«Богдане Сильвестровичу, ми ваш ювілей святкуємо вже півтора місяця», — зауважив на урочистому вечорі директор Театру імені Франка Михайло Захаревич. «Мало», — парирував Ступка і був правий на сто відсотків. Своє сімдесятиріччя Богдан Ступка відзначив 27 серпня. І з того часу отримав сотні вітальних дзвінків, телеграм, електронних листів... А ювілейний вечір актора «Концерт №70 від Ступки», який відбувся минулої п’ятниці, через обмеження в часі також не зміг надати можливість усім бажаючим озвучити свої компліменти на адресу Богдана Сильвестровича...

Музей театрального, музичного та кіномистецтва подарував Богданові Ступці та його прихильникам виставку, присвячену життю й творчості актора. «Богдан Сильвестрович має багатогранні акторські обдарування. Може зіграти і трагедію, і комедію, і трагіфарс. Він актор без амплуа — це вищий пілотаж», — говорить авторка виставки Світлана Валуца.

Навіть ті, хто ніколи не цікавився образотворчим мистецтвом спеціально, механічно знають головні віхи і факти із життя російського художника Михайла Врубеля: 5 років він жив у Києві і київський період вважається чи не найпродуктивнішим у його творчості; він був закоханий в Емілію Львівну Прахову, дружину Адріана Прахова — історика мистецтва, археолога, який керував оздоблювальними роботами у Володимирському соборі та реставрацією Кирилівської церкви у Києві; головні його роботи — «страсний» цикл і «демони», останні — ілюстрація до однойменної поеми Михайла Лермонтова; у Кирилівській церкві є чотири ікони пензля Михайла Врубеля і настінні розписи; останні вiсiм років життя художник страждав психічними розладами. Із творчо–життєвої канви нам уявляється похмурий художник із драматичним світосприйняттям, який тяжів до філософської символіки і трагічної образності. Втім виставка, яка в п’ятницю відкрилася в Київському музеї російського мистецтва, і присвячена 155–річчю з дня народження Михайла Олександровича, особисто для мене відкрила Врубеля різноманітнішого і «кольоровішого» за класичний стереотип. Підозрюю, що ці відкриття кияни зробили для себе набагато раніше, адже в російському музеї це вже десята виставка, починаючи з 1910 року, але оскільки робити приємні відкриття ніколи не пізно — ділюся враженнями на той випадок, якщо хтось, як і я, не бачив ТАКОГО Врубеля раніше.

У світлі розмов про неминучу епідемію грипу на початку цієї зими фільм «Зараза», що вийшов в український прокат, може видатися дуже навіть актуальним. Як інструкція до дій у нестандартних ситуаціях — що робити, коли вірус поширюється у геометричній прогресії, а населення втрачає здоровий глузд під час панічних заворушень. Пригадуєте ситуацію зі свинячим грипом в Україні кілька років тому? В американському світі Содерберга виникають ті саме проблеми, що і в українському, — уряд дурить, а підприємці наживаються. Ролі хороших і поганих персонажів, що задіяні у цій ситуації на різних рівнях, грають усуціль зірки: Гвінет Пелтроу, Метт Деймон, Кейт Уїнслет, Маріон Котійяр, Джуд Лоу... Навіщо режисеру знадобилося нас лякати заразними історіями і сценою із трепанацією черепа Гвінет Пелтроу, розповість сам Содерберг.

Завжди була впевнена, що художник Анатолій Гайдамака, який зробив усі найважливіші національні музеї, дружив із президентом Віктором Ющенком, засідав свого часу в найголовніших худрадах київського і московського рівнiв, має якесь особливе «право першої ночі» на державні об’єкти, держзамовлення, почиває на лаврах у президіях. Розмова, яка відбулася на презентації історично–культурного комплексу «Замок Радомисль», зовсім збила опцію «бронзовий Гайдамака». Більше того, виявилося, що художника годують зовсім не українські музеї і меморіали, а... російські. Від Музею Генштабу до Музею освоєння Сибіру росіянами. Чудні діла твої, Господи.