Вікові намагання Російської імперії ліквідувати українську націю, а тепер ще й її самостійну державу, набули особливо жорстоких форм із приходом до влади в ній В. Путіна. Його налякало поступове пробудження й одужання української нації, відродження її приспаної пасіонарності, що пов’язано з величезними нашими людськими втратами впродовж останнього століття, безпрецедентним нищенням тонкого прошарку освічених еліт усіма колонізаторами, які володіли пошматованою українською землею в попередню колоніальну епоху.
Відновлення української державності у 1991 році стало планетарним явищем, однією з найважливіших політичних подій ХХ століття. Конаюча радянська імперія зла не змогла змиритися з цим, адже відпала від неї найрозвиненіша інтелектуальна її частина, без якої вона не в силі набути критичної маси супердержави. А тому з першого ж дня нашої незалежності лідери Росії всіх мастей почали плекати плани поновленого поневолення і включення України в лоно імперії. Вибір В. Путіна на її керівника з цього погляду не був випадковим. Його команда взялася за цю справу серйозно і відповідально, розробивши програму тотальної гібридної війни проти нашої держави.
Програвши дипломатичні війни на світовій арені, не змігши підкорити Україну військовою агресією, Путін основну ставку тепер робить на внутрішній український фронт, на розпалювання чвар у нашому суспільстві, перш за все у політикумі, на використання наших родимих генетичних вад, таких як отаманство, хуторянство, лінощі, брак державницьких почуттів, бідність більшості населення.
Найбільш просунутою і найнебезпечнішою є його ідея федералізації України, тобто розчленування її живого унітарного тіла на некеровані шматки, так звані бантустани*. Ця ідея має прихильників у деяких політичних лідерів, навіть наших друзів, які по-різному і хибно розуміють суть самої федералізації і суть федеративної держави, її змісту і завдання. Дуже часто під федерацію підтасовують історично сформований земельний устрій, як, наприклад, у Німеччині чи Австрії, чи нові держави Америки або Африки, які склеєні з окремих самоврядних у минулому колоній.
Справжня федерація — клаптикова, мозаїчна держава, створена колонізаторською нацією для панування і визискування її для власної вигоди і величі. Федеративна держава — це певний етап розвитку цієї системи, який має два вектори. Перший — асиміляція або просто фізичне винищення підкорених малих народів і формування унітарної держави. На такому етапі перебуває Російська Федерація, в якій асиміляція уярмлених народів дається великою кров’ю і моральними жертвами, адже дуже важко уявити собі чеченця, бурята чи калмика «ісконно русскім чєлавєком». А тому розвал цієї штучної клаптикової держави є неминучим.
У більш цивілізованих федераціях економічний і культурний розвиток націй приводить до їх розквіту, формування державницької ідеології, визвольних змагань і, в кінцевому результаті, утворення незалежних держав. Так сталося з Чехословаччиною, Югославією, Ефіопією. Намагання окремих етносів чи територій виходити з формальних чи фактичних федеративних утворень ми спостерігаємо у багатьох країнах Європи, Азії та Африки. Такі процеси відбуваються у Великій Британії, Бельгії, Іспанії, Канаді, Лівії тощо.
Ідея розчленування, декомпонування України є наріжним каменем політики Путіна стосовно України. Він відкрито заявляє про уявлену ним штучність Української держави, її неспроможність до самостійного державного буття. І це нібито дає йому підстави продовжувати заяложену політику «собіранія ісконно русскіх зємєль».
На противагу федералізації українці сповідують святу ідею соборності своєї країни, навіть тоді, коли вони ще не мали своєї модерної держави. Ідея соборності держави залягла в серця українців із часів Київської Руси-України, коли цю могутню середньовічну державу роздирали міжусобиці. Ця ідея закладена у «Руській правді» Ярослава Мудрого, у Литовському статуті, у Конституціях Пилипа Орлика, УНР та ЗУНР.
Ні українська нація, ні політичні партії, ні керманичі держави не мають права навіть думати про підрив нашої соборності та унітарності. Цього не пробачить нам історія, наші приятельські сусіди, світове співтовариство. Тільки в єдності наша сила.
*Бантустан («гомленд», батьківщина) — назва, що існувала до 1978 року для квазідержавних утворень чорного населення в ПАР та Намібії, створених у 1960-х рр. за племінною ознакою.
Степан ТРОХИМЧУК, професор, голова Львівського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів
Львів
