«Картала себе, що залишилась живою»

22.11.2017

Одна з найстрашніших сторінок історії нашого народу — Голодомор 1932—33 років — не оминула моє рідне село Ярославка Ружинського району Житомирської області. Але репетиція Великого Голодомору розпочалася набагато раніше.
 
Ще в 1926—30-х роках заможних селян обкладали великими непосильними податками на сільськогосподарську і тваринницьку продукцію так, щоб селяни розорилися.
 
За несплату податків повноважені з району вирішували, хто має бути вивезений до Сибіру, чиє майно має бути описане й розграбоване.
 
Розорених, заляканих селян заганяли у так звані колективні резервації — колгоспи. Сталевий трос накинули на хрест храму, і незабаром співучі дзвони валялися далеко за селом.
 
Самого священика Івана Муляревича у 1929 р. активісти села пізньої листопадової пори вивели з хати на смертельну розправу...
 
Багато односельців також не повернулися до рідної домівки, назавжди залишились безіменними у снігових заметах Сибіру.
 
Ось одна з найтрагічніших доль роботящої родини, яку вислали в Сибір. Спочатку депортували чоловіка як куркуля. У хаті залишилась дружина з одинадцятьма дітьми.
 
В селі молодше покоління цю жінку по-вуличному називало бабою Довгаличкою.
 
Активістам сподобалася хата цієї багатодітної родини, отож невдовзі вигнали сім’ю на вулицю. Спочатку родина тулилася по сусідах, але владі вони мулили очі, тож жінку з дітьми обрали на висилку в Сибір.
 
Коли пароплавом перевозили на місце призначення, то одинадцятеро дітей в дорозі померли з голоду. Мати по черзі мертвих своїх дітей викидала в море, сама дивом зосталася живою.
 
Десь на початку 60-х повернулася в рідне село, де їй односельці зліпили хату з глини. Вона довго себе картала, що залишилась живою. Так із горя й пішла на той світ.
 
Упродовж трьох років, розпочинаючи з 1989-го, я почав збирати і вивчати свідчення своїх старших односельців, які пережили голод 1932—33 років.
 
На той час, коли я збирав свідчення про ці страшні події в селі Ярославка, мої односельці були молодшими і при добрій пам’яті. Вони розповідали, що з голоду вимерла половина села.
 
До 1932 р. у моєму селі проживало понад 1500 мешканців. Односельцям, які пережили той голод і розповідали мені про нього, на час тих трагічних подій було від п’яти до двадцяти років.
 
Розпочався голод у Ярославці 1932 р. Із району надійшла вказівка, щоб вирощений урожай до граминки здати державі, а до тих, хто не здасть, буде застосована «диктатура пролетаріату».
 
З району приїхали сталінські виконавці, які разом із сільськими «активістами» взялися до роботи.  
 
У селі їх називали «трясунами», бо ж перетрушували все, що потрапляло до рук. Олена Бондар, Марія Козенюк і Мотря Артимчук плачучи розповідали, як бригадири уповноважених великими залізними щупами проколювали кожен метр землі в садибі, стріхи хат, хлівів, клунь, шукаючи захований хліб.
 
Забирали не лише зерно, а й картоплю, квасолю, нишпорили по печах. Як свідчила Ганна Маліцька: вибиваючи з людей зізнання про залишки хліба, активісти загнали у велику яму чоловіків.
 
Яму довкруг обклали напівсухим бадиллям і запалили. Їдкий дим душив людей, вони кричали, задихаючись. 
 
Хто противився, того жорстоко били, вивозили і такі більше в село не поверталися. Коли нічого не знаходили, то з люті (особливо посеред зими) розвалювали печі, били вікна.
 
Забирали жорна, тертушки, ступи, щоб селяни не могли навіть кустарним методом змолоти зерна на борошно. У селі був вітряк — його закрили та опломбували.
 
Про людоїдство мені розповідала 80-річна Варвара Гнатюк  у 2003 р.: коли троє доведених голодом до божевільного стану жінок заманили до себе в хату дівчинку, вбили й з’їли її, то звістка про цей злочин поширилася селом.
 
