24 травня виповнюється 130 років iз дня народження академіка Олександра Богомольця — лікаря, науковця, засновника багатьох медичних інститутів, лауреата Сталінської премії, людини, яка в 1930—40–ві роки, будучи 16 років президентом Академії наук України, зробила Київ найпрестижнішим науковим центром СРСР.

Напередодні круглої дати я побувала в «будинку Богомольця»: в квартирі, де мешкав академік із родиною сина, а тепер — його онука Олександра Олегівна Богомолець (ті самі ініціали!). Вона здмухує пил із радянського антикваріату в меморіальному кабінеті діда — там усе залишилося так, як було за його життя, тільки мундштук та дідова срібна ложка заховані в ящику дубового робочого стола — у Олександра Олександровича була відкрита форма туберкульозу, і Олександра Олегівна як лікар дотримується усіх гігієнічних приписів. «А як же вся сім’я жила разом — це ж було небезпечно?» — запитую я. «Олександра Олександровича підліковували і відкрита форма переходила в закриту, потім каверна відривалася, знову була відкрита форма, і так далі, але дідусь дотримувався санітарно–гігієнічних правил, і ніхто з родини не захворів». Отже, й кварцева лампа біля вікна виправдовує свою присутність серед цих невипадкових речей.

Стосунки класичного музею й актуального мистецтва завжди складаються драматично. Contemporary art не до кінця переконало галерейну публіку у своєму праві називатися високим мистецтвом, а вже академічних музейників — і поготів. Водночас експансія актуального мистецтва у світові музеї — доконаний факт: і Лувр, і Третьяковка виставляють контраверсійні твори на злобу дня. Дійшла тенденція й до Києва. У вівторок Національний художній музей України підписав Меморандум про співпрацю з OTP банком, за яким фінансова установа обіцяє впродовж п’яти років закуповувати для музею щонайменше три твори українського актуального мистецтва на рік. А музей обіцяє спеціальні таблички на цих творах «Придбано на сприяння OTP банку».

13 травня. 18.50. На сходах Будинку вчителя сміються, обнімаються, юрмляться поети. Павло Вольвач, який цього року номінувався на Шевченківську премію, сходу знайомить мене з молодим закарпатським поетом Андрієм Любкою і львів’янкою Маріанною Кіяновською. «За моєю спиною — Всєволод Ємєлін, дуже модний у Москві поет», — вводить у курс справи Вольвач. Безтурботно і без напрягу щось легке награють музиканти. Біля дверей ковзає зацікавленим поглядом по незнайомих обличчях Лесь Подерв’янський. На реєстрації мені не знаходять бейджика «Преса», натомість видають бейджик «Куратор». Називається, відчуй себе куратором без геморою. В буфеті за столиком iз виглядом, не притаманним організаторам подібних масштабних акцій — не напруженим, засідає Олександр Кабанов — організатор і засновник «Київських лавр» та журналу культурного опору «ШО». В іншому кінці залу демонструє володіння сучасними технологіями літературний критик і літературний журналіст Ірина Славінська, вона з камерою записує свій відео­блог. Інтерв’юйованого поета не впізнаю. Нічого дивного, «має місце» випадання з літературного контексту, а на київський фестиваль поезії, який цього травня відбувся вшосте, я взагалі вибралася вперше.

10 травня Івану Малковичу — поету і видавцю, якщо говорити про видимі іпостасі — виповнюється 50 років. У нього дуже цікава біографія ( це без екстремальних суми і тюрми), з якої можна «наробити» з десяток сюжетів, представити його життя і так, і сяк: і героїчно, і лірично, і драматично, і пафосно. У 19 на Всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням двох–трьох сотень літераторів Малковича обрали «Найкращим молодим поетом», у 23 вийшла його перша поетична збірка «Білий камінь», в рецензії на яку сама Ліна Костенко назвала поета «найніжнішою скрипкою України». Кость Москалець написав про його поезію: «Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича». У 31 він заснував видавництво «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–ГА» і з тих пір 95% населення сприймає його як «нашого Оле Лукойє».

