Міністерство культури і книжки: Остап Бендер відпочиває

25.07.2009
Міністерство культури і книжки: Остап Бендер відпочиває

Ілюстрація з кн.: Андрій Ліпатов, «Мій світ». — Л.: БаК, 2009.

Спецоперація «КЫ», або Нові пригоди книжкових функціонерів

Позаминулого року з бюджету виділено 40 мільйонів гривень на закупівлю книжок для бібліотек. Торік — 28 мільйонів. 2009–го — нуль.

Насамперед винні, зазвичай, депутати — не проголосували за окремий бюджетний рядок. Забули. Їм навіть поспівчувати можна: хіба усе в одній голові утримаєш — бізнеси, офшори, вибори, піар, яхти, дбання про народ. А тут ніхто ж не нагадав про бібліотеки — чи то чиновники Мінкульту у відпустках були, а чи так само в амнезію впали. Словом, прокололися мінкультівці: не відстояли на комітетських слуханнях гроші для книгозбірень.

По–хорошому було б покаятися та якось спокутувати провину перед бібліотечними масами. Скажімо, зібрати одноденний заробіток працівників міністерського апарату та й придбати книжок бодай на кілька сільських бібліотек — либонь, півтори сотні добре змащених зарплатнею чиновницьких багнетів у Мінкульті набереться. А можна було би піти ще далі, у бік ієрархічного екстриму: публічно закликати депутатів приєднатися до такої акції. Уявити, скільки книжок у такий спосіб потрапило би на село — і в голові приємно запаморочиться.

Але то все — хвора фантазія. Розвести народних обранців на гроші у мінкультівців навіть мисль не підніметься. А віддати свої (нехай і у вигляді добровільного штрафу за власну неефективність) — «мучітєльно больно», не треба. Утім якось же засвітити свою турботу про підшефний бібліостан країни Мінкульту все ж таки треба — і вирішили це просто: залізли у кишеню до видавців.

Так–так, у буквальному розумінні. Тобто оголосили благодійне збирання книжок. Й аби приховати істинну паразитичну суть новітнього «соціально–культурного проекту» (ми не профінансували, а ви — трусніть калиткою), придумали сльозогінну назву: «Книга до вересня для сільських бібліотек українського Полісся, що постраждало від Чорнобильської аварії».

Як реагувати на цю провокацію видавцеві? Виділити книжки, що активно продаються, — означає зменшити прибуток, який за нинішніх кризових часів цілком серйозно можна назвати смішним. А саме з цього прибутку отримують зарплатню і директор, і коректор, і експедитор видавництва — на відміну від працівників міністерства, котрі справно ходять до каси, навіть проґавивши річне фінансування бібліотек. Власне, Мінкульт запропонував видавцям пожертвувати «одноденним заробітком» замість себе. І тим самим покарав їх двічі: спочатку не закупив у видавців цього року книжок, а потім ще й змушує віддати ті книжки безкоштовно. Вищий пілотаж!

Днями цю «ініціативу» розтиражовано країною; на прес–конференцію в «Укрінформ» прийшов сам міністр культури Василь Вовкун. (Невже бюрократичні метастази перекинулися й на талановитого режисера?). Можна ж було прокрутити операцію якось сором’язливо, через циркулярні листи... Але у нас, як знати, «чем глупее затея, тем эпохальнее событие» (Олег Келлер. Мыслизмы. — Запорожье: Дикое Поле, 2005).

Видавці, ясна річ, книжки дадуть — на складах у них чимало неліквідів. І звинувачувати їх за такий вибір не випадає — вони нині не живуть, а виживають. Виживають, зокрема, й тому — повторюся, — що Міністерство культури не забезпечило щорічну закупівлю для бібліотек. От і виходить, що в результаті усієї цієї мінкультівської спецоперації у книгозбірнях Полісся осяде пшик: книжки нібито і з’являться, а почитати щось — катма.

«Я бачив наслідки, які щороку породжували нову причину», — посміхнувся був славетний польський гуморист (Станіслав Єжи Лец. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006). Це означає, що наслідки комплектації кількох поліських книгозбірень мало чим відрізнятимуться від репертуару наповнення бібліотечних фондів у минулому, наприклад, році. Навесні в кабмінівському клубі заступниця міністра культури О.Шокало–Бенч бадьоро брифінгувала: «Торік ми з честю виконали програму на 28 мільйонів гривень». «Не звук, а саунд», — розчулився би член Спілки письменників (Богдан Жолдак. Гальманах. — К.: Факт, 2007). Та ейфорія звітрюється, коли раптом потрапляє до рук засекречений мінкультівський звіт про ту закупівлю. І хоч головних індикаторів корупції — ціни, за котрою міністерство придбало ту чи ту книжку, — тут немає, проте і назви «ощасливлених» видань часом вельми промовисті. Так–от.

Дитячий письменник Кафка та проіранська орієнтація Криму

На самому початку міністерської кар’єри пан В. Вовкун зібрав видавців і суворо перепросив: не пропонуйте для закупівлі абищо — лишень соціально значущу літературу. Ну, це приблизно те саме, що закликати сонце не шкварити серед літа — замість установити кондиціонер. Потому, як книжка вийшла з друку, видавець перетворюється з культуртрегера на звичайнісінького комерсанта: мусить продати все, що вироблено. Це закон економіки, що його не подужав скасувати навіть такий монстр, як СРСР. А от роль того образного кондиціонера мусить виконувати міністерство, закуповуючи винятково пріоритетні видання. Тут, як–то кажуть, собака й порився: ніхто не відає, яку літературу вважають у міністерстві за «соціально–значущу».

