Останнi з когорти «залiзних»

26.09.2012
Останнi з когорти «залiзних»

Михайло Андрусяк (ліворуч) і Мирослав Симчич на урочистостях iз нагоди 65–річчя перемоги повстанців над дивізією НКВС. Фото з особистого архіву М. Андрусяка.

Скромний кабінет директора друкарні імені Шухевича в її скромному офісі на околиці Коломиї — робоче місце єдиного в Україні письменника, удостоєного двох Шевченківських премій. У 2009–му трилогія Михайла Андрусяка про вояків УПА «Брати грому», «Брати вогню» та «Брати просторів» за вибором простих українців отримала «Залізного Мамая» — символ Народної Шевченківської премії. Через рік автор цієї фундаментальної трилогії уже пройшов колами офіційного визнання, ставши лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. За іронією долі, її на Чернечій горі дослідникові національно–визвольних змагань українців середини ХХ століття, синові репресованих за участь у цій боротьбі батьків Михайлу Андрусяку вручив Президент Віктор Янукович, ідеологічно, ментально й інтелектуально дуже далекий від драматичних подій, описаних у двічі «коронованій» трилогії.

 

«Змалку був добрим конспіратором»

— Пане Михайле, Президент Янукович, за вашими тодішніми враженнями, хоч трохи розумів, кому і за що вручає найвищу літературну відзнаку України?

— Сталося так, що премію мені присудили ще за часів Віктора Ющенка, а вручати її випало Віктору Януковичу, котрий тоді тільки починав освоюватися в ролі глави держави. Просочилася інформація, що він, слухаючи радників, до останнього моменту вагався, підписувати чи ні указ про присвоєння мені звання лауреата. Зрештою, своїм підписом він лише формалізував рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

— У вашій трилогії загальним обсягом близько 2,5 тисячі сторінок зібрано унікальні відомості про діяльність ОУН та УПА на теренах Покуття й Гуцульщини, вміщено сотні світлин, копій колись засекречених архівних документів. Важко уявити, що все це спромоглася зробити одна людина. Як і коли ви насмілилися взятися за цю тему?

— Можу навіть точно назвати день — на Спаса 1985 року. Я приїхав з Коломиї у рідне село Вербівці й пішов до батька на околицю села, де він пас корову. Там побачив його побратимів із колишньої сотні «Орлика». На пасовиську, подалі від чужих очей і вух, вони згадували повстанські будні, не оминаючи й нестандартних ситуацій. Я почав записувати розповіді в блокнот. Це їх спершу насторожило. Але спрацював повстанський авторитет батька. Та й записував я своєю системою шифрування. Лише за один цей день вдалося зібрати дуже цікаві свідчення. Згодом я почав ходити від села до села, використовуючи старі зв’язки батька та його друзів. Мені довіряли, позаяк мав надійні рекомендації, знав структуру повстанського війська й підпілля. До 1989–го, опитавши зо триста очевидців тих подій, зібрав безцінний матеріал і сховав у надійному місці.

— І вами жодного разу не поцікавилися спецслужби?

— Жодного. Напевне, в ті часи КДБ уже не був таким усесильним і всезнаючим. До того ж я змалку був добрим конспіратором. Батьки навчили мене цієї премудрості. І тато, й мама були засуджені на 10 років гулагівської неволі. Ці порівняно невеликі терміни ув’язнення пояснюються тим, що їх судили як неповнолітніх.

У першому класі я вже знав, за що вони воювали і за що загинули восьмеро моїх близьких родичів. Знав, що про це ні з ким не можна говорити, бо батьків поженуть до Сибіру. А цей далекий край тоді уявлявся мені не територією, а якимось страшним кровожерливим звіром, який ковтає моїх земляків. Я виростав у такій атмосфері, тому мені органічно легко було вписатися у повстанську тему.

«Повстанці ХХ століття — прямі нащадки запорізьких козаків»

— Головний герой «Братів грому», першої книги трилогії, — Мирослав Симчич (псевдо Кривоніс). Я теж зустрічався з цим легендарним чоловіком кілька років тому і був захоплений його винятковою мужністю. Розгром, вчинений його сотнею поблизу Космача у січні 1945–го над каральною дивізією НКВС і знищення її командира — відомого радянського воєначальника генерал–майора Ніколая Дєргачьова, поза сумнівом, — еталон партизанської стратегії і тактики.

— Уперше про славного сотенного Березівської сотні я почув від його старшого сина Ігоря. На той час пан Мирослав мешкав у Запоріжжі, позаяк на рідне Прикарпаття його не пускали спецслужби. Згодом у 1996–му (не без моєї скромної підтримки) він переселився до Коломиї. Це справді людина–криця, яка за любов до України витримала в радянському ув’язненні — страшно подумати — 32 роки, 6 місяців і 3 дні. Він — єдиний з вояків УПА, якому за життя встановлено пам’ятник. За рік плідної співпраці ми підготували матеріали для «Братів грому». Інколи він жартома зауважував, що його так пристрасно не допитували навіть у КДБ, як це, заради історичної правди, доводилося робити мені.

