Територія вільних муз. Підхід — індивідуальний

02.11.2006
Територія вільних муз. Підхід — індивідуальний

Олександр Смик. (Фото автора.)

      Що таке Будинок творчості і наскільки важлива його атмосфера для митців, я знаю не з розповідей. Письменником був мій батько, тож свого часу не раз опинялася з ним у своєрідному раю. Там літераторів не обходили жодні робочі чи побутові проблеми, там їх оточували лише комфорт і чудова природа, а при бажанні — ще й цікаве товариство таких же творчих людей. І коштувало місячне перебування там зовсім недорого, оскільки основну (чи й усю) вартість оплачувала держава. Останнє, безперечно, зміцнювало у поетів та прозаїків відчуття власної значимості для суспільства, тому також сприяло натхненню та продуктивності творчої праці. В таких будинках їм справді суттєво по-іншому думалось, дихалось, працювалось. Ні, я аж ніяк не збираюся ідеалізувати цю частинку радянської культурної дійсності, бо дьогтю при тій порції меду більш ніж вистачало. Але щодо власне будинків творчості, то в новій Україні заміни їм взагалі не знайшлося — ні хорошої, ні поганої. Винятком трохи більше як півтора року тому став незвичайний і найперший у нашій державі приватний Будинок творчості «Потік Ірва». Незвичайний уже тим, що з'явився не десь у традиційній курортній зоні й не поблизу столиці, а в невеличкому містечку на півночі Тернопільщини. А щоб стала зрозумілою вся унікальність цього «притулку муз», насамперед треба познайомити читачів з його господарем.

 

«Смик — це спосіб життя»

      В інтелектуальному середовищі Олександр Смик відомий передусім як поет-пісняр, автор більш як чотирьохсот тільки зареєстрованих пісень, багато з яких постійно виконуються. Він написав кілька десятків книжок в діапазоні від інтимної лірики до громадянської публіцистики та випустив п'ятнадцять дисків, і всі вони глибоко зачіпають душу. Він — президент клубу незалежних ЗМІ і член аж чотирьох творчих спілок, але каже, що почувається дискомфортно, коли їх всі починають перераховувати поряд з його прізвищем. Зате з гордістю говорить, що є лауреатом єдиної премії — «Визнання», яка присуджується польськими поетами в оригінальний спосіб — написанням на маленькому аркуші паперу одного тільки слова «Визнаю», що вважається вищим підтвердженням таланту. Взагалі ж просто перераховувати Сашкові «титули» замало. Бо якщо говорити, наприклад, про авторство концептуальної ідеї відомого фестивалю «Оберіг», то не можна не сказати і про те, що останній став потужним поштовхом для розвитку української співаної поезії і стартом особливої культурної течії. Згадуючи, що Смик був режисером-постановником іншого фестивалю — «Повстанські ночі», — треба обов'язково зазначити, що після його прем'єри вперше з'явилися збірники повстанських пісень, і про них заговорили  як про явище культури. А нещодавно він став творчим керівником першого в Україні мистецько-соціального проекту «Чужина» («УМ» про нього писала), пов'язаного з надзвичайно актуальною і болючою проблемою масового заробітчанства.

      Щодо ідеології, то Сашко поділяє людство лише на дві частини— тих, що сповідують життя на землі і тому належать до екологічної течії, і тих, що сповідують життя на небі, тож належать до релігійної, решту ж ідеологічних напрямів він вважає «піаром і фокусами політиків». «Сам я, хай навколо буде хоч тисяча партій, сповідував і завжди сповідуватиму екологічну, зелену ідеологію, — каже. — Інша справа — вираження життєвої позиції через участь у громадських об'єднаннях. Наразі я зупинився на «Антикримінальному виборі», очолюю його тернопільський осередок. Впевнений, що якщо люди зрозуміють суть цього громадського руху, то він наростатиме, як сніговий ком, і вони таки зможуть створити ефективну систему самозахисту від криміналу у всіх його проявах і на всіх рівнях». Ще Сашко напівжартома стверджує, що його спосіб життя закодований у прізвищі, хрест якого нести нелегко, бо воно повністю заперечує стан спокою і самозаспокоєння. І, напевне, справді тільки така людина, як Смик, могла створити в західноукраїнській глибинці маленьке диво під назвою «Потік Ірва». Так називається мальовнича місцева річечка. Проте існує легенда, що вона, в свою чергу, була названа на честь гордої красуні-кременчанки, яка, щоб не скоритися ворогам, кинулася у прірву. «Потік Ірва», — каже Сашко, — це теж своєрідний символ нескореності української культури, бо з боку влади вона часто просто-напросто гнобиться».

