Іспити для докторів наук

16.06.2006
      Не так давно «УМ» писала про створення Всеукраїнської асоціації науковців «За європейські цінності в науці» (стаття «Альтернатива НАНУ та ВАКу?» за 16 травня ц.р). Наша зустріч з головою Асоціації, доктором фізико-математичних наук Романом Чернігою та активним членом цієї організації, членом-кореспондентом НАНУ, доктором хімічних наук Валерієм Зажигаловим розпочалася з несподіваного заперечення. «Ми не можемо бути альтерантивою цим організаціям, - посміхнувся пан Черніга, - хоча б тому, що ми громадська організація, а НАНУ - суперцентралізована система, яка нараховує понад 170 установ і має державне фінансування об'ємом 1 мільярд 200 мільйонів лише на 2006 рік.

       - Очевидно, справа в тому, що кошти, виділені на Інститут, а не на конкретний проект (грантова система) не стимулюють працювати? Можна все життя робити вигляд, що вирішуєш якусь проблему, отримувати зарплатню і нічого не робити.

Роман Черніга.

Працює в Інституті математики НАНУ та за сумісництвом в Інституті кібернетики МАУП. Провідний науковий співробітник (в ІМ НАНУ), професор (в ІК МАУП), д-р фіз.-мат. наук. Галузь досліджень: математична фізика, математична біологія та прикладна математика.

      Р. Ч.: - Справа не лише у фінансуванні. В Європі існують і грантові системи, і бюджетне фінансування. Так само там є різні системи організації наукових досліджень. У Великобританії наука розвивається в університетах, у Німеччині ж значна частка науки твориться в Товаристві Макса Планка (MPG), до якого входить понад 70 науково-дослідних інститутів, фінансованих державою. У багатьох країнах фундаментальна наука має більш ніж на 90 відсотків бюджетне фінансування. Проблема в тому, що організаційна cтруктура НАНУ, методи і стиль роботи, форми звітності та оцінки отриманих результатів у ній залишилися на рівні епохи «розвинутого соціалізму», а часом - сталінізму.

      В. З.: - Для того, щоб інститут існував, у нього мають бути гроші на фінансування невеликого штату співробітників. Вони виконують досить вільний пошук, тобто самі для себе визначають тематику. Держава платить гроші за те, що вони займаються науковою діяльністю на рівні, який відповідає світовому. Але для якогось більш грунтовного дослідження потрібен більший штат, більше коштів, тому професори шукають спонсорів у промисловості або гранти.

Валерій Зажигалов.

Працює в Інституті сорбції та проблем ендоекології НАН України. Зав. відділом, професор, доктор хімічних наук. Галузь досліджень: кінетика і каталіз, хімія поверхні твердих тіл.

Не змушуйте всіх науковців викладати

      - Як ви ставитеся до ідеї зробити університети центрами науки?

      Р. Ч.: - Попри те, що в системі НАНУ багато недоліків, саме тут здійснюється більшість відкриттів, саме вона забезпечує розвиток науки. Ліквідувати Академію наук та зробити наукову систему під університети немає жодного сенсу. Чому? Бо наука в наших університетах перебуває на значно нижчому рівні. Передавати краще під керівництво гіршого недоцільно. Серед 500 кращих університетів світу немає жодного українського!

      - Невже професори не можуть і розвивати науку, і викладати в університетах?

      В. З.: - Можуть. Але більшість науковців не мають досвіду викладацької роботи. Це окрема діяльність, і до цього треба мати хист, як і до наукових досліджень. Дуже добрий науковець може бути дуже поганим викладачем. По-друге, на те, щоб викладати, треба мати вільний час, до цього треба готуватися. А якщо серйозно займатися наукою, вона забирає весь твій час. Дійсно, непогано було б, якби науковці викладали, бо найчастіше вони знають більше про сучасний розвиток науки, ніж викладачі. Але це могли би бути якісь короткі курси, під час яких дають не основи знань, а щось складніше, поглибленіше, специфічніше.

Ти «вкалуй», а я буду це використовувати

      - Скажіть, чому ви критикуєте НАНУ, що в ній не так?

      В. З.: - Сама система НАНУ застаріла. Вона стимулює нічого не робити. Я можу привести приклад з часів соціалізму. Мій старший колега захистився і став доктором наук. Після цього він цілком чесно мені сказав: «Тепер ми по різні боки барикад. Я маю докторський ступінь. Вищий ступінь я не отримаю, та й не хочу цього, мені гарантована зарплата 500 рублів. А ти аспірант. Тобі треба «пахать», а я буду це використовувати». І це було кредо його життя, він більше нічого в науці не зробив. Такі люди в науково-дослідній установі «розбещують» своє оточення. Адже коли поруч з вами є людина, яка отримує таку ж зарплату, але нічого не робить, це розслабляє та відбиває охоту працювати самому.