Цим чоловіком, якому невдовзі виповниться 90 років, не можна не захоплюватися. Його життя — взірець для виховання нашої молоді. Чим більше в нас було б таких людей, тим швидше Україна стала б супердержавою. Це варто затямити всім громадянам України, незалежно від національності, бо не можуть зробити успішною державу поводирі з роздвоєними «язиками», політичні повії, запроданці й прислужники чужинців.

— Очевидно, неспроста чимало провідників ОУНівського підпілля та командирів УПА ототожнювали себе з відомими запорожцями. Той же Мирослав Симчич узяв для конспірації прізвище Максима Кривоноса, козацького полковника часів Богдана Хмельницького.

— Українські повстанці ХХ століття — прямі нащадки запорізьких козаків. І хоча вони дещо віддалені у часі, але непереможний козацький дух і «залізні» засадничі принципи одні й ті ж: «Бог і Україна — понад усе», «Сам погибай, а товариша виручай», «Воля або смерть», «Здобудеш або загинеш».

Найкращі національні риси характеру — відвага, товариськість, щирість, доброта — і в епоху Запорізької Січі, і в часи боротьби з гітлерівцями та сталіністами допомагали українцям вижити, вистояти, залишаючись адекватними, моральними й неозлобленими людьми. Це — теж феноменальне явище.

«Зрадництво 50–х років нікуди не зникло»

— Тим часом у книзі «Останні з когорти «залізних» ви назвали десятки конкретних прізвищ і навіть оприлюднили фото осіб, котрі під тиском різних обставин зголосилися на співпрацю з МГБ–КДБ. Вони, зрештою, видали ворогові тисячі побратимів, занапастивши й свій родовід. Не боїтеся помсти, адже багато нащадків тих зрадників і тепер обiймають впливові посади в правоохоронних структурах?

— Непросто, дуже непросто було писати про зрадників. Над цією книгою я важко працював упродовж п’яти місяців. Це були місяці безсоння. Мав стовідсоткові докази вини провокаторів: їхні оперативні псевдоніми в МГБ—КДБ, листи, доноси та інші документи. Обнародувавши добуті факти, я давав читачам можливість зрозуміти, в яких нестерпних умовах воювали останні українські повстанці. Моє тверде переконання: усім, хто був у підпіллі протягом 1951—1956 років, треба поставити пам’ятники. Сьогодні неможливо уявити, яку мужність, витримку і віру в Україну треба було мати, аби не зламатися. Багатьом із них більшовики обіцяли величезні суми грошей, квартири, навчання в престижних вузах. Спокуси, як на ті часи, — неймовірні. Мирославу Симчичу пропонували офіцерську посаду в радянській армії і навчання у військовій академії. Він міг реально стати генералом, бо мав винятковий військовий талант. Та попри все залишився вірний присязі й українському народові.

Дехто, зокрема й серед впливових керівників ОУН та УПА, свідомо обирав інший шлях. Але розплата рано чи пізно наздоганяла провокаторів. Приміром, «високопоставленого» зрадника Кірова (Романа Тучака), котрий був окружним референтом Служби безпеки ОУН Коломийщини, згодом «скосив» інфаркт, окружний субреферент СБ Кузнєц (Микола Ільницький), ставши запроданцем, спився. Я зустрічався з ними на їхніх дачах під Києвом. Це вже були деградовані особи. Мабуть, зрада роз’їла їх iзсередини. Тяжіє цей гріх і над їхніми нащадками.

— Це ганебне явище, на жаль, роз’їдає і сучасний український політикум. Воно набуло ще цинічніших форм, бо йдеться не про життя і смерть, а винятково — про задоволення меркантильних інтересів.

— Це також стало одним із найвагоміших аргументів на користь видання книги «Останні з когорти «залізних». Зрадництво 50–х років нікуди не зникло. Не треба далеко ходити за прикладами — загляньмо під купол Верховної Ради: перебіжки з партії в партію, із фракції у фракцію, торгівля совістю, продаж друзів, зухвалий обман виборців.

Зауважте, який вакуум так званий вітчизняний істеблішмент створив довкола екс–Президента Віктора Ющенка. Бридко спостерігати, як до інших політичних хазяїв від нього тікають люди, яких він вивів у велику політику і дав високі посади. При всій неоднозначності оцінок його діяльності на посту глави держави я не сумніваюся в одному: Віктор Ющенко — справді щиро хотів наблизити Україну до рівня демократичних і заможних країн світу. У тому, що за останні роки на цьо­му шляху наша Вітчизна втратила багато позицій, — провина всіх нас разом узятих.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Михайло Андрусяк

Народився 5 грудня 1955 року в селі Вербівці на Прикарпатті в сім’ї політв’язнів–повстанців. Працював майстром на Коломийському деревообробному заводі, учителем німецької та англійської мов, тренером, журналістом, перекладачем. Із листопада 1993–го — директор Коломийської друкарні імені Шухевича.

Автор книг документально–художньої та художньої прози «Студені милі», «Ув’язнена скрипка», «Грані болю», «Біла душа», «Христос воскрес», «Брати грому», «Брати Вогню», «Брати просторів» та інших.

Одружений. Має трьох дорослих синів. Безпартійний. За підтримки «Нашої України» нині балотується до Верховної Ради по виборчому округу №89 (Верховинський, Косівський і Снятинський райони Івано–Франківщини).

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>