Віктор Старченко. (Фото автора.)
По кістках воїнів, яких ми не втомлюємося називати героями, й понині їздять автівки, ходять грибники, прокладаються газопроводи, товчуться мародери. І поки так буде, колишня війна триватиме й далі, бо присипана землею міна все одно колись вибухне, а не поховані за християнським звичаєм останки воїнів нівелюватимуть ціну самого життя.
Півстоліття вважалося, що на Харківщині у роки останньої війни загинуло близько 220 тисяч радянських воїнів. Коли ж із військових архівів зняли грифи секретності, харківський історик–пошуковець Віктор Старченко озвучив нову цифру: як мінімум удвічі більше. А точніше — близько 600 тисяч. Документи, в яких детально розписано замалим не кожен день кровопролитних боїв, дозволяють умовність підрахунків звести до мінімуму. А водночас відкрити очі на ще одну гірку правду — тіла лише 123 тисяч загиблих поховано на Харківщині у більш–менш цивілізованих могилах. Прах решти покоїться й досі на місцях колишніх боїв — ті території нині вже не мають нічого спільного з військової героїкою. Там мирно пасеться худоба, ростуть дикі чагарники або, навпаки, вирує міське життя.
У тому, що для загиблих визволителів не знайшлося місця на цвинтарі, винні частково закони і самої війни. Бої за Схід України до осені 43–го року велися з перемінним успіхом. Наші то брали верх, то відступали знову,і в цій жорстокій круговерті природно бракувало часу для траурних почестей. Поховальні клопоти повністю лягали на плечі місцевих жінок, стариків та дітей, яким вистачало сили хіба що на те, аби прибрати загиблих «з очей». Тому вириті самими армійцями траншеї та окопи автоматично ставали їхніми ж могилами. Це у кращому випадку. А взагалі навіть сьогодні пошуковці нерідко знаходять місця, де солдати й понині лежать точнісінько так, як упали на закривавлену землю. У Чорному лісі, під селищем Васищево (тут наші у серпні 43–го з величезними втратами брали штурмом добре укріплений німецький плацдарм), металошукач наткнувся на гвинтівку. Її тримав солдат, присипаний і понині лише опалим листям. Поблизу (фактично теж на поверхні) покоїлися останки ще чотирьох воїнів. Один упав, стиснувши в руках протитанкову гранату. Очевидно, хотів, але не встиг жбурнути її у бік ворожої броні, рятуючи у тому числі й наші життя. Але для безіменного трудяги фронту не знаходилася могила впродовж 60 років, хоча й загинув на теренах не забутої Богом та людьми глибинки, а всього лише за 15 кілометрів від Харкова.
А втім бути похованим за радянським звичаєм — не надто велика честь. Віктор Старченко каже, що вперше тодішня влада вирішила упорядкувати стихійні могили загиблих воїнів ще в 40–х роках. Партійним ідеологам не сподобалося, що місця кривавих боїв густо всіяні хрестами та характерними пірамідками із зірковим вінцем і візуально видають справжні, а не припудрені цифри людських жертв. Проте, копнувши землю, зрозуміли — ще не час. Масові погребіння перетворилися на суцільне місиво, тому вирішили почекати ще. У 50–х за справу взялися знову, прийнявши рішення поновити занедбані могили. «Але не було ні порядку якогось, ні відповідальності, — запевняє Віктор Старченко. — Просто забирали зверху кілька осіб і звозили у визначене місце. Усе формально. Нерідко за допомогою екскаватора. А основна маса залишалася там, де й була. Тільки тепер вважалося, що старого поховання вже немає».
Місцеві жителі кажуть, наприклад, що з села Цибиха Первомайського району, яке під час жорстокого бою у лютому 43–го вісім разів переходило «з рук у руки», упорядники військових поховань під час такої акції перевезли до збільшеної братської могили сусідніх Киселів шість КамАЗів людських останків. А в 2007 році харківські пошуковці, провівши вже після нашумілої акції масштабні польові роботи, знайшли на території цих двох сіл тіла ще 352 солдатів, які до ковша екскаватора і кузова вантажівки з суто формальних причин не потрапили. Поховали їх з усіма християнськими та військовими почестями у тій же братській могилі 16 вересня того ж року. Віддати останню шану батькові — Василю Федоровичу Вербицькому, приїздила на Харківщину його донька–луганчанка з двома дітьми. Родину солдата, який вважався таким, що безвісти зник на фронтах війни, теж розшукали ентузіасти підприємства «Військовий меморіал «Схід», яким під різними назвами вже більше двадцяти років керує історик Віктор Старченко. Один у полі воїн — це про нього також, оскільки зараз пошуковою робою на Харківщині займається тільки він із невеликою групою однодумців. Держава такі експедиції тепер не підтримує ні ідейно, ні матеріально.
