Тодi Вiталiй ще не знав, що носив у собi смерть.
Історія, пережита цією людиною, настільки неймовірна, що в неї навіть важко повірити. 18 років тому Віталій Грабовенко, поранений в Афганістані радянський солдат, носив у своєму тілі не помічену медиками гранату на бойовому взводі. Це тривало аж 13 днів! Від будь-якого невдалого руху або чхання страшна «квартирантка» могла вибухнути, вбиваючи та калічачи всіх у радіусі кількох метрів. Одужуючи після видалення інших осколків, Віталій спочатку «носив» її по госпіталю в Душанбе без усяких застережень. І навіть пробував грати в настільний теніс...
Гранату розпізнали, можна сказати, випадково. Вона «сиділа» набагато вище видимої рани, її неможливо було прощупати, бо була міцно затиснута грудними м'язами і «залита» великою гематомою. Хворий вже поправлявся, тільки рука чомусь не піднімалась вище плеча. Тому лікарі вирішили зробити прицільне рентгенівське дослідження. Виявили два предмети, розмірами 11 на 3 і 3 на 2,5 сантиметра. Подумали, що —звичайні осколки, бо під час вибуху може залетіти все що завгодно. Хотіли в той же день і видалити. Але коли роздивлялись проявлену плівку в ординаторській, туди за збігом обставин якраз зайшов сторонній. Не простий сторонній, а гранатометник, який саме виписувався. Прийшов подякувати лікарям — а побачив... гранату на плівці. Щоправда, його вигуку: «Хлопці, та це ж граната з АГС-а!» — не дуже-то повірили. Але усе ж таки вирішили показати знімок авторитетному саперу, майору, який лежав на третьому поверсі. А той зразу підтвердив: «Граната. Причому на бойовому взводі».
Хірурги цього госпіталю, видаляючи «цяцьку», оперували у важких саперних костюмах: броньованих шоломах і латах. Збереглася чиясь «партизанська» фотографія початку операції — на ній лікар у своєму костюмі нагадує космонавта. Для організації та керівництва вибухонебезпечним хірургічним втручанням терміново прилетіли два «специ» з Москви. В інструментальному цеху місцевого заводу ім. Дзержинського для гранати за одну добу виготовили спеціальний захват, який надійно брав її, не даючи важкенькому-таки слизькому циліндрику жодного шансу впасти. Тільки руки в хірурга та асистента залишались незахищеними. Вибухнула б граната під час операції, руки їм би покалічило — це як мінімум. Імовірний максимум можна собі тільки уявити. На такий випадок у ближніх кімнатах чергували ще дві операційні бригади, готові оперувати колег-лікарів. Приміщення, які межували з операційною зверху і з боків, були пусті, хворі замкнені по палатах, госпіталь оточений вартовими, шлях від операційної до призначеного місця підриву розчищений.
Коли потім вийняту з тіла смерть сапери підірвали — де і планувалось, у спеціальному колодязі, розташованому поблизу будівельному майданчика, — стовп піску, диму та вогню був, як писала тоді по гарячих слідах газета «Комсомольская правда», «з триповерховий будинок».
Хірурга — підполковника медичної служби і начальника того самого госпіталю Юрія Воробйова — за успішно проведену операцію нагородили орденом Бойового червоного прапора. Віталія Грабовенка — орденом Червоної зірки. Мабуть, до якоїсь міри й за те, що нікого не покалічив і вижив.
Як же граната могла ввійти в тіло непоміченою? Зараз Віталій Грабовенко розповідає про це так: «Біля мене (а я був помічником гранатометника) під час бойової операції вибухнув ящик iз гранатами. У нього влучила куля. Мабуть, граната у тілі зробила б щось гірше, якби її не пригальмував мій імпровізований бронежилет. Були такі ватяні «кептарі», з яких ми викидали вату і розсовували по звільнених «кишенях» магазини. Граната цей захист розірвала, але й сама далі рухалась не прямо, а вбік. Я ж відчув сильний удар, поштовх — а далі, мабуть, був шоковий стан».
Тоді, на початку осені 1986-го, про цю історію писали центральні газети Союзу. Бригада Укркінохроніки (!) супроводжувала Віталія всю дорогу додому, в село Верхнячку Черкаської області, знімаючи на плівку і як він їде в поїзді, і як його зустрічають усім селом, і монологи матері та батька. Але потім ЗМІ надійно забули про цей прецедент аж на 14 років. 13 із них Віталій прожив у порівняно невеликому Чернігові, і місцеві журналісти ні разу не потурбували. Вдруге його «відкрили» московські телевізійники. 4 роки тому до них на передачу «Старая квартира» звернувся колишній асистент на цій операції, Олександр Дорохін. Повідана ним дивовижна історія здалась вартою того, щоб розшукати і зібрати всіх її учасників. Пізніше, у 2002-му, було аналогічне запрошення на «Без табу» з Ольгою Герасим'юк. Зараз деякі подробиці справи ми вже можемо взяти тільки з цих джерел.
