Які тільки несподіванки не підносить нам іноді журналістська професія! Декілька місяців тому мені потрапив до рук часопис «Київська Русь», де поміж іншого була надрукована дебютна проза авторки з красивим псевдо Ївга Веснич. Перше, що зацікавило мене в фантасмагоричному романі «Душа», — це присвята: «Моєму Києву — місту, яке я втрачаю». Далі йшла коротенька передмова, в якій важко було не помітити фразу: «...на четвертий рік після зникнення Києва з лиця землі». Форма розповіді теж інтригувала: у вигляді почергового цитування двох знайдених через роки після катастрофи текстів — документального і художнього. Врешті-решт, я полишила всі справи і поринула у нафантазований авторкою світ. І далі керувалася лише двома критеріями: читається чи не читається, подобається чи ні.
Попри не в усьому довершений (що з огляду на дебют цілком зрозуміло) стиль письма і, як на мене, трохи надмірний натуралізм, читалося легко. Ба, навіть ненормативна лексика з уст (точніше, з-під пера) Ївги Веснич чомусь не викликала в моїй душі звичного опору. Коли остання сторінка була перегорнута, мені захотілося розшукати авторку. Бодай для того, щоб сказати: «Я теж безмежно люблю це місто. А ще його любить добра сотня моїх знайомих. І сотня ваших знайомих, мабуть, також. І знайомі наших знайомих. То, можливо, не все ще втрачено? І коли завтра на вулицях Києва, не приведи Господи, справді з'являться зграї чортів і чортиць, у нас вистачить сил не продатися їм навіть в обмін на кохання найкращого чоловіка (чи жінки) у світі, не кажучи вже про трикімнатну квартиру на Хрещатику...» Про це мені хотілося сказати авторці «Душі». І яким же було моє здивування, коли, влаштувавшись невдовзі на роботу в «Україну молоду», я випадково дізналася, що Ївга Веснич — ніхто інший, як журналістка Наталія Лебідь, матеріали якої я читала на шпальтах газети. І хоча у письменників-початківців інтерв'ю брати не прийнято, читачам «УМ», гадаємо, цікаво буде побачити добре знайому їм авторку з дещо іншого — не журналістського — боку. Тим більше що «Душа» нещодавно вийшла окремим виданням у серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби».

Минулорічний ювілей Івана Франка здетонував чимало мистецьких акцій та проектів — кон'юнктурних і щирих, естетських і «щербатих», тих, що залишили після себе цілий шлейф обговорень та вражень, і таких, які забулися вже наступного дня. Документальний телефільм «Страшний суд» у Будинку кіно презентували вже після того, як відсурмили ювілейні фанфари. А тому йому ще доведеться визначитися зі своїм місцем в мистецтві загалом та «франкознавстві» зокрема. Водночас ця картина вже стала лауреатом дев’ятого Євразійського телефоруму, що відбувся минулого року в Москві. Головну роль у ній виконав народний артист Росії Микита Джигурда, він же — автор сценарію, продюсер і режисер стрічки — Оксана Трощановська. Фільм має україно- та російськомовну версії, автор російського перекладу однойменної поеми Івана Франка — Сергій Джигурда. Знімали за власні гроші, а тому бюджет тридцятихвилинної стрічки більш ніж скромний — лише три тисячі доларів.