Музей-готель серед саду скульптур

      У Кременця, райцентру на півночі Тернопільщини, де ще наче не закінчилася Волинь, але вже почалося Поділля, особлива аура. Містечко, розташоване біля підніжжя високої гори, увінчаної старовинним замком-фортецею, просто «нашпиговане» неабиякими історичними, культурними та природними пам'ятками. Сукупна енергетика їх, очевидно, настільки потужна, що успішно протистоїть вимушеній приземленості провінційних буднів. Людей із відповідним складом душі зачаровують уже самі краєвиди обабіч головної вулиці Кременця, яка водночас є відрізком міжнародної траси «Кишинів—Брест». Одне з найкрутіших (у розумінні підйому вгору — взимку його долає далеко не кожна машина) відгалужень цієї вулиці і веде до першого і поки що єдиного в Україні приватного Будинку творчості. Пробувши на його території вже перші лічені хвилини, особисто я відразу відчула, що хотіла б залишитись тут хоч на кілька днів. Щоб відпочити від суєти, поспілкуватись з мистецтвом, подумати про вічне, і, може, навіть написати щось «для душі» у прозі чи віршах — щось важливіше чергового журналістського матеріалу, для чого у звичній життєвій круговерті не просто нема часу, а бракує душевного настрою.

      Особливо сприяв цьому бажанню несподіваний симбіоз творіння природи та людських рук — сад скульптур. Його сусідство зі старим цвинтарем чомусь зовсім не лякало, а навпаки, заспокоювало думками про парадоксальну єдність минущого і вічності. В самому будинку органічно поєднується теж, здавалось би, непоєднуване — музей старовини та сучасний готель-пансіон із всіма зручностями. Джакузі та йому подібні витребеньки для тілесного комфорту тут, правда, наразі відсутні. Зате чого тільки немає для душi! Наприклад, колекція тут же створених картин талановитих українських художників, яка постійно поповнюється. Або навіть таке маленьке диво, як досить потужний телескоп, в який можна досхочу розглядати зоряне небо. Є у цього скромного на вигляд старовинного двоповерхового особняка і свої таємниці. Про деякі з них господар розповів в інтерв'ю для «УМ».

Питання духовності вирішують все-таки не «бабки»

      — Сашко, як виникла сама ідея створення такого будинку творчості?

      — Спонтанно, а виношувалась цілих 25 років, відтоді як разом з товаришем Миколою Кметем (є такий характерник український, працює зараз у Словаччині) ми вперше приїхали сюди на єдиний в Україні козацький цвинтар. До речі, це справжня святиня, місце, на яке мала б молитися уся Україна і яке вартує створення пантеону героїв, а тут ще кілька років тому стояв бур'ян по коліна, ми з дружиною самі його виполювали. Потім я зібрав тут кобзарів з усіх регіонів, провели перший фестиваль «Козацькі сезони Волині», висадили калиновий пояс, відтак вдалося добитися внесення цвинтаря до складу місцевого державного заповідника.

      Багато хто запитує мене, чому вирішив створювати такий Будинок у Кременці, адже це, мовляв, провінція. Відповідаю — бо тут особлива енергетика. А щодо провінційності, то у мене є така книжка: «Україна провінційна — шлях від самостійності до самодостатності». Її головна думка про те, що якраз зараз ми повинні спрямовувати свій рух не в сторону Європи чи Росії, а ставати на шлях самодостатності, вдосконалюючи своє. І розвиток цей повинен починатися передусім у провінції. До речі, тут, неподалік від Кременця, у ще меншому містечку Вишнівці, славний дворянський рід свого часу згуртував навколо себе об'єднання інтелігенції, яке несло освіту і культуру в народ. І такі кущові просвітницькі центри на базі маєтків були скрізь по Україні.

      — Тоді були інші часи, і з матеріальним забезпеченням таких справ вирішувалось по-іншому. Ти до багатіїв не належиш, яким же чином фінансувалось втілення цього проекту?

      — Фінансування в даному випадку — це надто голосно сказано. Життєві обставини склались так, що треба було переїхати з Рівного, де жив раніше. Знайшли тут з дружиною старовинну історичну садибу в не дуже поганому стані. Грошей від продажу квартири в обласному центрі вистачило якраз на те, щоб привести її в нормальний стан і добудувати та докупити мінімум необхідного, а багато старовинних речей для облаштування інтер'єру збиралися, як то кажуть, з миру по нитці.

