Інна Кулєй: Можливо, не нинішній день принесе нам перемогу...

28.12.2005

      Вона дійсно схожа на першу леді, у якій хочеться бачити символ своєї країни. Свого чоловіка Александра Мілінкевича вона називає Алесь, а для рідної Білорусі цілком могла б стати тiєю, ким була 20 років тому для Союзу Раїса Горбачова.

      Інтерв'ю з Інною Кулєй, дружиною єдиного кандидата в президенти Білорусі від майже об'єднаної опозиції, відбувалося в теплій і дружній атмосфері. Зустрітися з нею було важко. Вона постійно перебувала у поїздках разом iз чоловіком. Нарешті вдалося запросити її в гості. А після годинної розмови вона запросила мене  «Заходьте до нас, разом відзначимо Різдво. Ми з Алесьом завжди його святкуємо, я ж католичка...»

 

Алесь притягує до себе людей

      — Інна Феліксівна, ви їздите по Білорусі разом із чоловіком, які у вас враження від сприйняття вашого чоловіка звичайними людьми в глибинці?

      — Поїздок дійсно багато. Ми відвідуємо дуже різні установи — це і поліклініка, і центр зайнятості, і студентська аудиторія — правда, на вулиці. І прохідні заводів... Влада робить усе, щоб люди просто не могли зустрічатися з Алесем. З одного боку, дуже шкода, а з іншого — вони роблять тим самим йому промоцію й рекламу. Адже перед приїздом Алеся проводяться ідеологічні збори, де людям говорять: «Не виходьте на вулиці, не зустрічайте його, Мілінкевич — такий страшний...» Лякають, а ім'я й прізвище по десять разів повторюється. Тому з боку простих людей, навіть не заангажованих сьогодні в передвиборчі процеси та аполітичних, це викликає велику цікавість. Мені особисто здається, що саме внутрішня сила, спокій, повага до людей, які є в Алеся, притягують до нього. Відчуваю, що після зустрічей з ним люди стають переконаними, що можна щось змінити, що ситуація може покращитися, якщо вони самі візьмуть участь у цьому. Це історичний момент, коли кожний повинен зробити свій вибір.

      — Розкажіть, будь ласка, трішки про себе. Я знаю, що ви раніше були викладачем чи то  математики у школі, чи то психології в університеті...

      — Насправді в мене три освіти. Перша — факультет дефектології, після чого 15 років працювала логопедом і найбільше займалася дітьми, які заїкаються. Коли працювала в школі, вийшло так, що мене обрали керівником організації «Сім’я сімей», яка займалася  вихованням дітей. Потім  як тренер поїхала на семінар фонду «Каунтерпарт» і пiсля цього все перемінилося. Я відчула, що буває інше життя. Поїздивши як тренер по Білорусі й Україні (тоді фонд «Каунтерпарт» працював у цих країнах, а зараз у Білорусі його закрили), я відчула необхідність підтримати тих людей, які б хотіли щось зробити в країні. Згодом з'явився Центр підтримки суспільних ініціатив «Вежа» у Бресті. Попрацювавши там, я відчула, що навколо молодь дуже освічена і розумна. Мені не хотілося відставати від них, і я вступила в університет на спеціалізацію економіст-юрист. Рік тому ще захистила дисертацію магістра в Європейському гуманітарному університеті по політології. А взагалі-то в дитинстві мріяла бути слідчим. Батько в мене юрист, але коли почув про мою мрію, то сказав «Ти що, жінка — і в прокуратуру?!».

      — А як ви познайомилися з вашим чоловіком Александром?

      — Приїхала читати семінар у Гродно, який відбувався у приміщенні «Ратуші» (гродненська неурядова організація, де працював Мілінкевич. — Авт.) Ми познайомилися в 97-му році. Це було як Божа іскра! У мене просто було таке відчуття, що це та людина, яку я шукала весь час. Протягом тривалого часу ми були просто друзями, колегами. Згодом це переросло в любов, одружилися. Практично ми знайомі дев’ять років, а одружені — три. Ми в добрих стосунках і з його першою дружиною, Наташею. До речі, це вона математик.

«Хвости» у тапках у туалеті замінювали один одного

      — Чи відчуваєте тиск на свою родину, особливо після того, як вашого чоловіка обрали єдиним кандидатом від опозиції?