А в 60–х роках радянським ідеологам спало на думку збільшити вже відновлені поховання. Тоді раптом пішла мода на братські могили у центрі населених пунктів, і останки з усіх усюд почали звозити на видне і почесне місце. Внаслідок чого багато раніше знайдених солдатів загубилися знову через усе той же формалізм і святотатство. А тому де б не копнули пізніше пошуковці так звану «вибрану» могилу, ще жодного разу не знайшли «порожню».
Виявити невраховані поховання фронтовиків пошуковцям найчастіше допомагає його величність випадок. У Цибисі, наприклад, солдатські останки повиривали байбаки, заселяючи південні схили сільської яруги. Тільки завдяки цьому на стихійний цвинтар натрапили мисливці. Вони повідомили про свою знахідку місцевому депутатові, а вже той знайшов «Військовий меморіал «Схід».
У сусідню ж Олексіївку пошуковці приїхали, як пожежна команда. Там прокладали газопровід, який мав пройти прямісінько через могилу. Пізня осінь, люди чекають у домівках тепла. «Довелося вибрати останки по обидві боки труби, щоб газовики завершили роботу, — пригадує Віктор Старченко. — А через кілька місяців повернулися і забрали решту. Усього 93 чоловіка. Поховали воїнів у вересні минулого року в тому самому селі». Був також випадок, коли пошуковці не змогли одразу «визволити» останки 133 фронтовиків, бо їх забетонували під колгоспним машинним двором, а керівництво не дало згоду на проведення розкопок. Довелося чекати поки розпадеться Союз і склади з гаражами кануть у Лету шляхом природної руйнації.
Витоки цинічного ставлення до праху героїв напевно можна знайти десь у нашій минувшині, щедро здобреній війнами. Цілком може зійти за виправдання також 70–річне життя без церкви, яке трохи вивітрило в наших генах християнський дух. А заодно і той факт, що після 42–го року наші фронтовики воювали без спеціальних солдатських медальйонів, де вказано їхні особисті дані. Паперові книжечки, що прийшли на зміну металу, не витримали випробування часом. А немає прізвища — немає й персональної могили. Солдати стали безіменними. Їхні обеліски теж. Вони ніби є, але не асоціюються з конкретною людиною.
Така умовність, до речі, не завжди лише візуальна. У Харкові масштабний Меморіал Слави у Лісопарку звели в районі двох величезних могил, де покоїться прах 12 тисяч визволителів міста. Одну з них під час монументального будівництва просто знищили, а друга взагалі опинилася за межами гранітно–бетонного уніфікованого комплексу. Тепер люди ходять вклонятися, мов язичники бовванам, парадно відшліфованому камінню. А на справжньому похованні й далі збирають гриби та вигулюють собак.
Уже п’ятнадцять років у Харкові працює криміналіст Юргін Шульц, який займається винятково похованням загиблих на теренах Східної України німецьких фронтовиків. На п’ятигектарній ділянці сімнадцятого кладовища, виділеній муніципальною владою на прохання ФРН, завдяки його клопотанням знайшли останній притулок майже 40 тисяч солдатів. Поруч із німцями ховають і союзників по війні — румунів. Італійці забирають своїх додому. Розшукує останки воїнів ворожої армії також команда Віктора Старченка, не перестаючи дивуватися цивілізованому і просто людському підходу іноземців до цієї благородної синівської місії. Усе враховано, виважено, з любов’ю, від душі. Це — частина їхньої культури, традиції, виховання. А що нам заважає наслідувати цей перевірений часом приклад, не вигадуючи свій містечковий велосипед? «Це неправильно, що ми ходимо по кістках, — каже харківський художник Дмитро Дідоренко, який під час пошукової роботи через вибух залежаного арсеналу втратив зір. — Якщо не наведемо у цій справі порядок, то й надалі знаходитимемо солдатські останки по колодязях та на городах. Свідків, які можуть вказати місця поховань, із кожним роком стає все менше».
А війна «триває» для нас і далі. Буквально два тижні тому в передмісті Ізюма підірвалися на старій міні троє хлопців 15—16 років. Два загинули одразу, третій потрапив до реанімації. Скільки їх було всього — випадкових жертв військового безумства та нашої халатності? І скільки буде ще?
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
