«Хіба мертвою візьмете або зв’язаною»

У Делятині, за десять кілометрів від курортного Яремче, мешкає 81–річна Ніна Григораш, у дівоцтві — Павлина Бойчук, по–партизанськи — Ореля. Ім’я Ніна залишилося з табірних часів. З чоловіком Василем, теж колишнім політв’язнем, живуть скромно, але в рідному краї і на вітцівщині, тобто на батьківському обійсті. Це для Орелі — важлива обставина. Дві рідні сестри і молодший брат (старший, Василько, загинув у боротьбі за Україну), втікаючи разом із батьками від переслідування НКВС, опинилися аж у Чикаго. Коли піднялася радянська «залізна завіса», вони і Ніну кликали за океан, де ситніше і комфортніше. Американізована сестра навіть двічі возила її на Гавайї. Острівна екзотика й штатівське благополуччя справді нагадували земний рай, але не спокусили. Пані Ніна твердо переконана, що «краще, ніж в Україні, нігде немає». Вочевидь не може натішитися тим, що і її «скромна часточка є в долі незалежної і дуже дорогої України».

Як із українських патріотів робили «ізмєнніков Родіни»

Коли 13 липня 1945–го в селі Майдан Надвірнянського району за наводкою зрадника Орелю заарештувало НКВС, їй виповнилося лише дев’ятнадцять. Вона не становила загрози для радянської системи, бо не брала участі в бойових операціях і не дивилася через приціл на жодного озброєного чужинця. Вона була скромною секретаркою–друкаркою в окружному проводі. Щоправда, дуже цінною для сталінських спецслужб здобиччю, тому що особисто знала багатьох командирів УПА і друкувала чимало секретної партизанської інформації. Уже в часи незалежної України завдяки їй вдалося встановити імена і довідатися про трагічну долю багатьох патріотів, а також — про поодиноких зрадників.

Потрапивши в енкаведистську пастку, вона, за давнішою настановою брата Василька (псевдо Пісня), хотіла застрелитися, проте станичний, який переметнувся до совітів, перед тим підпиляв бойок її пістолета. Відразу після спроби самогубства відчинилися двері, й співробітник НКВС насмішливо промовив: « Бросай пістолєт, Ореля, он нє работаєт»...

А далі були безуспішні (спершу — на рівні пропозицій, а потім — із матюками й кулаками)спроби схилити її до співпраці, скороспіле слідство і вирок радянського суду: 15 років ув’язнення і ще 5 років позбавлення громадянських прав. Звинувачення за традиційною статтею 54 «Ізмєна Родіни».

Про пекельне табірне життя, передусім для українських повстанців (за термінологією кремлівських пропагандистів — «пособників українських буржуазних націоналістів»), написано чимало страшних спогадів. Та особлива їх сторінка — гірка доля молодих західноукраїнських жінок та дівчат, засуджених за участь в ОУН та УПА чи сприяння національно–визвольному рухові. Загнані в Сибір або за Полярне коло, без знання російської мови, без захисту рідних і побратимів, вони часто ставали жертвами табірних оргій, які влаштовували розгнуздані начальники в погонах і «злодії в законі» — безжальні, як конвойні пси.

Історія зберігає чимало прикладів звірств завойовників, які вершиною свого бойового тріумфу вважали наругу над жінками чоловіків, що перемогли. Відомо, що солдати плюгавого персидського шаха Ага–Мохамеда, захопивши у вересні 1795 року Тифліс, не лише масово ґвалтували тамтешніх жінок і дівчат, а й підрізували їм піджилки правого коліна, аби, накульгуючи, мешканки грузинської столиці до останнього дня життя носили тавро зганьбленої честі. У середині ХХ століття сталінські табірні офіцери мало чим відрізнялися від середньовічних варварів.

Проте зламати їм вдавалося не всіх тендітних молодих українок. Багато вистояли, віддаючи перевагу смерті перед тюремним безчестям. Свідчить Ніна Григораш:

«Ніяк не могла змиритися з цинічною лайкою слідчих»

— Важко, дуже важко повертатися у гнітючі дні, місяці й роки, пережиті після арешту. Про цю трагічну сторінку свого життя я довго не розповідала ні родині, ні своїм дітям — не хотіла наражати їх на небезпеку і ятрити свої давні рани. Але це не тільки моя гірка доля, а й доля сотень юнаків і дівчат, таких як я, котрі свідомо ставали в лави ОУН та УПА, заприсягнувшись на «Декалогу націоналіста».

