Одна рука — владика

10.02.2009
Одна рука — владика

Євдокія Аннюк: «Отак моє життя й проходить».

В її полотнах, вишитих яскравими кольорами, немає суму. Вони ніби відсвічують радістю й оптимізмом. Хоча самій майстрині доля змалку мережила майбутнє журливими тонами. «Невесела історія мого життя,— каже пані Євдокія,— бо не бачила ні дитинства, ні світу Божого: мала три рочки, коли маму засудили на чверть століття сталінських таборів і від мене відцурався батько».

Після цих жорстоких подій її підстеріг черговий стрес — нерухомість. Але Євдокія чіпко хапалася за життя. Щоправда, одного разу нерви не витримали, коли ровесники готувалися святкувати випускний вечір. Тоді чуйний директор школи і їй приніс шкільну форму разом з атестатом зрілості. Однак від того ще важче стало на душі, бо розуміла: всі веселитимуться, а вона ні за партою не сиділа, ні школи не бачила, хоча самотужки здобула добру освіту. «Мене охопив такий відчай, — пригадує, — що вирішила: якщо пройду від хати до криниці і не впаду (я вже могла від ліжка до столу пересуватися навшпиньки), то нічого з собою не зроблю, а якщо впаду, то доповзу і втоплюся. Ноги не витримали випробування. Добре, що біля криниці мене вчасно побачив хрещений батько, який мешкав по–сусідству. Він підбадьорливо мовив: «Одягайся святково: що сама йтимеш трохи, що я тебе нестиму, а на випускний потрапимо». Відтоді я ще більше почала цінувати життя».

 

«Важко–тяжко, але душа радіє»

Якщо не знаєш точної адреси пані Євдокії, то в містечку Заболотів по вулиці Гоголя його легко відшукати візуально — такі дерев’яні паркани з козирком і тріумфальними воротами в стилі давньої покутської архітектури тепер — колекційна рідкість. Але не тут її родинне обійстя. Сюди з прийомною донькою Любою вишивальниця переїхала десять років тому зі свого села, розташованого ближче до Дністра. У рідних Сороках жила на пагорбі, й туди важко було котити інвалідний візок навіть після поодиноких «виїздів у світ». Тепер інша справа: якщо дозволяє погода, Люба хоч раз на тиждень везе названу маму в храм помолитися або на базар — вибирати нитки. Вся решта часу — в ліжку. «Отак моє життя й проходить, — обличчям співрозмовниці пробігає легенький смуток. — Вишиваю хрестик за хрестиком у молитві, сидячи на перині. Важко–тяжко однією рукою це дається, але душа радіє, коли бачу роботу довершеною, такою, якою її уявляла ще перед чистим відрізом полотна».

Узятися за голку змусили жорстокі побутові реалії — треба було заробляти на кусень хліба. У 1948–му сталася перша сімейна трагедія — енкаведисти виявили на їхньому городі криївку підпільників ОУН–УПА, в якій переховувався і мамин троюрідний брат. Саме він (згодом, каже пані Євдокія, Господь покарав зрадника гангреною обох ніг) видав «совітам» місцезнаходження бункера та імена 54 місцевих активістів і симпатиків української незалежності, зокрема своєї сестри, Євдокіїної мами. Її батько, боязливий тутешній священик, аби не потрапити до Сибіру, відрікся від сім’ї. Після арешту радянський суд «відміряв» мамі як «ворогові народу» чверть століття позбавлення волі. Коли її забрали в тюрму, сталася нова біда: 78–річна бабуся, яка взяла сирітку на виховання, під час жнив поклала дівчинку біля снопів поспати, і вона простудилася на сирій землі. Та так, що стала нерухомою.

Бідувала по–чорному. Не знати, як би вижила без підтримки добрих людей. З особливою вдячністю згадує директора Сорочинської школи Долоткова, росіянина за національністю. Він не тільки частенько провідував здібну ученицю, а й безперервно бомбардував Москву проханнями про помилування матері дитини–інваліда. І йому це вдалося із шістнадцятої спроби — маму випустили достроково, після тринадцяти років неволі. «Зустріч для неї, — поринає у спогади пані Євдокія, — була ще драматичнішою, ніж прощання, бо вона залишила мене здоровою дівчинкою, а побачила калікою. Бідній моїй матусі довелося і мене лікувати, і хату будувати, бо стара вже падала. Я в неї і вишивати навчилася».

Взірець — ікона, вишита риб’ячою кісткою

Жінки їхнього роду по маминій лінії, поза сумнівом, мали особливі здібності до вишивання. У домашньому музеї пані Євдокії тепер на чільному місці зберігається дивна іконка Богородиці, яку мама, викроюючи хвилина за хвилиною у скупої тюремної ночі, вишила в ув’язненні. За голку слугувала риб’яча кістка, нитки добувала з клаптиків різнокольорової матерії. Так на полотні з’явився майстерно виконаний образ святої жінки, що сумовито схилилася над маленьким спасителем людства, і підпис: «Маріє, Матінко Божа, допоможи нам вийти на волю».

