Солодкий «Океан»
Київ здався без бою на концерті Вакарчука і Ко Валентина КЛИМЕНКО   

Літо вже настало, а арт–тусовок у Києві не меншає — навпаки, на один вечір по три якісні акції. Але в четвер колективне підсвідоме підказало кільком тисячам киян, що цей вечір слід провести у Палаці спорту — гурт «Океан Ельзи» у своєму розписаному на рік Dolce Vita турі мав запланований концерт у столиці. Наступний сеанс «солодкого життя» в Києві планується на грудень — під завісу туру, але якщо Святослав Вакарчук відпрацює так чесно всі концерти, з п’ятьма «бісами», двома з половиною годинами драйву й енергообміну, то страшно уявити, що з ним буде під кінець туру.

Про життя навиворіт, попільничку та віру в щастя
«Дядя Ваня» Театру Вахтангова залишив по собі шлейф світлого суму Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА   

Режисери не люблять запитань типу «А що ви хотіли сказати своєю виставою?». Більше того, така цікавість їх навіть дратує. Мовляв, наша справа — придумати і створити, а ваша — спробувати розібратися, що ми мали на увазі. Художній керівник Театру Вахтангова Рімас Тумінас такими комплексами не страждає. Напередодні гастролей «Дяді Вані» у Києві він, не шкодуючи часу та образності, детально розповів про народження цього легендарного спектаклю та озвучив думки, які намагався вкласти у постановку. За словами режисера, все починалося років зо два тому, коли він зупинив свій вибір на п’єсі «Дядя Ваня». «Я себе, так би мовити, поберіг, — кокетував Тумінас. — «Дядя Ваня» — найкоротша, найлегша та найзрозуміліша п’єса Антона Павловича».

Провал четвірки з Манхеттену
Сиквел фільму «Секс і місто» нагадує гру «Переодягни ляльку» Наталя ДМИТРЕНКО   

Навіть пізня година показу серіалу «Секс і місто» на каналі «1+1» не могла завадити мені дочекатися чергової серії: дуже вже дотепними були діалоги чотирьох дівчат із великого міста, красивими сукні, черевички й капелюшки та близькими їхні проблеми. Перший повнометражний фільм, що вийшов у прокат два роки тому, був не таким яскравим, як півгодинні телевізійні серії, але все ж можна було дивитися й отримувати певне задоволення від перипетій у житті героїнь «Секс і місто–2» у порівнянні з серіалом і першою частиною — абсолютний лузер. Складається враження, що творці сиквела вирішили банально «скосити табло».

Вадим Перельман: «Пісня імен» — останній фільм, коли я випускаю своїх демонів
Відомий режисер — про ставлення до Уми Турман, байки про Дженніфер Коннеллі і рекламний ролик для Roshen Наталя ДМИТРЕНКО   

За свою режисерську кар’єру 47–річний виходець з України Вадим Перельман зняв понад 200 рекламних роликів і всього два повнометражні фільми. Але його резонансний дебют у кіно у 2003 році дозволив Перельману називатися багатообіцяючим талановитим режисером Голлівуду: «Дім із піску й туману» (House of Sand and Fog) номінувався на три «Оскари» (найкращий актор — Бен Кінгслі, найкраща актриса другого плану — Шорех Агдашлу та найкраще музичне оформлення — Джеймс Хорнер). Другий його фільм «Життя перед її очима» (The Life Before Her Eyes) також привернув увагу критиків: хоч і не отримав такої високої оцінки як дебют, але запам’ятався гарним сценарієм, цікавою операторською роботою і, звісно ж, головною роллю Уми Турман. Зараз Перельман працює над третім фільмом — «Пісня імен» (The Song of Names), і тут знову зірки — Дастін Хоффман та Ентоні Хопкінс.

Останнім часом режисер зачастив до Києва: минулого року особисто представляв «Життя перед її очима», а цього разу прибув у ролі члена журі ІІ Київського міжнародного кінофестивалю. Подивишся на нього — здається, справжній американець: позитивний, упевнений у собі, готовий відповісти на всі ваші запитання, але більше, ніж треба йому самому, ніколи не скаже. А придивишся ближче і розумієш, що за тією бравурою все ж ховається хлопець із київської комуналки, котру сім’я покинула в 1977 році. Перельман далекий від сентиментів до країни свого народження: коли на відкритті фестивалю ведуча Марися Горобець назвала його українцем, він був, м’яко кажучи, здивований такою характеристикою. Йому значно ближча історія Бабиного Яру, де мало не загинула його бабуся.

З Вадимом ми розмовляли, сидячи просто на сходах Палацу «Україна»: за півтори години мала початися церемонія закриття фестивалю. За спинами кричала в мікрофон ведуча, а роззяви полювали на автографи. Перельман, підкурюючи цигарку, промовив: «Ну її, ту червону доріжку, давай поговоримо».

Діагноз: кремляді
Оксана Забужко написала роман про історію нашої хвороби Костянтин РОДИК   

Французький інтелектуал–українець Леонід Плющ у рецензії на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт) спрогнозував: «Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. І вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Чом би й ні? Адже про «Польові дослідження...» Забужко (першовидання — 1996 р. ) говорять–пишуть досі, а за результатами експертного опитування «Книжки незалежного 15–річчя, які вплинули на український світ» цей її попередній роман увійшов до топ–сімки. Отже, «Музей...», схоже, має розраховувати на таке саме серйозне критичне багатослів’я.