Оце намонiторив.
Серед найважливіших стратегічних напрямків «Євробачення» організатори називають роботу з пресою. Саме 2000 акредитованих на конкурсі представникiв ЗМІ формуватимуть громадську думку у всіх європейських країнах, Тому великим прес-центром, чудовою конференц-залою та подіями оргкомітет представників мас-медіа забезпечив. Усі без винятку журналісти говорили про хорошу організацію, потужні комп'ютери та цікаві нововведення для преси.
Щодня після репетицій усі музиканти в добровільно-примусовому порядку відповідали на запитання преси. Звичайно, кожен учасник, розуміючи, що від спілкування зі ЗМІ багато чого залежить, намагався здивувати по-своєму. Треба віддати належне нашим «Гринджолам», які гідно представили Україну: на першій прес-конференції вони запропонували скуштувати голубці й подарували українські сувеніри, а на іншій — пригостили варениками. Щоправда, дісталося не всім, адже авторська кухня не може бути масовою. Австрійська делегація радувала альпійським шоколадом. Румуни, які привезли із собою дуже багато техніки, розповідали, що при вході в них виникають проблеми з перепустками. Одного разу навіть не пропустили кількох учасників гурту, хоча навіть у аеропортах нічого подібного не траплялося.
А єдину людину, яка відвідала всі ці зустрічі, звуть Денис Казван. Він був ведучим прес-конференцій і встановив новий рекорд «Євробачення»: вперше одна людина провела всі зустрічі з представниками ЗМІ на конкурсі — приблизно 80. Це і денні прес-конференції, і нічні — з новими учасниками після півфіналу та фінальну, а також зустрічі з журналістами представників НТКУ та Європейської мовної спілки. По кількох днях роботи в режимі «ніколи вгору глянути» Денис обмотує горло шаликом, бо в залі працюють кондиціонери — застудився. Після останньої прес-конференції — з переможцями — він змучено опускається на стільчик і відповідає на запитання «УМ»:
— Ми спробували внести певні інновації, і нам це вдалося: по-перше, створили одне ціле з журналістів, артистів та мене як модератора — відбувався не монолог, як це зазвичай буває на прес-конференціях, а діалог. Я весь час моніторив усе, що відбувалося в прес-центрі з журналістами, запитував їхні враження та враховував побажання і під час десятихвилинних пауз, і в нічних клубах. Дуже допомогли поради від представників ЗМІ Великобританії, Франції, Німеччини. По-друге, ми перетворили прес-конференції на такі собі шоу: я зустрічав і виводив у президію всіх артистів. Наприклад, коли виходив співак із Бельгії Нуно, то я представляв його як боксера, а з Борисом Новковичем ми, виходячи, грали у футбол, коли ж Мартін Стенмарк зі Швеції разом зі своєю делегацією вийшов на першу прес-конференцію у хокейній формі, тому що Швеція щойно закінчила грати у світовому чемпіонаті, — у той же день я знайшов маленьку дитячу клюшку і подарував її співакові. Одного разу я запропонував дівчатам з Ірландії затанцювати національний ірландський танець джига на столі. Знаючи, що столи не міцні і, найімовірніше, вони їх не витримають, я пішов на це навмисне, і ірландки таки зламали стіл — це було дуже весело, балет упав, злетіло взуття, але вони були такими щасливими... Ця поломка стала подією дня для багатьох видань, як вони тоді писали: «Минулого року Руслана зламала сцену, цього року — розвалили стіл».
У розмовах зі мною журналісти постійно підкреслювали, що вони дуже задоволені підготовкою сцени, адже це — найголовніше на пісенному конкурсі. Вечірки, зміни в порядку роботи чи новини я весь час анонсував в мікрофон для всіх. Іноземні журналісти могли підійти і запитати: «А де у Києві можна випити класну каву?» чи «Як зручніше потрапити на Андріївський узвіз?».
Обмежень не було і для кількості учасників від делегацій — якби вийшло навіть двадцять, ми б все одно доставили стільці і додали мікрофони. А от, наприклад, Гленніс із Нідерландів на свою другу зустріч із представниками медіа прийшла одна — так вона і на сцені співала. Була в нас чудова прес-конференція зі шведами, коли ті прийшли з маленькою дитиною — сином одного з учасників команди Стенмарка.
На кожну прес-конференцію делегації приносили промо-матеріали: футболки, компакти, плакати, буклети з інформацією про країну. Але журналістів було так багато, що з часом роздача таких «подарунків» стала небезпечною — вони кидалися на асистента і буквально вминали його в стіну, намагаючись отримати свою порцію. Тому ми ввели правило: такі матеріали роздавати в магічні «піджинг-холи» журналістів. У наметі прес-центру кожен з акредитованих представників ЗМІ мав свою скриньку з окремим номером. І після прес-конференції той, хто хотів отримати матеріали від цього виконавця, здавав його представникам номер своєї скриньки. Але бували делегації, які таки намагалися тихцем пронести свої промо одразу на зустріч із журналістами, пройшовши кордони наших доблесних охоронців-прикордонників, і почати роздавати їх, поки я не помітив. З цим доводилося кілька разів боротися — було весело, коли македонська делегація пронесла коробочку, і дівчинку буквально заклювали, поки ми її вивільнили, то вона була доволі пом'ята та перелякана. А інша делегація із Сербії та Чорногорії влетіла до зали, наче ураган, разом зі своїми шістдесятьма фанатами, і принесла якісь баночки із соками, коробочки, банери, постери, почавши це все чіпляти та роздавати. Але ми маємо порядок проведення прес-конференцій, встановлений регламентом, тому довелося це все ліквідовувати.
