В її полотнах, вишитих яскравими кольорами, немає суму. Вони ніби відсвічують радістю й оптимізмом. Хоча самій майстрині доля змалку мережила майбутнє журливими тонами. «Невесела історія мого життя,— каже пані Євдокія,— бо не бачила ні дитинства, ні світу Божого: мала три рочки, коли маму засудили на чверть століття сталінських таборів і від мене відцурався батько».
Після цих жорстоких подій її підстеріг черговий стрес — нерухомість. Але Євдокія чіпко хапалася за життя. Щоправда, одного разу нерви не витримали, коли ровесники готувалися святкувати випускний вечір. Тоді чуйний директор школи і їй приніс шкільну форму разом з атестатом зрілості. Однак від того ще важче стало на душі, бо розуміла: всі веселитимуться, а вона ні за партою не сиділа, ні школи не бачила, хоча самотужки здобула добру освіту. «Мене охопив такий відчай, — пригадує, — що вирішила: якщо пройду від хати до криниці і не впаду (я вже могла від ліжка до столу пересуватися навшпиньки), то нічого з собою не зроблю, а якщо впаду, то доповзу і втоплюся. Ноги не витримали випробування. Добре, що біля криниці мене вчасно побачив хрещений батько, який мешкав по–сусідству. Він підбадьорливо мовив: «Одягайся святково: що сама йтимеш трохи, що я тебе нестиму, а на випускний потрапимо». Відтоді я ще більше почала цінувати життя».