Енкаведистів виставлять напоказ

10.10.2009
Енкаведистів виставлять напоказ

Молитва над останками побратимів. (Фото надане Русланом КОЦАБОЮ.)

Вересень 1989–го. Немічний Радянський Союз невпинно прямує до прірви. Та компартійні чиновники ще чуються в силі й, за традицією, продовжують гучно святкувати «червоні» дні календаря. Для Галичини цей місяць, названий підлабузниками Кремля «золотим вереснем», — особливий: рівно півстоліття тому сюди, форсувавши Збруч, прийшла радянська влада. Її зустріли хлібом–сіллю. Проте невдовзі «совєти» оскалилися — рівень національної свідомості галичан виявився загрозливо високим. Його почали «гасити» підручні Берії. Якими були масштаби передвоєнних тортур і розстрілів місцевого населення, достеменно ніхто не знав. Таємниця зберігалася за сімома архівними замками КДБ. А ще — в землі, зокрема десь під шаром ґрунту в Дем’яновому Лазу на північній околиці Івано–Франківська.

Поки компартійці святкували ювілей історичного возз’єднання, нечисленні засновники івано–франківського «Меморіалу» за ініціативою тодішнього машиніста локомотивно–ремонтного депо Романа Куцика 21 вересня почали розкопувати Дем’янів Лаз, завалений будівельним сміттям. Невдовзі вдалося натрапити на не бачене досі в Україні місце таємних захоронень жертв сталінських репресій — ківш екскаватора вийняв з ями перші останки замучених українців. Таємне стало явним й архістрашним.

 

Ключ до секретних архівів

Тоді, у вересні 1989–го, віднайшли й за християнським обрядом перепоховали рештки понад півтисячі розстріляних людей. «У третій, так званій жіночій, ямі зверху скиданих на купу тіл лежав скелет молодої гуцулки (що вона походила з гірського краю, визначили за рештками одягу), обв’язаний колючим дротом разом із дитинкою, — на очі в учасника тих розкопок, нині 75–річного Івана Павликівського, накочуються сльози. — Судмедексперти за кісточками встановили вік маленької людини, яка загинула на грудях у мами, — близько шести місяців. У катів не здригнулася рука. Тоді так заболіло моє серце, що вже 20 років не можу зупинитися з розкопками. Такого надивився — волосся дибки ставало».

Із часом біль, викликаний шоком від розкопок у Дем’яновому Лазу, притупився. Лише поодинокі ентузіасти продовжували справу, аби довести її до логічного завершення. Двигуном цього процесу залишався Роман Куцик, хоча після обрання до Верховної Ради України другого скликання перебрався до Києва, де згодом очолив столичний «Меморіал». Як колишній народний депутат пан Роман має першу категорію допуску до секретних архівів колишнього НКВС–КДБ, і йому вдалося зробити фото– та ксерокопії багатьох невідомих документів, які підтвердили факти звірств, учинених енкаведистами на території Івано–Франківщини. Ці матеріали разом із речовими доказами, знайденими при розкопках, становитимуть основу експозиції музею, який за підтримки обласної влади відкриється 11 жовтня з нагоди 20–річчя перепоховання жертв комуністичних репресій у Дем’яновому Лазу, в цокольному приміщенні тамтешньої меморіальної каплиці.

Свідчення очевидців будуть документально підтверджені вироками радянських судів із термінами покарання прикарпатців від двох до семи років ув’язнення (інколи лише за те, що ходили у вишиванках). Цих людей після нещадних катувань таємно розстріляли на околиці міста. «Я знайшов звіт тодішнього начальника Станіславської тюрми, де написано, що за межі міста вивезено, розстріляно і поховано у спеціально приготовлених для цього ямах 1070 чоловік, — розповів Роман Круцик. — На панно, що стане центральним експонатом музею, художники Київської академії мистецтв відобразили весь жахливий механізм знищення людей».