Загалом я би виділив три типи наших зустрічей: прес-конференції, які підкреслюють, як класно артисти вміють поводити себе з публікою — це Швеція, Латвія, Фінляндія, коли зі ЗМІ спілкувалися самі виконавці, а не продюсери чи голови делегацій. Інший напрям — це веселі «пресухи» з музичними інструментами та видовищами: тон задала Австрія, потім була Туреччина, Польща. Та інформативні — з вчасно та у повному обсязі розданими промо-матеріалами. Ще тоді я вирішив, що свій голос не буду віддавати нікому — це буде найчесніше. Ті люди, які дивляться цей конкурс по телебаченню, не знають ситуацію зсередини. А поспілкувавшись із делегаціями ближче, взнавши, які вони книжки читають і яку музику слухають, обмінявшись координатами, мені було дуже важко оцінювати їхні пісні, надаючи перевагу комусь одному. Для себе я визначив п'ятірку виконавців, яких би я хотів бачити переможцями: це Норвегія, Молдова, Ізраїль, Латвія та Греція».
«УМ» також розпитала іноземних представників ЗМІ про їхні враження від організації та проведення «Євробачення» у Києві.
Радіожурналіст iз Кіпру, який також входив до грецької делегації, був дуже веселий і не міг спинитися ні на мить. Уся грецька делегація уже давно поїхала до готелю, щоб збиратися в дорогу, і ці греки, помітно затримавшись, дуже поспішали. Дмітріас говорить так швидко і ледь стоїть на місці — колеги постійно смикають його за рукав, але грецький менталітет вміщується навіть у двох реченнях: «Чудова організація, чудовий прийом, дуже гарні жінки! Але нам уже потрібно поспішати на літак — ми летимо додому, щоб починати готуватися вже зараз, і наступного року довести вам, що Греція теж вміє бути гостинною!»
Дірк Юнг, «World Entertaiment News Network» (фотограф, Великобританія): «Коли я потрапив до прес-центру і сів за комп'ютер, то побачив, що на ньому встановлена операційна система, з якою я ніколи не працював — Linox, а не звична для мене Windows. Я підійшов до програміста, який завжди чергував на місці, і він мені показав, як працює ця програма. Але все одно я приніс свій леп-топ і працював із ним.
Я не тільки працюю з комп'ютером, а ще й з фотоапаратом, тому iз собою довелося носити дуже багато сумок із технікою. Це значно ускладнювало роботу. Мені видається, що менше нарікань було би, якби було встановлено один контрольний пункт, де все одразу максимально перевіряли. Крім того, коли працюєш фотографом в інформагентстві, то такі події, як «Євробачення» — це передусім змагання, хто швидше виставить фото, той і буде затребуваний.
У холі біля службового входу була виставка фотографій, які представляли кожну країну — моя робота теж там висіла. І з акредитацією журналіста я навіть не міг на неї подивитися. Кожного разу, коли я йшов кудись робити фотографії — до парадного входу, в залу чи на прес-конференцію, я завжди переживав, чи пустять мене зараз на цю подію, можливо, треба спеціальну акредитацію отримати?
А найбільше мені сподобався гнучкий графік роботи персоналу: наприклад, вагончик, де можна було залишати сумки чи інші речі, в останній день працював всю ніч, так само, як і прес-центр.
Ганс Штейгер, Deutsche Presse-Agenture (журналіст, Німеччина): «Я думаю, що німецька делегація повинна висловити українським організаторам багато подяк. Не треба забувати, що нещодавно Україна пережила революцію і мало хто сподівався, що все вдасться. Щоправда, не сподобалися мені ці вічні контролі, і ніхто не міг мені пояснити, чому саме я повинен відкривати мої сумки на входах і виходах. Що, наприклад, можна винести з прес-центру? Два монітори? Чи пачку паперу? Але загалом робота прес-центру була хорошою: модерна техніка зі швидкими комп'ютерами, багато місця, персональні скриньки для кожного.
Моєю улюбленою групою на конкурсі став гурт «Гринджоли» та «Здоб ші здуб». Перші співали єдину реп-поп- пісню, і хоча я не слухаю таку музику, не важко було здогадатися, і під час самого фіналу, і на репетиціях, що ці люди справді віддають свої серця цій пісні. Вони вставали, співали разом — для українців це щось значило...»
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