В його абетці на «А» — ангелик, на «Я» — якість, як із цим набором жити правдивому українцю. Іван Малкович, звісно, «архетипічний» українець, а може, навіть артефактний... Він обережний, ощадливий, приязний, ліричний, домовитий, набожний, але на відміну від багатьох безхребетних — затятий. Як сказав, що не подобається слово, малюнок, дизайн, папір — не випустить книжку у світ, хоч би скільки людей на нього тиснули. З такими людьми при всій їхній позитивності дуже важко робити спільні справи. Тому що він робить усе на віки, а ми часто просто допрацьовуємо робочий день до кінця. Думається, він був би добрим душпастирем, а став успішним видавцем у міжнародному масштабі. Просто його бізнес, по суті, теж душпастирський, і кожен це відчуває на собі.

Позавчора ввечері в Національній опері України відбулася церемонія вручення Української премії в галузі моди Best Fashion Awards.

Дрес–код заходу Creative black tie означав, що жінки мають бути у вечірніх сукнях у діл або коктейльних, а чоловіки до строгого смокінгу можуть додати модну новинку. Такі події стимулюють індустрію моди. Тож luxury — салони краси в середу були заповнені, в ювелірних магазинах шукали новинки, походи по київських бутіках і шоу–румах дизайнерів носили не стільки екскурсійний, як прикладний характер. Паралельно «тусувалися» орендовані смокінги і позичені клатчі. Гра в моду по кишені не всім, хто її любить. Подібна церемонія передбачає, що модним має бути все — від постановки і ведучих до людей, які вручають ці премії. Персони з червоними квадратиками запрошень під шампанське і класичну музику обмінювалися такими прискіпливими поглядами, ніби кульові блискавки літали по фойє Національної опери.

Із 5 по 13 квітня Івано–Франківський музично–драматичний театр показував у Канаді вистави «Солодка Даруся» і «Нація» за творами Марії Матіос, а письменниця мала в Оттаві, Торонто і Монреалі творчі зустрічі. «УМ» поговорила з письменницею про канадські враження і українські реалії.

Гаврило Пустовійт — маловідомий український графік із непростою біографією: прожив 47 років, у 1942–му був звинувачений у націоналізмі й антирадянській агітації, заарештований, в 1943–му визнаний смертельно хворим і випущений без права повертатися в Україну, в роки війни був фактичним головою Спілки художників України, у 1947–му помер від сухот. Перша персональна виставка Пустовійта в Національному художньому музеї України репрезентує творчість художника від «доакадемічних» експериментів — акварелі, роботи тушшю, сангіною, олівцем, робіт «мирного» періоду (пошуків натури, манери, місця під сонцем) і до професійної зрілості — з 1941 року, де впевнені лінії, завершеність композиційна і детальна. Такі виставки безжально фіксують, як з юнацькою невправністю випаровується романтизм, наївність, на всі боки роз­христаність і безрозмірна цікавість — до ліній, чужих манер, кришталевості миттєвостей, жіночої краси, і як із майстерністю приходить економність емоцій. Ранні роботи Пустовійта надзвичайно пластичні: вихоро– і хвилеподібні лінії, заокругленість композиції навіть солодкаво–приторним роботам із серії «Колгоспна Молдавія» надають розчулення класичної пасторалі, в руслі цих же пошуків зроблена й «Рибалки на Дніпрі». Художник шукає лаконічні формули, інколи вхопивши образ, не закінчує роботи і вдається то до прийомів Федора Кричевського, Михайла Бойчука, учнем якого він був, то до графіки «міріскусніков». У 1939—1941 роках Пустовійт малює пам’ятки Західної України — львівську архітектуру, батьківщину Івана Франка — село Нагуєвичі, франкових родичів, хату, музей у Львові, він намагається не пропустити жодної деталі в пейзажах цих місць. Українські селяни не мали фамільних портретних галерей, але завдяки рисункам Пустовійта і час, і манери, і одяг, і постава збереглися для нащадків.