Червоний і коричневий тоталітаризм — два чоботи пара

Уперше в українській практиці відвідувачі музею побачать фото і прізвища «червоних» садистів, котрі знущалися над невинними людьми. «Тут багато що буде вперше, — стверджує виконуючий обов’язки директора Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Руслан Коцаба. — Виставлені в експозиції документи засвідчують, що масові таємні розстріли людей у Дем’яновому Лазу та в інших місцях Прикарпаття — це злочини навіть з огляду на закони тодішнього СРСР. Це було не що інше, як планомірне винищення західноукраїнської еліти, тому на прикладі цього музею можна ініціювати проведення Нюрнберзького процесу–2. По–друге, ми починаємо люстрацію знизу. В експозиції будуть представлені знімки і названі прізвища працівників Станіславського НКВС зразка 1939—1941 років. Усіх: від офіцерів — до рядових. Це дуже важливо, коли їхні нащадки побачать уже на першому стенді прізвища своїх родичів–енкаведистів. Онук має знати, що його дід був катом, пройти очищення і працювати на благо України вдесятеро старанніше, ніж до того. Зазначу: там близько 90 відсотків прізвищ — не українські.

— Пане Руслане, чим доведено вину кожного з них?

— Вони здійснили посадові злочини, що зафіксовано в архівах СБУ. Хіба це нормально: за знищення невинних співгромадян колишні енкаведисти тепер отримують по 7—10 тисяч гривень персональних пенсій?

Між іншим, коли Прикарпаття окупували гітлерівці, то вони, аби здобути прихильність місцевого населення і налаштувати його проти «совєтів», при свідках відкрили одну з ям у Дем’яновому Лазу, де було закопано 150 розстріляних енкаведистами жінок. Про злочини сталіністів було знято документальний фільм, опубліковано матеріали зі знімками в місцевих газетах, випущено листівки, тобто проведено масштабну антикомуністичну кампанію. Хоча тоталітаризм коричневий мало чим відрізнявся від червоного — через півроку неподалік того ж місця гітлерівці розстріляли групу української інтелігенції, поляків та євреїв.

— Хто були ті нещасні українці, яких масово знищували стрільці НКВС, і чим вони завинили перед радянською владою?

— Жертвами стали переважно прості люди — дехто був членом українських патріотичних організацій, хтось керував українським сільським хором, когось зловили з тризубом. Були члени ОУН. У їхніх особових справах є свідчення про те, що на допитах ці переважно молоді люди так мужньо переносили тортури, що їхні кати скаженіли від безсилля. У Посічі, за розповідями очевидців, перед розстрілом група молодих семінаристів співала молитву і гімн України. За це їм повідрізали голови і кинули в яму разом з трупами. Дизайнер, котрий нині працює з експозицією музею, зізнався, що тепер ночами йому важко заснути.

— Експонати нового музею стануть ще одним підтвердженням трагічної історії українського народу, яку, за Винниченком, не можна читати без брому. Чи не надто мінорних мотивів?

— Переконаний, що ні. Ми вже настільки залакували свою історію, аби вона стала толерантною і нікого не образила, що вже загубили правду. Є документи, що підтверджують: у Дем’яновому Лазу розстріляно 42 уродженці містечка Кути Косівського району, члени ОУН, найстаршому з яких було 19 років. Коли ми тепер почали розпитувати старожилів Кут про цих юнаків — ніхто нічого не знає. Кажуть, а ми думали, що вони десь у Канаді живуть чи у США.

Побачивши страшну правду, наші співвітчизники, якщо вони мають «добрі» гени, зафіксують побачене і згодом зроблять усе можливе, аби в Україні подібне ніколи не повторилося. Антиукраїнцям це теж варто подивитися.

 

СЛОВО ОЧЕВИДЦЯМ

«... Це було приблизно 4–5 липня. Я зі своїм братом побіг у тюрму... В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, припертих до стінки. До другої камери коли ми прибігли, то люди говорили, що то була катівня. На столику біля стінки лежали якісь інструменти. Люди говорили, що то інструменти для катування, але я до них не приглядався. На стінах камери була кров. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі й відрізані вуха... Коли я вийшов на подвір’я, то під накриттям було вже трохи трупів, яких повитягували з камер. До трупів ми з братом придивлялись, тому що шукали батька. В однієї жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої — був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт, і плід дитини лежав й неї на грудях. Люди покликали нас із братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом...»

(Із спогадів Онуфрія Бойка про жахи, побачені в Станіславській тюрмі після того, як радянські війська залишили місто).

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>