Мандрівні чорнороби

      Європа завжди переймалася проблемами нелегальної міграції, що загрожувала їй зі Сходу. Багато нарікань висловлюється, зокрема, на адресу України, мовляв, українці чи не найчисленніша група іммігрантів і сама держава є сприятливою транзитною зоною для представників найбідніших азійських країн. Різні європейські країни намагаються по-різному вирішити цю проблему: від найтолерантнішої Угоди про регулювання міграційних потоків між Португалією та Україною (коли тисячі українських іммігрантів отримали документи, а статус нелегала можна за певних умов змінити на законний) до німецької жорсткої системи «зеленої карти», якою вітається в’їзд у ФРН переважно працівників інформаційно-технологічної сфери. Зi встановленням візового бар’єру на польсько-українському, найсхіднішому для розширеної Європи, кордоні здавалося б, питання частково вирішується.

      «Сьогодні питання міграції перейшло в розряд високої політики, де заторкуються аспекти і зовнішньої політики, і національної безпеки», — говорить Фелічіта Медвед зі шведського Центру досліджень міжнародної міграції та етнічних відносин Стокгольмського університету, яка консультувала уряд Словенії під час розробки міграційної політики цієї держави. Стандарти ЄС передбачають повну свободу пересування і найму на роботу, тому вже зараз країни Західної Європи завбачливо створюють захисні вали: ЄК уже прийняла документ, який поетапно регулює потоки трудових мігрантів із цих країн до 2017 року. Але спільної європейської міграційної політики на сьогодні не існує. Натомість кожна країна «старої гвардії» встановлює свою стратегію щодо новачків. Деякі, серед яких, наприклад, Швеція, готові відразу відкрити свої ринки робочих місць, а іншим потрібен семирічний період та обмеження у вигляді квот. «Європейський Союз закриває свої ринки на сім років, такий собі перехідний період. Винятком є тільки деякі країни, серед них Данія, Ірландія, Великобританія. Вони відкривають ринки і встановлюють нові закони, які вимагають, щоб умови праці були спільними для всіх громадян ЄС», — конкретизує директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександр Сушко.

      Так, усі країни встановлюють квоти, але навряд чи вони повністю наповнюватимуться — такого висновку дійшли учасники міжнародної конференції «Міграційний феномен України в розширеній Європі», влаштованої нещодавно у Києві Фондом ім.Фрідріха Еберта. І хоч головною була українська тема, значна увага приділялася ситуації в країнах Східної Європи, зокрема в Польщі. Доповідь Катажини Гмай з польського Інституту суспільних відносин показала, що за всієї прозорості кордонів та спільності ідей вихідці зі Східної Європи на Заході зазнають істотної дискрімінації. Наприклад, згідно з німецькими правилами, роботодавець тільки тоді отримає дозвіл на найм іноземця, якщо на роботу попередньо не зголосився громадянин цієї або іншої країни-члена нинішнього ЄС. І це все за умов двосторонніх угод, які декларують європейську модель: дозвіл на проживання і роботу, однакову для всіх зарплатню.

      Найчисленніша група польських робочих у Німеччині — це сезонні працівники, зайняті на непрестижних сезонних роботах у сільському господарстві. Питома їх частка (360 тисяч за минулий рік) — це переважно жителі прикордонних з Німеччиною територій, як правило, вони нелегали. Західна сусідка Польщі всіма шляхами намагається мінімізувати кількість східних зайд — якщо там законно можна працювати тільки три місяці, то Іспанія відкрита для сезонних робітників на цілих вісім. Другий прошарок робочих іммігрантів Польщі — контрактники, діяльність яких у Німеччині регулює угода 1990 року. В основному, вони заняті у сфері будівництва: тут з огляду на місцеве безробіття квоти для іноземців обмежені — розподіляються Міністерством праці. Рівень квот останнього становив трохи більше 21 тисячі. Дозвіл на роботу таким працівникам дається на два роки, його, звісно, можна подовжити на рік-два, але ні за яких умов не можна привезти свою сім’ю. Щодо цього пункту трудового європейського законодавства, то вже прийнято відповідну декларацію, яка повинна усунути таку дискримінацію.

      Найнижча квота серед польських заробітчан у Німеччині — одна тисяча. Ці люди віком до 35 років, які вивчають мову і вдосконалюють свої професійні навички, мають право на легальне перебування в країні від 12 до 18 місяців. Зараз поляки добиваються більших квот. Та сама ситуація і у польсько-французьких стосунках. Чималу групу трудових мігрантів становлять студенти з правом працевлаштування після закінчення навчання. Тут усі країни ЄС свято охороняють місця для свої студиків — квота не перевищує 35-50 чоловік, тільки до Швейцарії, яка не є членом Союзу, можуть виїхати 150 чоловiк. Останнім часом у Польщі практикується укладання угод між Міністерством праці та економіки з державними установами окремих країн ЄС, наприклад, польсько-шведські переговори привели до зайнятості персоналу в галузі охорони здоров’я.

      «Україна може скористатися польським досвідом, наприклад, у стосунках з Німеччиною, -— вважає Катажина Гмай. — Якщо існує традиція міграції до певної країни, то існує система особистих контактів. Українці не мають чекати, щоб знайти високооплачувану роботу — ким би ви не були, важко знайти гарний заробіток». Східні мігранти не становлять конкуренції для європейців, боротьба тут точиться між представниками бідних і бідніших країн. І тут головне — як про своїх громадян потурбується держава, стверджує голова комітету ВР України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадій Удовенко: «Щоб узгоджувати законодавство з іншими державами, треба спочатку вдосконалити своє. На сьогодні Україна має один закон, який опосередковано торкається зайнятості населення — «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». На зовнішньополітичному фронті, за словами Удовенка, у нас також не все гаразд: «У нас мало консульств, мало консульських працівників. Ідея створення інформаційних центрів цікава, але держава не готова до цього в силу менталітету і браку фінансів».

      Отже, в підсумку — низькокваліфіковані українські працівники, які поступаються захищеним у правовому плані західнішим сусідам, і висококваліфіковані українські дипломи, які в Європі не визнаються. Залишається дуже малий перелік сфер, де буде попит на таких працівників. Наприклад, німецька «зелена карта», яка вимагає, окрім професійних навичок, знання німецької та англійської, за що відповідно платиться дві тисячі євро. Але шанс туди потрапити дуже малий, стверджує Фелічіта Медвед, яка наразі вбачає реальними хіба що двосторонні договори про тимчасову сезонну роботу.