Наприклад, для п’ятисот бібліотек Криму закуплено вісімсот примірників довідника «Обрізування рослин» (К.: Книга). З одного боку, це книжка суто індивідуального попиту, а з іншого — чим не соціально значуще видання, коли сад–город знову стає підґрунтям добробуту українця? Стільки ж закуплено й «Українсько–перського словника» (К.: Кондор) — невже кримські комуністи вирішили об’єднатися з Іраном? Або ось для 649 сільських бібліотек Харківщини придбано 810 примірників справді гарної — глибоко наукової та поліграфічно досконалої — монографії Якова Запаска «Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга» (Л.: Світ) — он де, виявляється, мешкають чи не всі поголовно українські бібліофіли! А як ставитися до наповнення сільських бібліотек професійною медичною літературою? Навряд чи в усіх райцентрах Криму знайдеться аж 800 фахівців, що ладні розібратися у специфіці «Кардіології дитячого і підліткового віку» (К.: Вища школа). Натомість рецептурного збірника «Українська кухня» (Х.: Фоліо) кримчанам явно недодали — лише 400 примірників. А це ж, без сумніву, і соціальна, і значуща, і взагалі вічна книжка. Але при чому тут Міністерство культури та обмежені бюджетні кошти?

Інколи до голови заходить думка: а чи не є держслужбовці Міністерства культури «кротами» іноземних розвідок? А то б з якого це дива закуповувати дві тисячі копій (на 1300 сільських бібліотек трьох східних областей) талановитого, але відверто антиукраїнського роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» (Х.: Фоліо)? І водночас на ті самі Харківську, Донецьку та Луганську області придбати лише по 50 примірників документального компендіуму «Великий голод в Україні. Свідчення очевидців» (К.: Києво–Могилянська академія)?

А може, це елементарне невігластво чиновників, рівень їхньої культури, який не передбачає розрізнення навіть хрестоматійних імен? От, приміром, видавництво «Фоліо» запропонувало міністерству закупити за рубрикою «Зарубіжна література для дітей» таких дитячих (!) письменників, як Шекспір, Кафка, Кортасар, Павич. І нічого, купили.

«Я зустрів людину настільки неначитану, що цитати з класиків вона мусила вигадувати сама», — завважив уже згадуваний Станіслав Лец. Мінкульт вигадав нам торік класика від поезії. Ним призначено Романа Лубківського, доброго поета, але не настільки, аби його книжки потрапляли до сільських бібліотек поза елементарною конкуренцією: збірки «Пелюстка вогню» (К.: Веселка) придбано 2 810 примірників (торік закуповували книжки лише для трьох зазначених областей та Криму) плюс 1 200 екземплярів збірки «Янгол у снігах» (Л.: Світ). А ще — написаний Р.Лубківським літературний портрет Дмитра Павличка (К.: Веселка): ті самі 2 810 штук. Логіка підказувала, що до сільських комплектів слід додати і книжки самого Дмитра Васильовича. Так там з’явилися його вірші «Найкраще місце на землі» (К.: Веселка) — «традиційні» 2 810 примірників, а також кілька збірок його статей від інших видавництв. Оце вже на українському сході комплексно і масово оцінять творчість
Д. Павличка!

Зрештою, нічого проти цього справді вправного і таки не за красиві очі чи депутатський мандат заслуженого поета не маю. Взагалі–то більшість закуплених торік книжок — таки гарні. Якби грошей було неміряно — тільки б радіти. Купуйте все — читач розбереться. Але за гострого дефіциту коштів важить, кому віддати перевагу — Валерію Шевчукові чи, скажімо, Кокотюсі, Яворівському або Карпі, літераторам на певні смаки. Що вже казати, коли у списку оплачених з держбюджету книжок подибуєш твори геть невідомих авторів: Н. Л. Вадченко «Гріхи мають довгі тіні» (невідомого видавництва «Альфа–Прес»). Цього імені немає ані у списку лавреатів Шевченківської премії, ні в академічній «Історії української літератури ХХ століття», ні навіть серед членів Спілки письменників — але дві з половиною тисячі копій цієї книжки «прикрасили» сільські бібліотеки Сходу. Куди там дійсному метрові Шевчукові, виданому 22–ма мовами...

Писати про те, що чиновники Міністерства культури демонстративно–нахаб­но ігнорують оцінку літературно–книжкових експертів, мені доводилося неоднораз. Пригадую, як на останньому книжковому ярмарку в Києві відбувся «круглий стіл» видавців, куди запросили й О. Шокало–Бенч. Сидячи у президії, вона переважно спілкувалася зі своїм мобільником, а в перервах між телефонними теревенями роздратовано дорікала видавцям–підданим: вам, мовляв, не догодиш. Міністри приходять і йдуть. Заступники лишаються. «Своеобразие текущего момента в том, что надежда умирает первой» (О. Келлер). Видавці тоді ковтнули відверте хамство замміністра — і це було «странно, як мартовське молчаніє котяр на кришах», — як сказав би автор кращої минулорічної прозової книжки (Михайло Бриних. Шахмати для дибілів. Роман–посібник. — К.: Факт, 2008). Книжки, яку Мінкульт не помітив.