      — Це не був тиск на членів родини. Швидше, це відбивалося на організаціях, у яких ми працюємо. Безкінечні перевірки, ліквідації... Так увесь час.... «Вежа» була офіційно ліквідована в 2001-му, відразу після президентських виборів. «Ратуша» — десь через півтора року. Зараз прокуратура знову перевіряє «Вежу». Також за нами стежать у поїздках. Але завдяки цьому нічого страшного не трапиться, хулігани на нас не нападуть, бо за нами увесь час їде машина КДБ, а інколи їх кілька. Вперше відчули зацікавлення нами з боку владних структур в 1997—1998 роках, коли тільки планувалося об'єднання у Білоруську асоціацію ресурсних центрів таких організацій як «Вежа», «Ратуша», «Громадські ініціативи», «Кола сябров», фонд імені Сапеги, «Супольнасьць». Коли ми просто ходили з Алесьом по парку в Бресті й розмовляли про любов, за нами ходив «хвіст», тому що їм здавалося, що це йде об'єднання ресурсних центрів! Ми бачили, як «хвости» у тапках у туалеті замінювали один одного, як один iз газетою явно чекав...

      — Жінкам часто дорікають за їхню політичну активність. Батьки, родичі, часто чоловіки просять «не лізти в політику». Як ви ставитеся до цих прохань? І у вас вони звучали?

      — Безумовно. Батьки у мене хоча і працювали за комуністичних часів, доволі «просунуті» люди: передплачують опозиційну «Народну Волю», цікавляться всіма подіями, розмовляють білоруською, а не російською мовою й ставляться до сьогоднішнього режиму, як і ми, і як молодь... Але в той час, коли я збиралася змінити роботу у школі на громадську діяльність, мені говорили: «Та подумай про пенсію», «Так як же так», «Ти втратиш таке затишне місце»... Логопед працює лише чотири години на день, має вільний час і може займатися зi своїми учнями поза роботою. Це дуже жіноча робота: білий халат, кабінет, приємно, затишно. А отут... Цей затишок змінюєш на життя, при якому невідомо, чи матимеш ти щось завтра,  чи будеш ти працювати. Ти сам собі шукаєш кошти для існування, вештаєшся цілими днями по районах, шукаєш ініціативних людей, маєш ненормований робочий день... Подруги ставили питання: «А навіщо це тобі?», «Тобі що, більше всіх треба?» У нас консервативне суспільство. І я консервативна людина. Мій чоловік також консерватор за переконаннями. Мені здається, що чоловік — голова, чоловік приймає рішення... якщо він гідний це робити. Але бути просто домогосподаркою... сьогодні цього вже занадто мало для жінки. Вона повинна відповідати своєму чоловікові й дітям, тому що діти — інформовані, освічені, вони йдуть уперед. Якщо жінка замкне свій світ тільки на кухні, мені здається, вона багато втратить. Вона повинна знайти своє місце, але таке, яке не заважатиме суспільству, тобто щоб суспільство не вважало, що вона перестрибнула через голову чоловічу. Бо жінка має не перестрибувати, а доповнювати те, що не може зробити чоловік. У жінки таке поле для діяльності, вона так багато може зробити! Ми різні люди: чоловіки думають розумом, а жінки — почуттями. І мені здається, що на почуттях і для країни, і для себе багато чого можна зробити.

Висока мета вища страху

      — Ви не боїтеся — за свого чоловіка, за себе? Білорусь — країна, де люди зникають...

      — Знаєте, у якийсь момент люди просто переступають через цю сходинку страху. Є момент вибору. Є момент, коли людина повинна  взяти себе в руки, і її честь, гідність, її майбутнє повинні стати важливішими, вищими цього простого звірячого страху. Звичайно, відчуття самозбереження є в кожного. Звичайно, не треба «лізти на рожон». Але якщо є висока мета, то вона  вища будь-якого страху.

      — Що б ви порадили всім активним жінкам своєї країни в такий час, коли ситуація в Білорусі гнітюча, якщо говорити про демократичні перетворення?

      — Я повторю вислів, який належить такій великій людині, як Iоан Павло II. Він сказав: «Не бійтеся!» Я думаю, якщо жінка відчує, що вона сама не боїться, що вона може допомогти все змінити (у першу чергу для своїх дітей, тому що майбутнього у Білорусі наразі немає, а треба, щоб було), то оце почуття відваги, мужності вона може пронести і принести у свою родину, і на роботу, і вдихнути у своїх подруг, колег. Духовне виховання завжди залежало від жінки. І саме жінки можуть підштовхнути до мужніх, відважних вчинків своїх близьких, друзів, чоловіків.

