Псевдоповстанці

03.02.2006

      Нелегко нинішнім комуністам та їхнім ідеологічним побратимам в Україні сущим підтримувати  свій всихаючий політичний рейтинг. А мусять щось робити, бо ставки надто високі —  теплі місця у партері Верховної Ради. І один із коників, на якому ультраліві традиційно збираються в'їжджати в новий парламент, — знавісніла критика української національної ідеї та її носіїв — колишніх і теперішніх. Для полеміки з патріотами червоні завжди тримають у рукаві «козирного туза» — заготовлені здебільшого кремлівськими пропагандистами викривальні факти «знущання бандерівців над мирним населенням».

      У неспокійне післявоєнне десятиліття мешканці Західної України справді зазнали відчутних втрат, особливо в середовищі інтелігенції, переселеної сюди з Наддніпрянської України. Усі жертви радянська влада списувала на рахунок ОУН-УПА. Компартійні публіцисти не шкодували кривавої фарби, змальовуючи звірства українських націоналістів. Це, з одного боку, хоч якось виправдовувало перед світовою громадськістю жорстокий сталінський терор на західноукраїнських землях, а з іншого — сіяло ворожнечу і розколювало українське суспільство. Та так, що тріщини не зарубцьовуються донині.

 

Завдання Кремля: вбивати всіх, окрім двох фігур районного масштабу

      Чиїми руками це робилося? Настирливий пошук об'єктивної відповіді на поставлене запитання раніше міг привести неупередженого дослідника або за в'язничні, або психлікарняні грати. Та, власне, й шукати дозволялося лише серед ретельно профільтрованих фахівцями спецслужб архівних матеріалів. Щоправда, траплялися й курйози, завдяки яким архітаємне ставало явним: якщо не для масової свідомості, то принаймні для вузького кола істориків.

      Більшу частину 1986 року струшував пилюку з документів архіву Компартії України, вишуковуючи маловідомі матеріали до дисертації про розвиток освіти, науки та культури в Західній Україні в перше післявоєнне двадцятиріччя, тоді аспірант, а нині ректор Прикарпатського юридичного інституту МВС, доктор історичних наук Степан Сворак.  З-поміж іншого, дозволеного для «наукового вжитку», він натрапив на унікальний документ, здатний спричинити справжній історичний вибух у дослідженні подій, пов'язаних з ОУН-УПА. Добре, що молодий історик тоді здогадався зробити копію «вибухонебезпечної» знахідки, бо  згодом її «вичистили» з архіву, переправивши в ще глибші схованки, недосяжні для сучасних українських учених.

      «У компартійному архіві, — розповідає Степан Дмитрович, — я натрапив на лист військового прокурора Західного військового округу, адресований у 1947 році Микиті Хрущову, тодішньому першому секретарю ЦК КП(б)У. В ньому йшлося про шкоду, якої завдавали утвердженню радянської влади в Західному регіоні України спеціальні військові формування, закинуті в тамтешні ліси радянськими спецслужбами, бо їх швидко розпізнавали мешканці сіл, на які вони нападали. По-перше, бійці спецпідрозділів хоча й були одягнуті  у бандерівську форму, але зовсім нову; по-друге, на озброєнні вони мали радянську і теж нову зброю; по-третє, були споряджені червоноармійськими банками тушонки  і, по-четверте, чинили такі беззаконня, з якими не могла справитися навіть військова прокуратура. Коли вони нападали на села, то вирізали цілі родини з єдиною метою — не залишити слідів. Така жорстокість не йшла в жодне порівняння з практикою виконання вироків УПА. Повстанці знищували за вироком суду конкретну особу, яка видавала радянським спецслужбам  місцезнаходження боївок або чинила іншу шкоду національно-визвольній боротьбі, і ніколи не посягали на життя цілої родини.

      Військовий прокурор просив першого секретаря ЦК КП(б)У припинити діяльність цих спеціальних військових формувань, що вдавалися до масового беззаконня, бо це підривало і так невисоку довіру місцевого населення до радянської влади.

      Знайдений в архіві документ підтвердив те, що знали західні українці, але не знали в інших регіонах держави. Усі ці звірства приписувалися воякам УПА. Проте існували таємні інструкції радянських спецслужб вбивати вчителів, лікарів, присланих зі сходу, аби викликати ненависть до, як тоді висловлювалася  офіційна пропаганда,  «бандформувань і бандпроявів». У приписах спеціальним військовим формуванням заборонялося на рівні району знищувати лише перших секретарів райкомів партії та начальників міліції. Решту можна було вбивати задля дискредитації УПА».