      Р. Ч.: - Не частина, а, за нашими оцінками, більшість науковців з НАНУ не займається наукою на сучасному рівні. Наша наука є провінційною. Тому якщо не зробити кардинальне реформування не лише НАНУ, а й усієї наукової системи в Україні, нічого не зміниться, і наша країна буде приреченою стати країною третього світу. А кардинальне реформуваня полягає в тому, що критерії мають бути світові. Уявіть, що найкраща українська футбольна команада вирішила більше не грати в Лізі чемпіонів, в європейських турнірах. Що станеться зі спортивним рівнем цієї команди?

      А що відбувається у нас в науці ? Наші маститі вчені самі собі дають звання, самі себе обирають академіками, з року в рік самі собі звітують про найкращі досягнення і вважають себе світочами світової науки. І це при тому, що більшість з них абсолютно не відомі за кордоном!

Учений? А де ваші публікації?

      - І як же можна перевірити, чи займається високочолий професор наукою, чи лише отримує гроші?

      Р. Ч.: - Дуже просто. Треба провести атестацію наукових закладів та всіх їхніх наукових кадрів за загальноприйнятими світовими стандартами. В усьому світі прийнято оцінювати продуктивність наукового співробітника за кількістю його публікацій у наукових журналах та посилань на ці публікації. Якщо здійснюється науковий пошук, то завжди є і публікації.

      В. З.: - Науковців, у яких немає достойних публікацій, треба звільняти. У кожному інституті є люди, які приходять на роботу двічі на місяць лише для того, щоб отримати зарплату. Чомусь всі кажуть, що у нас плагіаторами, нечесними керівниками є академіки, доктори наук. Насправді в науці важко отримати високе звання, якщо ти - повний нуль. А скільки баласту серед простих кандидатів, які мали би рухати науку, але вони цього не роблять! І цей баласт тягне фінансово набагато більше, ніж кілька неправедних академіків.

      Головне, щоб після звiльнення половини горе-науковців, у нас не сталося того, що у нас люблять робити: співвідносно до звільнень скоротять і фінансування. Гроші, які йшли «баласту», держава забере назад, тоді як насправді їх треба зберегти, щоб дійсно підняти науку. А доки у нас в науці існуватиме «баласт», фінансів завжди не вистачатиме, вони йтимуть як вода в пісок, і результати будуть мізерні.

      - Але ж рівень публікацій може бути різний! Що якщо науковці швиденько повидають свої навколонаукові розробки в українських журналах як доказ своєї активності?

      Р. Ч.: - У Філадельфії (США) існує Інститут наукової інформації (ISI), беззаперечний авторитет у світі наукової інформації, який щорічно подає оновлений перелік наукових журналів з найвищими рейтингами (імпакт-факторами). До бази даних ISI входить понад 8 000 наукових журналів, серед яких, наприклад, у 2002 р. було лише 7 українських (для порівняння: польських - 37, російських - 97, французьких - 148, німецьких - 432). На користь того, що людина справді займається наукою, мають свідчити публікації саме в таких журналах.

Без знання іноземної ти не науковець

       - Отже, науковець має володіти іноземною мовою?

      Р. Ч.: - А не може гарний науковець не знати англійської, бо понад 90 відсотків наукової літератури у світі - англомовної. Він що, читає тільки ці 10 відсотків, з яких значна частина написана китайською, японською і лише декілька відсотків російською?! До того ж, якщо ви навіть зробили відкриття, але опублікували це українською чи російською, з великою імовірністю воно буде перевідкрите, опубліковане англійською і ви пріоритет втратите!

      Не забувайте, що знання англійської мови є кваліфікаційною нормою для сучасного науковця. А друкувати в україномовних наукових журналах інформацію про нові вiдкриття також потрібно. Хоча б для розвитку української наукової термінології. Зараз же ситуація така, що більшість наукової продукції НАНУ продовжує видавати російською, як і в часи СРСР.

      - Скажіть, чи буває так, що наукову розробку співробітника його керівник видає за свою, друкує її в журналах, отримуючи за це всі лаври, а справжнiй автор - лише зарплатню? І чи не означає тоді, що запропонований вами критерій може для таких реалій не спрацювати?

      В. З.: - На жаль, це регулярно трапляється. І не лише у нас, а й за кордоном. Поки що ми нікуди від цього не подінемося. Є керівники, які вважають за обов'язок бути співавтором будь-якої публікації, яка виходить в їхному підрозділі чи навіть інституті. Ступінь залежності співробітника нижчого рангу від співробітника вищого рангу в нас набагато вища, ніж на Заході. Крім того, там є можливість поскаржитися в суд щодо захисту своїх прав. Там людей, які привласнюють чужі дані, значно менше, ніж у нас.

      А щодо вашого зауваження, то справді, на першому етапі ми таких людей не виявимо, але атестація допоможе знайти тих, хто за 10-20 років свого перебування в інституті не зробив нічого. А таких дуже багато.

Відкриті та засекречені наукові розробки

      - А може, це непатріотично, друкувати свої розробки, розповідати в світовій пресі про винаходи, тоді як треба рухати науку саме в своїй країні, мати саме тут передові технології?

