Про цей шокуючий інцидент, мабуть, мало б хто дізнався, якби не жалісливі співробітники коломийської фірми, де працювала матір, котра додумалася до такого гнітючого «сценарію». Жінка зі сльозами на очах попросила у свого керівництва фінансової допомоги на похорон сина, якого нібито так побили в місцевій школі №5, що від отриманих травм він віддав Богові душу. «Нещасній» матері не тільки дали гроші, а й купили вінок для поховальної церемонії. Заминка виникла з адресою доставки, адже жінка кілька разів упродовж нинішньої осені змінювала орендовані в Коломиї квартири. Коли зателефонували до школи, то з’ясувалося, що для мінорного настрою немає жодних підстав, адже живий–здоровий першокласник, якого оплакувала матір, спокійнісінько сидить на уроках.

У розташоване за 20 кілометрів від Калуша село Томашівці ми навідалися зрання. Проте пан Теодозій уже давно був на ногах: його чималу пасіку — майже три десятки вуликів — облюбувала для зимівлі підступна пара гризунів, тож їх довелося звідти спішно викурювати.

Господар у свої 75 має ще чимало захоплень. Мабуть, Господь, роздаючи таланти, сипнув їх щедрою десницею щойно народженому Теодозію з роду Королів. До речі, його діда звали Данилом. Хоча він був селянином, та в поєднанні з монаршим прізвищем це звучало гордо — Король Данило, себто — тезка короля Галицького.

Окрім бджолярства, пан Теодозій, де б не був, вишуковує дивовижні корені. Назбиралося їх безліку: несподіваними витворами природи, образи яких відкриваються лише вибраним, заповнені горище й частина літньої кухні. Проте і пасіка, і величезна колекція кореневищ, і вдалі літературні спроби — лиш антураж до головної справи його життя, сліди якої ведуть углиб віків.

Розташована поруч із Чорним лісом, контрольованим у ті часи УПА, Посіч зникла з лиця землі навесні 1950–го. Спецоперацію з ліквідації цього населеного пункту підрозділи НКВС провели за найвищими стандартами «бліцкригу» — дарма що справу мали лише з беззахисними чоловіками, їхніми дружинами й дітьми. Під вечір, у люту заметіль, «червонопогонники» оточили село і з криками: «Бандерівці, збирайтесь! Усіх вивеземо в Сибір!» — почали виганяти переляканих людей на вулицю. Хто що встиг вхопити — з тим і залишив рідну домівку.

Караючий перст Сталіна в мить позбавив посічан власних осель, домашньої живності — всього, нажитого важкою працею кількох поколінь. Це була демонстративно безжалісна розправа над мирним населенням, яке не зігнулося перед московитами в покірній позі раба й продовжувало підтримувати національно–визвольний рух.

На фініші виборчих перегонів вочевидь для мобілізації патріотичного електорату спостерігалося пожвавлення довкола імен колишніх українських гетьманів та інших впливових провідників нації. Лише в Івано–Франківській області впродовж жовтня «забронзовіли» Іван Виговський, Пилип Орлик та ініціатор створення ОУН і її перший керівник Євген Коновалець.

Останнім із цієї авторитетної трійці на Прикарпатті вшанували гетьмана Пилипа Орлика, котрий уклав «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» — найдемократичніший для свого часу правовий документ. Пам’ятний знак гетьману Орлику встановили в Івано–Франківську поруч із будинком, де мешкає старійшина вітчизняної історичної науки академік Володимир Грабовецький.

За давньою традицією, яка в Галичині нині переживає відродження, почувши знадвору церковний дзвін, господарі старшого віку поспішно навстіж відчиняють двері й вікна, аби божественна мелодія впливла до оселі. Цілющий ефект цієї звукової вібрації на побутовому рівні відчуває навіть людина, не обізнана з напрацюваннями фізиків–акустиків. Учені цієї галузі науки довели, що резонансні ультразвукові хвилі дзвону очищають довколишнє середовище, енергетичні канали людського організму, поліпшують стан його органів та систем, благотворно впливають на вегетацію рослин.

