Якось цими днями, розглядаючи кросворд, не знаходив відповіді на визначення «всесвітня скарбниця»: надто воно було загальне. І справді, відповідь була несподівано дуже об’ємною, але і дуже точною: «класика»! Вона є у всякій діяльності людини, у кожній сфері її творчості. Це — найвищі досягнення у всій історії людства, це — взірці, це — шедеври. І як усе найцінніше, вони — в умовній скарбниці, хоча завжди повинні бути, як взірці, доступні людям як мірило для вдосконалення.
Мода, зокрема в художній творчості, мінливою була і мінливою буде, а класика залишається класикою, бо завжди актуальна у своїй досконалості вираження духовного світу людини.
Такі роздуми все частіше навідують мене, і не лише щодо музичного мистецтва, яке, звісно, мені найближче: і як колишньому оперному та концертному співакові, і як керівникові Національної опери України, і як нинішньому вокальному педагогу консерваторії, і як людині, чиї старання вихователя за останні роки торкнулися вже кількох тисяч сільських дітей мого рідного краю — Сумщини.
Роздуми ці з’явилися не сьогодні. Проблеми, які я маю на увазі щодо класичного музичного мистецтва, виростали поступово в міру будівництва незалежної України та поширення шоу-бізнесу. Останній не завжди відзначається художньою якістю, але успішно переорієнтовує смаки не лише рядової публіки, а й засобів масової інформації перш за все. Це стосується насамперед нашого радіо й телебачення, яким як співак я дуже вдячний за колишню підтримку мого власного мистецтва. Однак нині хочу дорікнути щодо різкого відходу від класичної спадщини, зокрема музики, тобто саме виховної роботи — формування смаків, культури молодшого покоління. Та й старші меломани не знаходять для себе достатньої духовної поживи. Якщо хтось думає, що справу кардинально вирівнює наявність окремих каналів культури радіо й телебачення, той, на жаль, помиляється — туди заходять переважно ті ж старші меломани, які високим мистецтвом вже виховані і які його постійно потребують — як світла, як радості, як торжества людського духу.
Пишу ці рядки не як якийсь обмежений естет-консерватор, що виростав у відповідній атмосфері поза простонародною стихією. Виходець з українського слобожанського села, виживши у «м’ясорубці» фронтів та окупації, а ще й сутужностях відбудови України, я розкошував душею у шкільній художній самодіяльності, пізніше — інститутській у Києві та слухаючи насичені класичною музикою українське радіо й патефонні платівки, ба, навіть кіно. Пам’ятаю і «Євгенія Онєгіна», і «Цереву наречену», і «Мадам Батерфляй», і «Паяци», й інші прекрасні стрічки, що покликали мене у перші ж дні мого студентства до оперного театру на «Кармен». Бо на селі оперних театрів немає, а вихована радіо та платівками жадоба пізнання глибин високої культури кликала до недосяжних ще недавно джерел.
Даруйте, але ж не можу не згадати тут і того, що моя дружина, також сільська дівчина, хоча й не з художньої самодіяльності, ставши студенткою політехнічного, у перші ж дні зробила те, що і я, — побігла на оперу «Демон». Хіба це не красномовно свідчить про те, про що я говорив вище? Сучасна культурна політика в Україні щодо класичного мистецтва дещо інша. Збідненість класичного компоненту, хоча б і в музиці, очевидна. І це нам не здається досягненням. Тим більше з огляду на наш європейський курс. Адже левова частка музичної класики — у «Всесвітній скарбниці».
Можна зрозуміти надто пригальмоване запрошення до збіднілої країни мистецьких академічних колективів та виконавців з інших держав. Але чому не працює фонд класичних записів на Українському радіо чи телебаченні? Чому відсторонені нині на нашому радіо й телебаченні сьогоднішні наші класичні співаки, окрім, хіба що, Ігоря Борка та Тараса Штонди — величезне їм за це спасибі, що нагадують про незадіяні колосальні ресурси духовної, естетичної радості для мільйонів наших людей, що живуть у нелегкий час державного будівництва. Шоу-розваги — це одне, а класичне мистецтво гартує душу високістю та красою духу. Недарма пам’ятається, як на фронті Другої світової щораз вирушали групи оперних співаків для зустрічей з бійцями — дарували ресурси з отієї «всесвітньої скарбниці» у важкий час для народу.
Звичайно, я знаю, на ці закиди може бути сказано багато резонів від керівників усіх рангів, але факт лишається фактом: відбувається помітна деградація смаків, особливо молоді. Багато чого ненормального, на здоровий глузд, стає нормою, і не лише в музиці. Кадри, гроші, стан суспільства і держави — все має значення. Але культура і духовність — рушій прогресу, бо першою народжується ідея, а потім — матеріальне втілення.