      В. З.: - Наука інтернаціональна через те, що знання, отримані людиною, скажімо, в Німеччині чи у нас, після публікації стають надбанням людства. Від того, що ви будете тримати свою теорію у себе в шухлядi, користі нікому не буде. Але після публікації вашої статті ви матимете пріоритет та визнання як людина, яка відкрила це знання. Коли нове знання отримане, то проходить в середньому 10-15 років, доки усвідомлюють, як його можна використати в прикладному плані, створити нову технологію. Це непередбачуваний процес. І Нобелівські премії, як правило, дають через 20-30 років після відкриття, тоді - коли можна оцінити значення отриманих нових знань.

      Частина наукових відкриттів справді є засекреченою. В Радянському Союзі держава контролювала, які матеріали можна друкувати, а які ні. Питання, пов'язані з технологіями, майже завжди йшли під грифом ДСК (для службового користування). Цю абсурдну систему намагаються відновити у нас і сьогодні. Тим часом на Заході кожен вчений оцінює сам, чи варто друкувати свої результати, чи їх якось можна використати для розробки нових технологій. Якщо цей винахід важливий для фірми, може принести великі прибутки, вчений притримає його. Тоді результати досліджень не друкують, а розробляють технологію, яку потім патентують.

Ідея коштує дешевше, ніж її втілення

      - У нас також існує система патентування винаходів та нових технологій. І, наскільки мені відомо, проблема в тому, що український бізнес не хоче в наші технології вкладати гроші, надаючи перевагу технологіям, купленим у зарубіжних учених. Якщо взагалі цікавиться виробництвом, а не купівлею-продажем.

      В. З.: - Це не зовсім так. У нас є люди, які можуть дати гроші, але чи готові наші винаходи до втілень? Наскільки я знаю зі своєї області, у нас немає ланки дослідно-конструкторської перевірки. Дуже часто до нас звертаються люди, які готові дати гроші на якісь розробки. Наприклад, приходив замовник, який готовий вкласти 50 мільйонів доларів у технологію переробки природного газу на бензин. Але цього не можна зробити на кухні. Потрібне спеціальне обладнання, яке також треба розробити (це вже завдання не хіміка, а конструктора), а потім і виготовити.

      Це не такий простий ланцюжок, як може здатися. Американці оцінюють так: витрати на наукову ідею - це одиниця, на проведення дослідно-промислової перевірки (рівень моделі) - це десять одиниць. Перехід від розробки до втілення у гарній фірмі займає років десять. А вже реалізація виробництва - це сто одиниць. І вам доведеться винаходити ще багато чого паралельно. Отже, шлях від ідеї до промислового виробництва є доволі затратним і складним. Тому маленькі фірми не можуть конкурувати з великими, тими, які закладають у дослідження нових технологій великі гроші. Маленькі фірми відмирають - такі реалії сьогодення.

      І ще щодо патентування. Український патент є нікчемним - його не визнають у світі, тож він практично зовсім не захищає ваші права. На Заході за патент треба платити кілька тисяч доларів, а у нас це якась невелика сума. І це погано, бо патентувати слід лише вартісні розробки. А у нас теоретично можна запатентувати щось несуттєве або давно відоме, якийсь нікому не потрібний винахід. А якщо за це треба заплатити кілька тисяч доларів, ви вже замислитеся, чи варто це робити. Коли ж корисний винахід зробив учений, у якого немає грошей на патент, він звернеться до фірми, яка може бути спонсором і стане фактично співвласником цього винаходу.

       - І це справедливо?

      В. З.: - А як він інакше може втілити свою технологію? Від того, що ви придумали, як це зробити, ви самі це не зробите. Однаково доведеться звертатися до якогось підприємства, яке буде це виготовляти.

      В Україні є багато науково-дослідних інститутів при міністерствах і відомствах, є окремі наукові інститути, які мали б брати на себе проміжну ланку від наукової розробки до доведнення її до промисловості. На сьогодні, на жаль, ці структури у нас не працюють.

      Звісно, можна купувати технології на Заході, але це потребує значно більших грошей, ніж якщо держава буде вкладати їх у фундаментальну науку. Треба усвідомити, що без передових технологій підняти рівень життя в Україні неможливо. Для того, щоб підняти рівень країни, у вас має бути передова промисловість. Для того, щоб була передова промисловість, потрібні нові технології, а для цього треба мати передову науку.

 

Сайт Всеукраїнської асоціації за європейські цінності в науці http://www.ukrnauka.org.ua/

 

 

 

  • Що там, у голові?

    Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>

  • Підкорене небо

    У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>

  • «Небесний тихохід»

    Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>

  • Філософ волокон із чвертю ставки

    Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>

  • НаЗУБок

    Усім відома фраза: «Одне лікуєш — інше калічиш». Але далеко не завжди ми можемо побачити зв’язок між прийомом якихось ліків і проблемою зі здоров’ям, яка виникає через деякий час. Особливо при протезуванні зубів. >>