У молодості, казали, я була гарною на вроду, і це кинулося у вічі енкаведистам відразу після арешту. З Майдану мене в наручниках привезли в КПЗ прикордонного загону. Перший допит відбувся в кабінеті полковника Шутова. Не знаю чому, але Шутов та ще один офіцер спершу поводилися зі мною ґречно, хоча наші дівчата пізніше розповідали, що їх починали бити відразу як переступали поріг. Полковник якось, ніби ненароком, сказав, що він ніколи не подумав би, що така гарна дівчина могла бути в лісі між тими бандитами. Я не стрималася і відповіла: «А ви думали, що там, у лісі, сліпі на одне око перебувають чи ще якісь інваліди?» Вони засміялися і почали перехресний допит, проте на всі запитання, коли зрозуміла, що свідчень проти мене немає, відповідала лише «не знаю» і «не бачила». Потім за справу взялися нижчі чини. До того що битимуть, я вже була готова, але ніяк не могла змиритися зі страшними, ганебними словами, якими нас безперервно обзивали ті циніки. Коли якось навідався прокурор і запитав, чи не маємо претензій до слідчих, я поскаржилася на капітана Онищенка, в лексиконі якого брутальне слово «курва», мабуть, було найлагідніше. Прокурор зверхньо усміхнувся: «А ти не така?» «Ні, — відповідаю, — і такою ніколи не була». Як не дивно, та після візиту прокурора лайливих слів на свою адресу я при допитах, справді, більше не чула...

«Попередили, аби не ходили поодинці, бо ґвалтуватимуть»

— Після довгої виснажливої дороги в «товарняку» нас вивантажили в Котласі Архангельської області і завели в якусь військову частину. П’яні офіцери скомандували нам роздягнутися, як мати народила, а молоденьким солдатам наказали голити невільницям лобки, зокрема й жінкам, які годилися їм у матері. Боже, яке це було гнітюче видовище! Самі ж безсоромні командири стояли на порозі й реготали, як навіжені. Насміявшись досхочу, загнали нас у баню під так званий «контрастний» душ (це коли кип’яток змінювався крижаною водою). Після бані ми збилися в тісній кімнатці, тулячись одна до одної. П’яні наглядачі раптом вгледіли на наших шиях зроблені з хліба, ще в Україні, зачерствілі хрестики на льняних ниточках і почали люто зривати. Один вхопився за мій хрестик, але відразу опустив руку і відійшов. Мабуть, у свій погляд я вклала стільки ненависті, що йому стало моторошно. Коли нас знову завантажили у вагони і повезли далі на північ, дівчата дивувалися, чи я, либонь, не якась ворожка, що конвоїри мене остерігаються?

Із кінцевої станції «Воркута» нас у легкому одязі й взутті колоною повели кудись засніженими просторами. Інколи провалювалися в заметах по коліна. Ішли годин вісім чи десять, поки не опинилися в якомусь таборі. Дівчата плакали і падали від утоми, голоду і холоду. Та на це озброєна варта не звертала ніякої уваги. Уже у величезному бараку попередили, аби не ходили поодинці, навіть до вбиральні, бо нас можуть ловити і ґвалтувати. Так почалося жахливе табірне життя.

«Бути полюбовницею начальника табору, як він сам визначив, — велика честь»

— Увечері наступного дня у наш «спальний корпус» зайшли люди у військовому — їх називали начальниками — і після прискіпливого огляду відібрали десятьох дівчат, зокрема й мене. Нас по одній заводили в кімнатку, де змушували роздягатися для мед­огляду. Коли настала моя черга, військовий нахилився до лікаря і сказав пошепки: «Ця для Довбуша». Мене наче блискавкою осліпило: подумала, що в Карпатах заарештували нашого курінного Довбуша і щось випитали про мене. Але навіщо медогляд? Роздягатися добровільно я відмовилася. Лікар, чоловік старшого віку, скрушно похитав головою і промовив: «Розумієш, дитино, маю тебе перевірити, чи здорова, бо ти призначена для начальника табору». Виявилося, що і в начальника було прізвище Довбуш. Коли повернулася до своїх нар, дівчата підбігли, щоб дізнатися, куди нас викликали. Я сказала, що ні за що їм не піддамся.