Вовк у овечій шкурі — ягня порівняно з кадебістом у ролі «бандерівця»

      До яких підступів вдавалися перелицьовані повстанці, розповіла у своїх спогадах учителька Анна Коцур, котру двічі позбавляли волі за так звану антирадянську пропаганду. Вперше її заарештували в 1950 році безпосередньо в залі, де проходила серпнева нарада вчителів. Згодом розгубленим колегам-педагогам пояснили, що Анна Коцур покалічила сотні дітей, бо в школах, де вона викладала, не було ні піонерів, ні комсомольців. Упродовж двох діб 27-річну вчительку жорстоко катували професіонали, вишколені Берією, аби добути хоч якусь інформацію про підпілля ОУН. Коли фізичне знущання не дало бажаних результатів, енкаведисти вдалися до хитріших схем. Зв'язану вчительку закинули у кузов вантажівки і посеред ночі повезли в Дрогобич у супроводі озброєних червонопогонників. Біля села Гаї на автомашину напала нібито боївка бандерівців і відбила полонянку. Конвоїри втекли. На щастя, Анна вже знала про такі провокаційні сценарії радянських спецслужб, тому і «визволителям» у формі вояків УПА виказала старі, давно не діючі конспіративні адреси. Через кілька днів вистава повторилася, але  атакували вже енкаведисти, а бандерівці опинилися в ролі втікачів. Вони кудись побігли, залишивши молоду жінку напризволяще.

      Її знову кинули за грати, в багатолюдну камеру дрогобицької тюрми. «Поміж жінками, — згадує пані Анна, — були й такі, з якими чинили провокаційні спектаклі, як і зі мною. Більшовиків вони довірливо прийняли за своїх, і тільки тут, у камері, довідалися, що несвідомо видали найдорожчих людей ворогові. В каятті божеволіли, намагалися накласти на себе руки. Я мушу підкреслити, що сценарії провокацій кати блискуче обдумували, і людям, які були далекі від організаційного життя, важко було збагнути, що перед ними пекельний ворог. Кадебісти, які грали роль «бандерівців», були молоді, стрункі, з доброю виправкою, з тризубами на шапках, поясах, ставали струнко, зверталися один до одного «друже», розмовляли українською мовою. На жаль, про це мало знали звичайні люди і часто ставали жертвами тих провокаційних груп».

З Дубом поведешся — лиха наберешся

      Якщо пильне око українського патріота могло майже безпомилково розпізнати боївкарів-провокаторів, сформованих із радянських спецназівців, то дуже важко було «вирахувати» в середовищі справжніх вояків УПА сексотів, під різними приводами завербованих НКВС, а тим паче — серед повстанських провідників. Не міг про це здогадатися і тоді 20-річний гуцул із Надвірнянщини Дмитро Шовгенюк. У 1949-му нарешті здійснилася його найзаповітніша мрія — за 150 тяжко зароблених рублів купив фотоапарат «Фотокор». Першу «фотосесію» зробив з коровами, а потім почав знімати  портрети односельчан. Мабуть, вдало, бо слава про талановитого самоука докотилася аж до схованих у горах повстанських криївок. До нього почали присилати посланців із замовленнями від вояків УПА. Тоді він брав фотоапарат iз триногою і непоміченим пробирався в умовлене, зазвичай серед лісу, місце. Там фотографував повстанців, а світлини згодом передавав керівникові боївки на псевдо Дуб. Усе це, звісно, відбувалося в умовах суворої конспірації. Дмитро ні сном ні духом не відав, що його фотороботи потрапляють прямісінько на стіл слідчих НКВС і служать убивчим доказом причетності до УПА сфотографованих земляків.

      «Я тоді не знав і не міг знати, — розповідає Дмитро Андрійович, — що Дуб до остаточного винищення руху опору таємно співпрацював iз КДБ. Він родом із Чорних Ослав і нині мешкає в одному з райцентрів Івано-Франківщини. Провокатори в обумовлений час підсипали нашим хлопцям у їжу снодійне, а потім налітали енкаведисти і в'язали безпомічних. Так поодинці й невеликими групами повстанці потрапляли в лапи КДБ.