Щоденник лiкаря
13.08 Стан хворого задовільний. Йому роз'яснено, що в нього виявлені чужорідні предмети (осколки), розташовані поблизу великих судин та нервів, у зв'язку з чим призначено постільний режим тощо. Ніч провів спокійно, спав.
Справа в тому, що Віталій від самого початку мав побоювання, що в нього влетіла граната. Але гнав від себе таку думку. Та й сусіди по палаті підняли його на сміх, коли поділився підозрою. Тому він iз полегшенням забув про свій острах, тим більше що «на холодну голову» ідея дійсно здавалась маячнею. І навіть коли його поклали в окрему палату, прив'язавши руку до ліжка, хлопець не зразу прозрів. А от коли носити йому їжу санітарки почали в касках... А ще й товариші по госпіталю давай активно провідувати і вести бесіди на тему «все буде добре»... Звичайно, він здогадався. Але що це міняло? Нічого.
І за матеріалами газет, і за споминами самого Віталія, уся трійка операційної бригади була з добровольців: і хірург Володимир Воробйов, і асистент Олександр Дорохін, і анестезіолог Володимир Моісейкін. Підполковник медичної служби Воробйов як начальник госпіталю уникнути цієї честі міг би запросто. Тим більше що в нього було двоє дітей і подружжя чекало на третю. Лікар Моісейкін теж мав дружину і малого ще сина, а лейтенант Дорохін — молоду дружину, з якою вони тільки місяць як побралися. Жодна з дружин і не підозрювала, на що зважився чоловік. А ці чоловіки прекрасно усвідомлювали: як щось не так — можуть загинути або залишитись інвалідами.
«Він мені як хрещений батько, — каже сьогодні Віталій про «свого» хірурга Володимира Воробйова. — За таких сімейних обставин він погодився на цю операцію, щоб врятувати життя якомусь рядовому солдатові!
Але хірург зробив навіть більше, ніж просто врятував життя. Говорить Володимир Воробйов (з телепередачі «Без табу»): «Було два можливих шляхи цієї операції. Можна було не відділяти гранату, а вирізати її разом із фрагментами прилеглих м'язів. Це було б безпечніше. Але тоді рука в хлопця залишилася б нерухомою. Тому я все-таки вирішив діставати саму гранату».
Спеціально виготовлений для цієї операції особливий хірургічний інструмент був звичайним металевим «захватом», але до трьох його хватальних зубців додали ще один. Щоб не було найменшого ковзання, на зубцях прилаштували пластикові накладки (до речі, все з підручних матеріалів: пластик майстри вирізали з повітропроводу прядильної машини). І для хоч якогось захисту руки хірурга — сталева гарда, як на рапірі. Все. Скальпель у другій руці був без гарди. Віталій розповідає, що спочатку хірург думав просто подовжити всі інструменти, але зрозумів, що програє в точності — і залишив усе, як було.
На фотографії, про яку вже говорилось на початку, чітко видно тільки одного хірурга. А якщо спеціально вдивлятись, то на дальньому плані можна розрізнити й силует анестезіолога, який вже «почаклував» над пацієнтом і, віддавши свій бронекостюм для асистента хірурга, одійшов на балкон, за спеціальну перегородку з вертолітного бронескла. Мабуть, фото зроблене якраз тоді, коли заходив Дорохін. От зараз Воробйов зробить розріз, візьме правою рукою свою клешнясту «шпагу», повільно опустить її в рану і витягне гранату... А потім плавно розвернеться назад і опустить її на спеціальні ноші. Ніяких різких рухів, які напевне б викликали вибух. Тільки в самому кінці, коли «каталку» з урятованим асистент уже повіз до дверей, хiрург здійснив один напівавантюрний вчинок — потурбував гранату ще раз, аби забрати свою оригінальну «шпагу»-зажим.
Коли газети описували цю операцію, наводили інший аналогічний випадок. Під час Великої Вітчизняної війни в ногу солдата потрапила готова вибухнути міна. Тоді навіть стабілізатор стирчав назовні. Пораненого прооперували, він залишився живим. А от хірурги при цьому загинули. У нашій історії, слава Богу, всі живі до сьогодні.