Та пауза тривала недовго. Перед відбоєм нам, десятьом відібраним, конвоїри знову наказали збиратися. Мене завели в якусь кімнатку, де дуже пахло свіжоспеченим хлібом. За столиком, заставленим всякою їжею і горілкою, сиділо двоє мужчин. В одному впізнала начальника табору. Мене люб’язно запросили до столу, казали, аби не соромилася і пригощалася, чим забажаю. Я продовжувала стояти біля дверей. Не поспішаючи, вони випивали чарка за чаркою і мимохідь розпитували, звідки я, кого маю з родини. Згодом один вийшов, підморгнувши начальникові. Я залишилася з ним наодинці. Тепер уже справді стало страшно. Наказав сісти і приємним голосом зізнався, що я йому дуже подобаюся і що мушу добровільно стати його коханкою, бо так у таборах заведено і нікуди від того не дінуся. Особливо наголосив на пільгах: матиму легку роботу, добру їжу та інші табірні блага. А ще пихато зауважив, що бути полюбовницею начальника табору — велика честь, бо він може взяти собі кого захоче. Я, наскільки могла рішуче, відповіла, що не була і не буду нічиєю коханкою. Тоді начальникові, мабуть, набридло вдавати із себе «благородного»: він розлючено підскочив до мене і, розірвавши блузку та сорочину, кинув на ліжко, що стояло поруч. Зав’язалася відчайдушна боротьба. Я вп’ялася йому нігтями в обличчя. Від болю він відсахнувся, а потім, зі словами: «Ах ти, підла бандерівка», накинувся вдруге. Не знаю, звідки в мене ті сили взялися, але я встигла вдарити його в пах і вискочити з кімнати.

Забігла в барак, навіть не помічаючи, що на мені пошматований одяг. Зчинився лемент. Дівчата сховали мене в дальній закуток, але тієї ночі більше ніхто не приходив. Не було і тих нещасних, яких забрали одночасно зі мною. Дехто повернувся на третій день, а Катя, одна з них, — аж на п’яту добу. Господи, якою страшною вона постала перед нами: обкусана, ледь трималася на ногах, груди в синцях, губи розпухли. Щоправда, жалості до неї в дівчат було мало, бо вона на нас доносила, коли їхали «товарняком» із України до Воркути.

«Чоловіки з УПА нічого подібного собі не дозволяли»

— Тієї першої ночі я вся тремтіла від образи і переляку, не могла зімкнути очей. Уранці дівчата пішли на роботу, а мені конвоїри наказали залишитися. Невдовзі прийшов начальник табору і запитав, чи усвідомлюю я глибину своєї провини. «Довелося захищатися, — відповіла. — Я довго була між чоловіками в УПА, проте нічого подібного ніхто з них собі не дозволяв. Можете мене навіть розстріляти, але на таке не піду нізащо. Так виховала мама». Він мовчки вийшов.

Через кілька хвилин конвоїри знову повели мене в його кабінет. Начальник здавався лагідним, казав, що співчуває, проте мені вже ніколи не бачити ні тієї України, ні мами, про яку згадувала. Сльози градом котилися з моїх очей. Підійшов, погладив по голові. «Жаль мені тебе, — каже, — але ти занадто про себе високої думки, мусиш підкоритися табірним законам». «Хіба мертвою візьмете, — затялася, — або зв’язаною, інакше не дамся».

Так минув майже тиждень. А наприкінці тижня, почувши чергову відмову, він стримано сказав, що зрозумів, мовляв, я так вихована, а завтра мене відправлять в інший табір.

Увечері в барак зайшла якась жінка у супроводі військового і запитала, де тут Ніна з Делятина. Показали на мене. Вона подивилася і лиш мовила: «Вот ти какая». Коли пішла, нам сказали, що це була дружина начальника табору. По–своєму нещасна жінка: вона добре знала про чоловікові оргії, проте мусила терпіти. Не знати, навіщо...

Яшка–жид: «Мусиш бути чиєюсь — такий у нас закон»

— Разом з Юлею із Тернопільщини мене перевели в інший табір і поселили в довгий чорний барак, де перебували наголо стрижені жінки–в’язні. Тут теж не обійшлося без того триклятого «залицяння», але вже представника іншого контингенту. Якось зайшов конвоїр і наказав слідувати за ним. «Куди?» — запитую. «Сама побачиш», — масно вишкірився. Привів мене в інший барак, в кінці якого була окрема кімната, що на тюремному жаргоні називалася «кабінкою». Конвоїр підштовхнув через поріг зі словами «Зачекаю тут, поки звільнишся». Увійшла всередину — і дотепер боязко, як згадаю, — сидить страшний чоловік–арештант. Запитав, чи знаю, хто він такий? Відказала, що ні, бо лише тиждень у цьому таборі. «Я, — мовив погордливо, — Яшка–жид, засуджений на 20 років. Тут старший між «блатними». Побачив тебе у їдальні й вирішив, що будеш моєю коханкою, бо так я хочу. Мусиш бути чиєюсь — такий у нас закон, а будеш комизитися — зґвалтують відразу кілька чоловік. І навіть не пікнеш, бо вб’ють».

