Особливою гордістю голови Луганської облдержадміністрації Олександра Єфремова сьогодні є той непересічний факт, що «в поточному році Луганська область стала другою в Україні після Автономної Республіки Крим з валового збирання зерна озимої пшениці і першою серед областей степової зони зі збирання зернових культур». Про це офіційно повідомила обласна прес-служба. Відомо навіть, скільки саме зібрано збіжжя — близько 560 тисяч тонн, однак чомусь ніхто не згадує, що це менше половини від широко розрекламованого торік плану. Усе зрозуміло: негода є негода. Однак досягнення (утім доволі скромненькі) двох попередніх років керманичі області чомусь приписували собі, мудрим, і зі сприятливою погодою славою не ділилися.

Квасилівський завод ВАТ «Рівнесільмаш» сьогодні належить до тих віртуальних підприємств, які нібито і є, але насправді їх уже немає. Тобто є ті, хто підписує різноманітну звітність, але немає самого виробництва, бо обладнання давно вже демонтоване й розпродане, та й робітників, тих, які ще залишилися, можна порахувати на пальцях. Зрозуміло, що в таких умовах підприємство здатне випускати тільки фантоми — те, чого насправді не існує та й існувати не може. Як-от комбайни, придумані рівненським нардепом Павлом Сулковським. Та навіть якби нині на завод привезли креслення отих примарних агрегатів і сказали, що виробляйте, нічого путнього не вийшло б. Бо виробничі приміщення заводу, який десятками років перебував у передових і навіть мав у застійні часи перехідний червоний прапор Ради Міністрів та ЦК КПРС, нині найбільше схожий на пустку Чорнобильської зони, — хіба що анкерні болти, що стирчать iз підлоги цехів, нагадують про колишню велич виробництва.

На Черкащині одним Героєм стало більше: днями в області з присвоєнням цього звання вітали Миколу Васильченка, директора СТОВ «Агрофірма «Маяк». Це господарство розташоване у селі Піщаному Золотоніського району, неподалік від траси, тому все начальство, яке курсує із столиці до Черкас і прагне на власні очі побачити, як живе провінція незалежної України, нерідко завозять саме до Васильченка. Не для того, аби показати «потьомкінську дєрєвню», а щоб погостювати у справжнього господаря.