      Як тільки сам будинок був готовий, я, щоб вдихнути в нього дух творчості, почав втілювати тут різноманітні нові проекти. За трохи більше як півтора року тут уже проведено два всеукраїнських фестивалі, шість (два з них — міжнародні) фотопленерів, чимало персональних виставок. Тут пишуть книжки, картини, кіносценарії, створюють скульптури, знімають кліпи. Причому задля цього всього сюди приїжджають навіть відомі столичні митці. А головне — тут з'являється море творчих ідей! «Територія вільних муз. Музи чекають на вас. Підхід  індивідуальний» — таким є гасло цього будинку.

      — Хто може бути гостем «Потоку Ірви»? Будь-хто, хто є членом якоїсь творчої спілки? Чи взагалі будь-хто, хто запропонує певну суму?

      — Всі, кого знаю особисто, як людей, які творять в Україні і для України, а також ті, хто — як у старі добрі часи — матиме відповідну рекомендацію. А щодо оплати, то які там з наших митців гроші...?

      — Ти хочеш сказати, що перебування митців в «Потоці Ірви»... безплатне?

      — Так, але вони обов'язково залишають тут щось із своїх робіт, які я потім маю право продати. Розумієш, ввести традиційну оплату — це означає втягнутись у підприємництво, в певні стосунки з державою, якій, за великим рахунком, плювати на культуру і мистецтво, а ще — впустити в свій дім пожежників, санстанцію тощо, а я цього не хочу, мені це противно. Непросто і зі спонсорами. В мене тут побувало чимало багатих людей, які декларують свою любов до мистецтва, — поахали, поохали від захоплення і поїхали. Реально хочуть допомагати лише одиниці, хоча можна ж знайти взаємовигідні варіанти. Зараз он шикарні готелі будують, де на стінах бозна-що вішають, а ми можемо справжні твори мистецтва пропонувати.

      Шокує мене і повна байдужість з боку влади. Про «Потік Ірви» вже знають у багатьох країнах, але його чомусь навіть не включають у перелік туристичних об'єктів. І єдиний раз мені допомогло тільки Міністерство молоді, сім'ї і спорту — організувало перебування тут молодих художників із різних регіонів. А для місцевої влади, схоже, невирішуваною проблемою є навіть лампочку в ліхтарі замінити чи впорядкувати тих кількадесят метрів дороги до будинку, хоча після кожного пленеру, який у нас відбувається, місто неодмінно отримує у подарунок картину чи скульптуру.

      Словом, поки що Будинок творчості тримається, в основному, на ентузіазмі та особистих зв'язках. З обслуги тут є тільки дівчинка, яка прибирає і готує їжу, коли є гості, та ще сторож, який наглядає за територією, коли я у від'їзді. Все решта зав'язано на мені особисто, тож чим я тільки не займаюся, щоб підтримувати все у належному стані. Тим паче що для мене дуже важливо, аби моїм гостям було тут комфортно і затишно. Я вже навіть своєрідний рецепт успіху у цій справі вивів: якщо будинок творчості створює творча людина, то серед митців-гостей вона повинна абсолютно забувати про власну творчу натуру.

      — Ти впевнений, що зможеш і надалі втримати цей Будинок творчості без допомоги і держави, і солідних спонсорів?

      — Знаю, що це буде дуже важко, але, знаєш, мені щастить на прекрасних людей, які завжди приходять на допомогу і в найскрутніший час. От цей сад скульптур, приміром, теж ніколи б не з'явився, якби не група талановитих митців з різних куточків України, які відгукнулися першими. Вони чудово розуміли, що нічого на цьому не зароблять, але так само зрозуміли, що це залишиться після них надовго. І я теж з самого початку знав, що ніяких прибутків з цього Будинку творчості не матиму. Але ж питання духовності вирішують не «бабки»! Від цього переконання мене не примусить відступитись ніщо. І особисто мені підтримка та гроші не потрібні — вони потрібні мистецтву. Тому дуже сподіваюсь, що ще знайдуться такі «придурки», як я (щось подібне, до слова, вже пробує зробити Прокіп Колісник на Вінниччині), тож буде створено цілу мережу таких Будинків творчості по всій Україні, щоб наші митці мали змогу творити і самореалізовуватись в нормальних умовах.