В історії українського мистецтва білих плям більше, ніж досліджених сторінок. І на перший погляд, життя і творчість самодіяльної художниці із села Богданівка на Київщині Катерини Білокур — втішний приклад осмисленої історії: понад 150 публікацій про її художній світ. Але коли співробітники видавництва «Родовід» минулого року готували альбом Катерини Білокур, то зіткнулися з проблемою: в яку «папку» покласти творчість художниці. Сьогодні вже ясно, що це не наївний живопис — більше того, спеціалісти схильні порівнювати її буйні квіткові композиції з традиціями голландського натюрморту, знаходити перегуки з мексиканським артом, вбачати паралелі з традиційним китайським живописом. До мистецького офіціозу її теж не зарахуєш, хоч вона i мала квиток Спілки художників України, серйозні прижиттєві виставки, і роботи купували музеї. Тож минулого тижня в Музеї Івана Гончара на «круглому столі» «unknown file: КАТЕРИНА БІЛОКУР» дослідники, музейники, люди, які знали художницю, проговорювали... зміст майбутньої книжки про мисткиню, яка збирається зі спогадів, інтерв’ю–рефлексій із українськими митцями (цей розділ готує журналіст і літературознавець Ірина Славінська), мистецтвознавчих статей, листів Катерини Білокур, архівних малюнків і листів, раніше ніде не оприлюднених. Текстова книга (її вихід планується на червень 2011 року) — це продовження проекту «КАТЕРИНА БІЛОКУР у двох книгах» видавництва «Родовід», перша, альбомна — «КАТЕРИНА БІЛОКУР: мистецька заповідь» — вийшла у 2010 році.

На початку ХХ століття ніде художнє життя не вирувало так бурхливо, вільно, різнобічно, весело і напружено водночас, як у Парижі. На цей вогник творчості в «мистецькі колонії» на Монмартр і Монпарнас потяглися художники, скульптори, графіки з різних країн — Амадео Модільяні, Пабло Пікассо, Хаїм Сутін, Марк Шагал, Василь Кандинський, Костянтин Бранкусі. З України, де до 1917 року не було своєї Академії мистецтв, теж були «гінці» — Олександр Архипенко, Олекса Грищенко, Олександра Екстер, Василь Хмелюк, Соня Делоне, Михайло Бойчук, Софія Левицька та інші. До речі, першою жінкою з України, яка отримала професійну мистецьку освіту, зокрема в Парижі, була Марія Башкирцева, а Соня Терк–Делоне, народжена в Полтавській губернії, стала першою жінкою–художницею, чиї роботи за життя демонструвалися в Луврі.

На часі правильно було б писати, як дизайнери трактують весняну моду, але в даній ситуації маємо говорити про тенденції сезону осінь–зима 2011—2012.

По–перше, в ньому має бути багато суконь — 90% дизайнерів показали сукні в діл, традиційні романтичні й актуальні. «Семидесятницькі» струменіючі шифонові квітчасті сукні Анна Бублик пропонує носити зі шкіряним паском і крислатим капелюхом. У Лілії Пустовіт кобальтові сукні–сорочки з оранжевим принтом і сталевого кольору сукні–сарафани на одне плече виглядають нарядно і актуально водночас. Більш авангардний варіант — сукня, в якій шифонова блуза ніби заправлена в шифонову спідницю на резинці від Федора Возіанова. Продовжуючи шифонову тему, згадаємо, що Анна Октябрь зробила шифонові сукні–міді з заниженою талією, котрі поєднують у собі плісировану спідницю і блузу, а дизайнерський тандем LUVI — короткі «оголені» сукні з драпіруваннями, а Олена Даць — «французькі» чорні шифонові сукні традиційного силуету.