      — У Білорусі багато людей, які наразі не визначилися, що їм робити. Вони багато хочуть зробити для країни, але не знають, куди йти і як дiяти?

      — Я б сказала, є три рівні розуміння того, що ти можеш зробити. Перший — коли почуваєш себе людиною активною, можеш без страху свій час та дії присвятити корисній справі. Зараз оголошений день виборів, набирається ініціативна група, буде йти збір підписів. Потрібно доносити до людей інформацію. Є контакти, по яких можна звернутися до керівників штабів. Кожному знайдеться робота, яку він міг би виконати. Друге — це місце людини, яка підтримує на відстані. Може, хтось не готовий сьогодні ходити по квартирах і розмовляти від серця до серця, від дверей до дверей і переконувати людей, що потрібно міняти країну. Може, він готовий допомогти фінансово чи ще якось. Може, вийде просто на вулицю, і у нас буде свій Майдан. Може, ця людина принесе їжу для тих, хто стане захищати свою гідність на Жовтневій площі. А третій рівень — коли людина сама відчує, що в країні сьогодні не стабільність, а стагнація, що в Білорусі сьогодні немає майбутнього, вона крокує  назад швидше, ніж уперед, і в порівнянні з іншими країнами вона просто затрималася в розвитку вже більш ніж на десять, а може, навіть на двадцять років. І коли людина сама переконає себе, що може бути по-іншому, що вона бачить своє місце у новій, квітучій, заможній Білорусі, у гідній Білорусі, цивілізованій, європейській — того вистачить для того, що він де-небудь на лавці переконав у цьому хоча б кілька бабусь і дідусів, які вважають, що найголовніше — це пенсія. Не доля «чарки й шкварки», а доля їхніх онуків повинна їх цікавити! («Чарка й шкварка» — колись саме так визначив головні потреби білорусів Лукашенко. — Авт.)

      — У день оголошення дати виборів велика кількість моїх  знайомих говорила про намір покинути країну. Вони говорять, що Мілінкевич уже нічого не встигне, оскільки вибори відбудуться значно раніше, ніж планувалося. Розумію, що питання дуже дурне, але важливе. Їхати їм чи ні?

      — Навіть якщо на щось бракуватиме часу — все-таки прогноз, що вибори будуть оголошені раніше, був і стратегія така була. І те, що не встигнемо — неправда! Все залежить від кількості учасників ініціативної групи. Може, їх буде аж не так багато — п'ять тисяч... Але все-таки це будуть люди підготовлені, віддані, вони будуть збирати підписи. Не можна сказати, що для нас це був сильний удар з призначенням дати виборiв і що команда боїться, що щось не вийде.

      І навіть якщо знову буде все сфальсифіковано, навіть якщо з вулиць будуть гнати водометами та БТРами і не вдасться відстояти правду так, як це було в Україні, бо нам просто ніхто не дасть стояти на площі — їхати не варто! Тому що не сьогодні ми це все перемінимо, так завтра. Люди, які, як ви говорите, сьогодні обурені ситуацією — вони ж не дінуться нікуди! У них усередині нікуди не дінуться відчуття, що країна у небезпеці, що її треба рятувати, щось робити із цією ситуацією. Може, не нинішній день принесе нам перемогу... Хоча я вірю, що нинішній!... Говорили ж в інших країнах так само, що нічого там не відбудеться, ніяких революцій, а потім як пішло... Люди відчули свою гідність та силу. Я вірю, що у нас так і відбудеться. Можливо, це станеться через день, через тиждень, через місяць. Можливо, нам доведеться трохи більше поборотися, щоб насправді «людзьмі звацца». Знаєте, є така притча із часів Великої Вітчизняної війни. Коли есесівці прийшли по євреїв, я сидів у будинку: що мені боятися, я не єврей... Коли прийшли по комуністiв, я теж сидів тихо, тому що я не комуніст. А коли прийшли по мене, ніхто не вийшов: захищати вже не було кому. Думаю, всім нашим друзям потрібно сказати: залишаємося захищати!  Країна повинна бути такою, щоб можна було їздити по усьому світі — попрацювати, у відпустку. А вертатися хотілося б додому!

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>