Іванофранківець Зіновій Шкутяк — один із небагатьох чільних представників «Нашої України», котрий залишається послідовним соратником Віктора Ющенка, незалежно від коливань політичної кон’юнктури. Таким він був і в період «помаранчевого» тріумфу, і в часи, не надто сприятливі для очолюваної третім Президентом України політсили, коли чимало впливових пристосуванців кинулися, як щурі з корабля, тікати до рейтинговіших партій і фракцій.

Колишній багаторічний мер Івано–Франківська, нині — заступник голови політради «Нашої України», депутат ВР, керівник виборчого штабу ющенківців на Прикарпатті, Зіновій Шкутяк максимально зосереджений на парламентських перегонах.

Нині в Івано–Франківську (колись — Станіславові) між їхніми іменами, викарбуваними на чорному граніті, дистанція, вочевидь, менша, ніж була за зустрічей віч–на–віч. Від монументального Івана Франка, встановленого на постаменті в середмісті названого на його честь обласного центру Прикарпаття, до скромної надгробної плити Юзефи Дзвонковської в меморіальному сквері за будівлею облмуздрамтеатру — якихось 200 метрів. Мінімальна, як за масштабами вічності, відстань. І навряд чи в реальному житті вони почувалися ближче. Ейфорійний сплеск почуттів 27–річного Івана до красуні–полячки, рівної міфічній Афродіті, — й безапеляційна письмова відмова її матері Антоніни віддати за нього свою доньку.

На життєвому шляху чутливого до жіночої краси, емоційно вразливого Івана Франка Юзефа була не першим і не єдиним об’єктом одухотвореного поклоніння. Вона «явилась другою» після розриву з українкою–попівною Ольгою Рошкевич, зініційованого її батьком, лолинським парохом, після першого політичного арешту Івана.

Уже на під’їзді до Торговиці видно, що тут ґаздують «не так, як у людей». Передусім кидаються у вічі ретельно оброблені поля. Це особливо помітно на тлі колишніх буйно забур’янених колгоспних угідь, що «прикрашають» узбіччя прикарпатських автодоріг. Може, подумалося, торгівчани якимось дивом зберегли трепетне ставлення до тутешніх чорноземів, як це було ще за часів народженого в їхньому селі письменника Леся Мартовича. Навіть затурканий селянин Семен Заколесник (оповідання «Ось поси моє») тоді твердо знав, що «Кождий кусник  — то золото, кождий ступінь землі».

І хоча при ближчому знайомстві з Торговицею цей ідеалізований міраж дещо розвіявся, та не зникла особлива аура села, в якому мешкають підприємливі люди, котрі знають, як і де заробити добру копійку.

Скромний кабінет директора друкарні імені Шухевича в її скромному офісі на околиці Коломиї — робоче місце єдиного в Україні письменника, удостоєного двох Шевченківських премій. У 2009–му трилогія Михайла Андрусяка про вояків УПА «Брати грому», «Брати вогню» та «Брати просторів» за вибором простих українців отримала «Залізного Мамая» — символ Народної Шевченківської премії. Через рік автор цієї фундаментальної трилогії уже пройшов колами офіційного визнання, ставши лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. За іронією долі, її на Чернечій горі дослідникові національно–визвольних змагань українців середини ХХ століття, синові репресованих за участь у цій боротьбі батьків Михайлу Андрусяку вручив Президент Віктор Янукович, ідеологічно, ментально й інтелектуально дуже далекий від драматичних подій, описаних у двічі «коронованій» трилогії.

Ця містична історія, звісно ж, не вкладається в канву звичних уявлень. В неї непросто повірити не тільки людям, не знайомим із колишнім мешканцем прикарпатського міста Тлумач паном Зеновієм, котрий 2 травня 2011–го відійшов у вічність на 83–му році життя.