Спостерігаючи, як вправно мама вишивала на продаж рушники, Євдокія потайки й собі взялася за голку. На диво, вже перші хрестики, покладені на полотно, вселяли надію, що і в неї все вдасться, хоча ліва рука, вражена недугою, назавжди залишалися безпорадною. Зате права старалася за двох. Виходило так гарно, що й до неї почали приходити із замовленнями односельці.

Не встигла натішитися своїм умінням і життям удвох із найріднішою людиною, як доля завдала ще одного немилосердного удару — несподівано ще молодою померла мама. 28–річна Євдокія знову залишилася сама в чотирьох стінах. І знову — розпач: як самотужки вижити на 28 карбованців інвалідської пенсії? «Я так тужила за мамою, — пригадує з болем, — що ці переживання для мене закінчилися інсультом. Але я не здавалася. Вишивання стало моєю єдиною втіхою і єдиним джерелом матеріальної підтримки. Тоді мені біля голки і розвиднялося, і темніло».

Вишивання звело її і з Любою. Мабуть, доля, аби реабілітуватися за всі попередні прикрощі, взялася залагоджувати свої провини. Люба з подругами в сусідньому селі створили ансамбль і захотіли вбратися в гарні вишиті сорочки. Прочули, що в Сороках живе вправна вишивальниця, то туди й подалися. «То, видко, Господь нас звів, — каже прийомна донька. — Після закінчення економічного факультету Чернівецького державного університету я працювала в одному із сіл Городенківського району і якось вночі побачила пророчий сон, ніби хтось сказав мені, що доглядатиму жінку з обмеженими можливостями на ім’я Євдокія. Спочатку я здивувалася, бо не знала ніякої Євдокії, а коли прийшла до вишивальниці в Сороки, то зрозуміла, що це — вона. Так в її хаті й залишилася».

«Сниться, що бігаю по горах і будую церкви»

Люба пригощає нас кавою з дуже смачними, власноруч приготованими тортами (напередодні святкувала свій день народження), а я не втримуюся від, мабуть, не дуже коректного запитання: як їм, людям, що випадково зустрілися, вдається — про це я вже знав — уникати конфліктів?

— Ми прожили з нею 18 років і жодного разу не тільки не посварилися, але й не посперечалися, — жвавішає пані Євдокія, — бо з самого початку вирішили: якщо одна одну не зрозуміємо словами, то сваркою ми вже нічого не зрозуміємо. Як бачите, все просто. А ще ми — віруючі люди. Я щоп’ятниці сповідаюся і причащаюся.

— Спілкування із Всевишнім компенсує нестачу спілкування з людьми?

— Я не скажу, що аж так ізольована від світу. До мене приходять друзі, знайомі, замовники. З роками я переконалася, що і здорові люди не всі щасливі — дехто спивається, інші стають злодіями. Оце вже — ганебне життя. А я хоч і не така повноцінна, як більшість, але маю можливість зробити щось особливе, чого ніхто інший, з обома працюючими руками, не зробить. Якось серед ночі уві сні побачила Матір Божу, а вранці її образ переді мною стояв ніби живий: чітко запам’ятався вираз обличчя, погляд добрих очей. Я відразу взялася за вишивання, аби швидше перенести це на полотно.

— А що, хіба нитками можна вишити й добрі очі?

— Можна. Голка й нитка можуть усе. Коли люди бачать мої картини, то кажуть, що природа там — ніби жива. Ось подивитеся на «Матінку Божу–годувальницю». Здається, що мені вдалося передати її умиротворений душевний стан.

— Вам ніколи не снилося, що вишиваєте обома руками?

— Ні, аби щось робила обома руками — не пригадую, а що ходжу — то так. Снилося, що по горах мало не бігаю , а ще — будую церкви. Дуже люблю читати. Перечитала всього Шевченка, Лесю Українку і багато духовної літератури.

— Виставка в коломийському музеї «Писанка», що відбулася кілька місяців тому, стала першим публічним показом ваших 80 робіт, а скільки всього їх вишила ваша рука?

— Цього я навіть приблизно сказати не можу. Мабуть, понад тисячу. Окрім робіт, виконаних на замовлення, я подарувала багато рушників та ікон добрим людям.

* * *

Зимовий день короткий. Поки ми спілкуємося із старшою господинею, метка Люба порається біля чималенького господарства: у них — дві корови і цілий табун птиці. У світлиці біля ліжка майстриню «охороняє» кілька песиків невизначеної породи і ціла котяча колонія. «Беремо бездоглядних тварин із жалю, — каже пані Євдокія. — Бо одних господарі прогнали з двору, а ось цю, що тепер не відходить від мене, машина на вулиці покалічила. Нам із Любою і другу корову довелося купувати, бо від першої вже звірятам молока не вистачало. Тепер усім всі задоволені. Живемо у мирі і злагоді».

 

Із книги відгуків

Вельмишановна пані Євдокіє! Ваша праця є надто важливою не тільки для Вас особисто, але й для всієї громади, яка може пишатися Вашими ніжними і болісними роздумами, що знайшли таку гарну форму. Не жалкуйте, що володарі влади не знайшли часу відвідати виставку — вони в цьому нічого не розуміють. Пишайтеся тим, що Вас так щиро вітає громадянське суспільство.

З повагою — київський професор Бех.
  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>