Віталію в день тієї операції якраз виповнювалося 20 років. Він відкрив очі після наркозу і побачив букетик квітів — медсестрички постарались. А потім ... свого рідного батька!
Напередодні Віталій писав батькам, що повернувся з Афганістану в Союз — за новою технікою, у відрядження. Ті раділи листу, доки не показали його, гордячись, сусідському хлопцю. А той (буває ж таке!) впізнав номер польової пошти. Каже:
— Це ж госпіталь. Я в тих місцях служив. Мабуть, Вітальку подряпало...
Так і вийшло, що батько, Яків Васильович, після недовгих зборів полетів у далекий Казахстан. А встиг якраз на кульмінацію.
...До речі, повернувшись додому, дружині він сказав, що в сина був напад апендициту. А Віталій, щоб не доставляти батькам переживань, після поранення додому не поїхав на 45 діб відпустки. Повернувся в частину. А там уже наприкінці жовтня був і дембель.
Нині Віталій Грабовенко мешкає в Чернігові. Сюди його з Черкащини заніс той же вітер, що й узагалі носить студентів-абітурієнтів. Після армії хотів навчатися, поїхав у Київ. А звідки досить швидко потрапив до Чернігова, у місцевий педінститут. І ледь не став учителем фізвиховання та початкової військової підготовки. Але на третьому році його студентства часи змінилися. Той, хто хотів заробляти, їздив тоді у Польщу, а не ставав учителем. Тож після третього курсу Віталій узяв академічну відпустку і до вузу більш не повертався. Була вже сім'я: дружина Наталія та малесенька донька Маринка. Треба було їх годувати.
До речі, Наталя стала, напевне, однією з найбільших удач колишнього «афганця», його ангелом-охоронцем. Віталій каже: всі афганці по-своєму «хворі люди — морально». Наприклад, пожалітися його бойові друзі здатні тільки таким же ветеранам, а не комусь іншому. Крім того, особисто його війна зробила дуже нервовою людиною. Прийняти ці якості чоловіка і підтримувати його у важкі моменти схотіла б і змогла далеко не кожна дружина.
Пропрацював Віталій багато років пекарем на Чернігівському хлібозаводі — доки не потрапив під скорочення. Тепер формально «сидить» дома. Пенсія у 210 гривень плюс п'ятдесят гривень «надбавки» — за орден. А якщо влаштуватись кудись на роботу, «нагородні» платити припинять. Неформально, звичайно, картина трохи інша. Але саме трохи: з підірваним здоров'ям і вкрай розхитаними нервами багато не назаробляєш.
До речі, про здоров'я. У військовому квитку Віталію записали «легке осколкове поранення» (бо граната життєво важливі органи ж не зачепила!). І навіть iз другої групи інвалідності кілька років тому Віталія пожиттєво перевели на третю. Сказали: «Руки-ноги в тебе є — значить, здоровий!» І таких проблем життя йому по всіх фронтах підкидає чимало. Але тримається чоловік і навіть, як нам здалося в розмові, не став остаточним песимістом. До речі, історію з гранатою він широко не афішує: найближчі люди знають, і досить. І реліквій тієї пори, крім фотографій та газет, дома не тримає. Військову форму з нагородами (орденом та шістьма медалями) відвіз у село до своїх батьків. Туди ж за наполяганням дружини поїхала і граната — не та сама, а подарована друзями точна копія вийнятої.
Але дещо з військового одягу в нього з'явилося знов. Дві зустрічі пам'ятного пацієнта зі «своїми» хірургами, подаровані долею через 14 і 16 років, не обходились без взаємних подарунків. І виходило так, що кожного разу Володимир Воробйов дарував Віталію Грабовенку камуфляж. А той йому возив, в основному, знамените чернігівське пиво.
Хірург Володимир Воробйов нині живе в підмосковному Голіцинi, де працює у госпіталі прикордонних військ. За час, що минув від незвичайної операції, він отримав багато вчених ступенів. До речі, московська передача «Старая квартира» представляла глядачам не просто унікальні випадки, а відомих людей Росії. І хірург Воробйов — один із них. Зйомки тоді збіглися з його 50-річчям, на яке потрапили і Віталій з Наталею. Серед тих, хто сидів за святковим столом, були і всі троє синів Воробйових — найменшого з них вони якраз чекали, коли тато ризикував життям задля малознайомого рядового... А єдиний у своєму роді хірургічний інструмент — «захват» з гардою — тепер є експонатом спеціалізованого медичного музею в Москві.
Граната ВОГ-17: довжина — 11 см, діаметр —3 см, використовується в гранатометах. Вага 280 г. Розліт осколків суцільного враження — 7 м, дрібних осколків — 14 м.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