Приїхали енкаведисти з району, забрали цих жінок, а коли виводили з хати, то так били, що одна з них померла просто на вулиці. Перелякані цим випадком батьки не випускали дітей із хати. Коли почався голод, діти ще ходили до школи.
 
Але через недоїдання опухали, втрачали свідомість на уроках, не мали сили повертатися додому. Приїжджала підвода і розвозила дітей по хатах. А через деякий час діти зовсім перестали ходити до школи.
 
Опухлі від голоду, вони лежали у своїх домівках-домовинах, чекаючи смерті.
 
Померлих ховали не по-людськи: мертвих і ще живих скидали в ями. Ці «братські» могили місяцями не засипали землею, над селом стояв важкий сопух.
 
І навіть десятиліття після Голодомору активісти села не дозволяли встановлювати хрести на тих спільних могилах, а якщо десь і бачили хрест, то знищували його, щоб замести сліди того страшного, нечуваного злочину.
 
За півтора року голодом-геноцидом було вбито мільйони українців. Деякі країни, як-от Росія та Ізраїль, не визнали Голодомори 1921—23, 1932—33, 1946—47 рр. світовим злочином проти української нації, адже представники їхніх титульних націй безпосередньо були причетні до цього злочину як керівники найвищих ешелонів влади, так само, як і до концтаборів ГУЛАГу, Соловків, Сибіру.
 
Чому ці Голодомори на багатих чорноземах України забрали мільйони життів українців? Чому мовчала Європа й Америка? Хто був прихованим режисером у винищенні великої хліборобської європейської нації?
 
Адже, коли Україна  пухла з голоду в 1932—33 рр., тільки брати-галичани, перші на весь світ, забили тривогу, що потрібно рятувати українців сходу від голодної смерті.
 
Дехто в наш час хоче, щоб людство забуло про диявольські дiї, щоб уникнути суду Божого і людського. Злочини, які не засуджено, безпам’ятство мають здатність повертатися.
 
Це підтвердила історія багатостраждальної України. 
 
З проголошенням незалежності України в 1991 р. ми, українці, на той час і до сьогоднішнього дня готові до кінця боротись за Українську державу.
 
Але кишенькові гетьмани-демократи, які очолили різні партії, так за всі роки незалежності і не зробили належних висновків із трагічного минулого нашого народу, починаючи від часів Богдана Хмельницького аж до лідерів УНР.
 
Замість того, щоб об’єднатись і передати булаву соборному гетьману, постійно ворогують між собою. Боротьба за державність України, як колись, так і тепер, супроводжується великими зрадами.
 
Наш народ опинився в обіймах україножерів, олігархів, злочинних елементів. Поки кишенькові гетьмани чубились, основні важелі влади опинилися в чужинців — агентів Московії.
 
Промосковські олігархічні та політичні кілери захопили інформаційний простір України, оголосили війну за серця та розум українців.
 
Саме Майдан — Революція гідності — врятував Україну від повного загарбання московською ордою. Сьогодні ж наше завдання — згуртуватися, відкинути всілякі суперечки й образи, не дати зовнішнім і внутрішнім ворогам здолати нас, адже тільки в єдності — наша сила! 
 
Дмитро КОВАЛЬЧУК
Львів 

  • «На моє глибоке переконання...»

    Із цих слів починається майже кожен виступ наших можновладців. І не має значення, що це переконання — фальш або ж пристосуванство до певних обставин. Головне тут — «глибоке переконання». >>

  • За Уралом голоду не було...

    Мій дід, Семашко Михайло Іларіонович, народився в Білорусії, в селищі Іванець Мінського повіту. Дід любив свою батьківщину, добре знав білоруську мову, спілкувався з родичами і знайомими тільки рідною мовою. >>

  • Не вчіть учених їсти хліб печений,

    Критика несподіваного опонента в соцмережі генерувала необхідність висловити власну думку з приводу однієї психологічно-світоглядної проблеми, яка домінує в політиці, відлунює в суспільстві і перекочувала в соцмережі... >>

  • Усі ми пов’язані Долею

    Останні сiм років мого життя нерозривно пов’язані з Олексієм Долею. Хоч знайомі значно давніше, але тісно спрацювалися зараз. «Майстер-клас», «ПроОбраз», «Культ предків» ми знімали разом. >>