У мене вже ні страху не було, ні сліз: «Можете вбити зараз. Мене із попереднього табору перевели, бо не захотіла стати коханкою начальника». Він задоволено оскалився: «То ти добре зробила, що не піддалася тому гаду, бо він емгебіст». І почав хвалитися, що він — «злодій у законі», на роботу не ходить, але отримує найбільшу пайку. Довго виливав свою бандитську душу, а потім мовив: «Добре, Ніно, я тебе не рушу, чогось жалко стало. Але якщо дізнаюся, що зійшлася з кимсь, — заріжу, як собаку. Коли повернешся в барак, тобі і так ніхто не повірить, що я тебе не зґв­алтував. Але і без тебе тут маю, кого захочу».

Я подякувала йому за «гуманність» і розплакалася, коли вже залишила «кабінку». Слава Богу, і цього разу вберіг ангел–хоронитель. З тим Яшкою–жидом випадок звів удруге, за інших обставин. Тоді я працювала вже не в шахті, а на поверхні, біля конвеєра, що транспортував вугілля, і зайшла трохи зігрітися в приміщення. Там до мене присікався якийсь москаль через те, що розмовляю українською. Раптом, наче з–під землі, виріс той Яшка і побив мого кривдника, а на завершення ще й пристрахав: «Перекажи таким, як ти, в бригаді: хто підійде до цієї дівчини, матиме справу зі мною».

Я не зауважила, що політв’язнів та учасників українського визвольного руху спеціально кидали до таких головорізів, які встановлювали в зоні свої бандитські порядки. Табірне начальство про це добре знало і навіть негласно заохочувало, отож на засланні спершу довелося стерпіти чимало кривд не тільки нашим дівчатам, а й хлопцям. Проте з часом наші так притиснули кримінальників, що ті й дивитися боялися у бік бараків, де жили «бандерівці»...

«Наперекір звірячій жорстокості табірників»

— Якось у нічну зміну я одна чергувала біля конвеєра, і в приміщення зайшов якийсь тип. Він щось запитував, а очі горіли, як у вовка. Тоді кинувся до мене й почав рвати одяг. Я, відбиваючись, закричала, але ніхто не міг почути, і сили були нерівні. Ну, думаю, тепер мені вже не врятуватися. Саме в цей момент знизу підійшла вагонетка. Хлопці, як завжди, подали сигнал, але ніхто не відгукнувся. Робота зупинилася. Звідкілясь узявся Федьо Крижанівський із Чернівців і коли побачив, що той москалюга хоче наді мною познущатися, то так уперіщив негідника ломиком по спині, що подумала — вбив. Потім хлопці підоспіли і ще додали. Надвір його виволокли справді напівмертвого.

Після цього інциденту викликав мене головний механік і сказав: «Ніно, я порадив би тобі знайти порядного чоловіка і вийти заміж, бо хоч ти і ходиш зав’язана по самі очі, біди не оминеш. Мій заступник тебе дуже вподобав, створіть сім’ю і буде безпечніше».

А я то думала, чого заступник головного механіка так часто приходить перевіряти роботу механізму, біля якого працюю? Розпитував про Галичину, про те, хто в мене залишився вдома і хто такі «бандерівці».

Отже, у тій безвиході довелося без любові, без справжніх почуттів пов’язати свою гірку долю з тим Олександром. Як людина він був порядний, чуйний, дуже добре ставився до мене і до сина, який народився в 1949 році. Проте моя душа залишалася до нього байдужою — надто різного ми були виховання і поглядів. Син ріс біля нас до року, а тоді приїхала чоловікова мати з Краснодара і забрала малого до себе. Олександр вийшов на волю в 1953 році й поїхав додому. В одному з листів я йому написала, аби не чекав мене й шукав собі іншу супутницю життя. Та, як з’ясувалося згодом, таке моє благословення йому й не знадобилося, бо був одружений ще до таборів і мав доньку. Сина я забрала до себе, коли він одержав атестат про середню освіту. Згодом закінчив Чернівецький університет, одружився і нині мешкає на Прикарпатті...

Немає сил згадувати ті жахіття в деталях — може не витримати зболене серце. Але ми вижили, вистояли, повернулися в рідну Україну і виховали розумних, гуманних і патріотичних дітей. Пригадую, там, у таборах, була серед нас одна дуже мудра, начитана і національно свідома жінка — Ольга Кузьменко. На судовому процесі у неї відібрали малолітню донечку. Ми всі вважали її за жінку великої душі, горнулися до неї і зверталися за порадою та зі своїми бідами. Вона все підбадьорювала, мовляв, дівчата, ми мусимо вистояти наперекір звірячій суті, аморальності й жорстокості табірників. Нехай, казала, вороги бачать, що ми сильні духом, що нас не вдасться поставити на коліна. Дивувало, що Ольга була східнячкою — народилася в Білій Церкві, — а хотіла незалежної України так же самовіддано, як і ми, галичани.