      Про те, що мої знімки зберігають десь у радянських спецархівах, я дізнався тоді, коли й мене хотіли завербувати кадебісти і почали шантажувати та погрожувати. Мені ті люди були огидні, бо вони замордували дуже багато невинних українців. Коли я звернувся до одного розумного чоловіка за порадою, то він сказав, що не треба піддаватися на погрози, — тоді вже настала хрущовська відлига. А ще він підказав пустити селом чутку, що мене хочуть завербувати. Спрацювало безвідмовно: від мене тоді відчепилися, бо кому потрібен сексот, про якого всі знають.

      Я хотів зберегти скляні пластини-негативи з зображенням повстанців. Для цього облив їх смолою і закопав на городі до кращих часів — боявся, аби кадебісти не знайшли. Вони то не знайшли, але смола потріскалася, і, на жаль, увесь повстанський архів у землі зіпсувався. Тому «на волі» збереглося лише кілька зроблених мною групових знімків вояків УПА» .

Герої — бандити, зрадники — честь нації?

      Письменник із Коломиї Михайло Андрусяк, який тривалий час досліджує історію національно-визвольних змагань українців з кінця тридцятих до половини п'ятдесятих років минулого століття і на основі зібраних матеріалів уже встиг видати дві об'ємні книги — «Брати грому» та «Брати вогню», як на мене, запропонував два дуже вдалі тести для тих, хто не розуміє, яких надлюдських зусиль потребувала та боротьба. В одному з них пан Михайло радить одягнути військову форму і з 30-кілограмовим наплічником здійснити зимовий рейд днів на сім  Карпатами, по сніговій пустелі Чорногірського хребта. Аби було по-справжньому, як у вояків УПА, то наметів не брати, вогонь не палити і в села не заходити. Ще треба було остерігатися ворожих засідок на землі та кулеметних черг iз літаків, екіпажі яких полювали за непокірними сміливцями.

      Окрім видимого ворога, що протистояв у відкритому бою, з повстанцями і мирним населенням, що їх підтримувало, воювали спецслужби, укомплектовані найкращими кадрами НКВС, застосовуючи весь підступний арсенал шантажу, підкупу, перелицювання своїх співробітників під українських патріотів.

      «Радянські, тобто московські, спецслужби, — резюмує пан Михайло, — шістдесят років тому заклали в наше суспільство бомбу уповільненої дії. Численні диверсійно-терористичні провокативні боївки не просто знищували повстанців, не просто вбивали, гвалтували, грабували мирне населення, не просто сіяли паніку і зневіру, вони глибоко зорали людську свідомість і засіяли в неї насіння розбрату. Не шкодували комуністи ні чужої крові, ні власної горілки, поливаючи чорні сходи. І вродив той бур'ян густо у людських душах. Тому сьогодні брат не довіряє братові, а героїв називають бандитами.

      Провокативні зграї Захарова, Дика, Кірова, Кордуба, Олеся, Магаса, Чорного, Кузнєца, Скали, Дуба, Васильєва, Бородкіна, Білоуса, Антонова, Дона частково домоглися свого — народ наш важко відходить від компартійного дурману. Скажу для прикладу, що у жовтні 1951 року окружний референт СБ Кіров — він же агент КДБ Роман Тучак — зумів таки знищити окружного провідника ОУН Сірого (Івана Кулика з Донеччини), щоб обійняти найвищу на Коломийщині підпільну посаду. Це значило, що підпіллям ОУН половини тодішньої Станіславської області до кінця 50-х років керував офіцер КДБ. Перед тим, від 1944 року, Кіров очолював службу безпеки (розвідка, контррозвідка, суд тощо), тобто силову структуру того ж регіону. Думаю, що зайве пояснювати, хто чинив звірства у краї».

      Аби ці висновки ні в кого не викликали сумнівів, Михайло Андрусяк ілюстрував свої дослідження численними документальними фотознімками зрадників, енкаведистів та псевдоповстанців. Як не прикро, але ці особи в незалежній Україні ще називають себе захисниками Вітчизни і за рахунок українського народу користуються ветеранськими пільгами, а їхня  політична «криша» — симоненківці та вітренківці — і надалі топче знамена УПА. А справжніх борців за незалежність української держави дотепер належно не пошановано нацією.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>