Джигурда у ролі Франка

21.02.2007
Джигурда у ролі Франка

Микита Джигурда.

      Минулорічний ювілей Івана Франка здетонував чимало мистецьких акцій та проектів — кон'юнктурних і щирих, естетських і «щербатих», тих, що залишили після себе цілий шлейф обговорень та вражень, і таких, які забулися вже наступного дня. Документальний телефільм «Страшний суд» у Будинку кіно презентували вже після того, як відсурмили ювілейні фанфари. А тому йому ще доведеться визначитися зі своїм місцем в мистецтві загалом та «франкознавстві» зокрема. Водночас ця картина вже стала лауреатом дев’ятого Євразійського телефоруму, що відбувся минулого року в Москві. Головну роль у ній виконав народний артист Росії Микита Джигурда, він же — автор сценарію, продюсер і режисер стрічки — Оксана Трощановська. Фільм має україно- та російськомовну версії, автор російського перекладу однойменної поеми Івана Франка — Сергій Джигурда. Знімали за власні гроші, а тому бюджет тридцятихвилинної стрічки більш ніж скромний — лише три тисячі доларів.

 

      — У школі нам розповідали про Франка-революціонера, — цим відомим фактом Микита Джигурда почав пояснювати своє бажання зробити фільм про Каменяра. — Мало хто знає, що Іван Франко був першим українцем, висунутим на Нобелівську премію. І не отримав її лише тому, що протистояння влади і церкви, спрямоване проти поезії Франка, просто підірвало йому здоров'я. Якби письменник прожив ще рік — йому неодмінно вручили б Нобелівську премію... Але ж Іван Франко — це ще й вчений, мислитель, який озвучив ідею Людини-Творця. Про такого Івана Франка більшість не знає. І це відбуватиметься доти, доки всі нарешті не зрозуміють, що боротьба класова чи ідеологічна — це не головне призначення людини. Франко писав, що людина, якою б сильною вона не була, не може жити однією лише боротьбою. Для людини це мало. І сьогодні ця теза ще актуальніша, адже політики, які борються один проти одного, забувають взагалі, для чого вони це роблять.

      — Ви думаєте, «Страшний суд» прозвучить сьогодні справді актуально?

      — Безумовно. Поема Івана Франка «Страшний суд» була написана поетом у 1905 році. І він мріяв, щоб діти в школах могли почути це вільне слово. Бо тоді поема була під забороною. Вона не була потрібна ні самодержавству, ні церкві. У ній була озвучена розмова революціонера з Богом, у ній звучали претензії до Господа Бога через неідеальність цього світу... Кров, що проливається на землі, принижені жінки, діти, яким, наче подачку, кидають пожертви — про все це писав Франко. А Бог йому відповів, що створював світ для кохання. І ми, як і він, також Боги, які замість кохання влаштували пекло. А героєві він радить бути не революціонером, а злитися із сутністю Бога. І коли той не побоїться стати богом кохання, тоді він і зможе зробити цей світ кращим. Грандіозна думка, про яку в 1905 році говорили хіба що наші геніальні брати масони та ще потім Олена Блаватська, велика жінка, народжена в Україні. Це справді потужна ідея, яка здатна підживлювати людину за будь-яких часів і режимів.

      — Цю грандіозну ідею ви просуваєте в маси власним коштом. Це так було задумано, чи так склалася ситуація?

      — Два роки тому з трибуни Верховної Ради Оксана Білозір озвучувала тезу про те, що потрібно повернути дітей України, які живуть в інших країнах. Я відразу ж підійшов до неї і сказав, що у нас в Гільдії акторів є ідея зробити фільм за маловідомою поемою Івана Франка. Оксана Білозір сказала, що це дуже цікаво, і переадресувала мене своєму заступнику. А той сказав: «Знаєте що, вас таких багато, а у нас зараз «Євробачення»». Я відповів: «Ви вкотре помиляєтеся»... Це вже не перше наше «наступання на граблі». Колись, на початку 90-х років, ми робили телепроект, де звучали пісні на вірші Сосюри, і він також нікому не був потрібний. І тоді Оксана Трощановська запропонувала робити фільм за Франком власними силами.

      Джигурда припускає, що коли б бюджет картини був разів у десять більшим, то й сама б вона вийшла видовищнішою i яскравішою. Через це, а може, з інших причин українські канали не поспішають брати до своїх ефірів «Страшний суд», тож питання прем'єри на телебаченні поки що залишається відкритим. Але ці складнощі аж ніяк не позначилися на творчому запалі Трощановської та Джигурди, які вже обрали героя свого наступного фільму. Це — Максиміліан Волошин, поезію якого вони планують фільмувати у Криму.

  • Диригент невидимого часу

    Сергій Лазо — людина-оркестр: він і поет-пісняр, твори якого виконують відомі співаки Василь Зінкевич, Віктор Павлік, Оксана Пекун, гурти «Світязь», «Менсаунд», «С.К.А.Й» >>

  • Братолюбча різанина:

    Люди наймають політиків для фахового творення соціальної гармонії в державі. Порозуміння і примирення — найвагоміший капітал: аби його набути, еліті будь-якого суспільства потрібно докласти чималих зусиль. >>

  • Пригоди синього кольору

    Рятуючись від злого чарівника Гаргамеля, крихітні анімаційні смурфики опиняються за межами рідного села. Зі свого чарівного світу вони потрапляють у Центральний парк Нью-Йорка, у світ людей. >>

  • Підтримай піаніста

    Учергове може не відбутися Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця . За роки існування проекту організатори самотужки знаходили кошти та сплачували внесок у міжнародні асоціації конкурсів — 3,5 тис. доларів. >>

  • Бунтують, коли штормить

    Цього року у нас 94 фільми у 4 конкурсних і 10 позаконкурсних програмах — повідомляють організатори фестивалю Docudays UA, який проходитиме у Києві учотирнадцяте — з 24 по 31 березня. >>