Село з рогом достатку

04.10.2012
Село з рогом достатку

Літературно–меморіальний музей Леся Мартовича. Фото з сайту karpaty.info.

Уже на під’їзді до Торговиці видно, що тут ґаздують «не так, як у людей». Передусім кидаються у вічі ретельно оброблені поля. Це особливо помітно на тлі колишніх буйно забур’янених колгоспних угідь, що «прикрашають» узбіччя прикарпатських автодоріг. Може, подумалося, торгівчани якимось дивом зберегли трепетне ставлення до тутешніх чорноземів, як це було ще за часів народженого в їхньому селі письменника Леся Мартовича. Навіть затурканий селянин Семен Заколесник (оповідання «Ось поси моє») тоді твердо знав, що «Кождий кусник  — то золото, кождий ступінь землі».

І хоча при ближчому знайомстві з Торговицею цей ідеалізований міраж дещо розвіявся, та не зникла особлива аура села, в якому мешкають підприємливі люди, котрі знають, як і де заробити добру копійку.

 

У пошуках щастя. Закордонного

Один із «мікрорайонів» Торговиці, розташований на її північній околиці, паралельно рідній вулиці Леся Мартовича, по–народному називається американським. Попри казково родючі місцеві ґрунти, Америка віддавна видавалася торгівчанам землею обітованою. Ще в 1898 році за намовлянням агентів, котрі вишуковували працьовитих галичан, із села до Канади емігрували перші 11 родин. Протягом наступних двадцяти років, як свідчать архівні документи, за океан перебралося вже понад 400 тутешніх мешканців.

Через століття історія повторилася. Щоправда, за іншим сценарієм: тоді в невідомість гнали злидні, нині — звабливий шурхіт довгих «баксів». Помпезні особняки на «американській» вулиці Торговиці ніби хизуються достатком.Та чимало їхніх власників, залишивши маєтки на догляд перестарілих родичів, подалися заробляти ще більші статки. Виїжджають цілими сім’ями, аби пристосуватися до чужих благополучних суспільств.«За останні два десятиліття лише до США поїхало близько сотні односельчан. Інші шукають щастя в Англії, Італії, Іспанії, Бельгії, Португалії, Чехії, Польщі. Мій молодший брат — теж за кордоном», — розповідає Руслан Марчук.

Він, 25–річний випускник Чернівецького університету, двічі магістр, також мав змогу легально працевлаштуватися в одній з найрозвинутіших країн Старого континенту. Та, оскільки пропозиції не стосуються інтелектуальної сфери, Руслан не поспішає поповнювати ряди малокваліфікованої європейської спільноти. Хоче спробувати себе на поприщі державного управління, стартувавши з посади секретаря Торговицької сільради.

Тим паче що ті, хто залишився вдома, — також не ликом шиті. Вони особистим прикладом доводять, що й на своїх землях можна почуватися заможними людьми, не прислуговуючи десь там старим донам і сеньйоритам. Недарма ж у верхньому малиновому полі сучасного герба села красується золотий ріг достатку, символізуючи добробут, багатство і вправність у торгівлі місцевих жителів. За цими показниками їм немає рівних по цілому Покуттю.

Бізнес по–торговицькому

Безумовними бізнес–лідерами Торговиці стали родини Миколи Поливкана та Дмитра Нагірняка. Цікаво, що обидва підприємці свого часу одружилися на рідних сестрах Надії та Галині і спершу гуртом вибудовували спільний бізнес, узявшись за переробку соняшникового насіння. Справи пішли так успішно, що, впевнено ставши на ноги, глави родин вирішили далі освоювати ринок продуктів харчування самостійно. І хоча конкурентне середовище змушує їх працювати на випередження,вони, як ствер­джують земляки, доброзичливо підтримують один одного. Тепер у селі діють три заводи (два з переробки сільгосппродукції та один цегельний — потужністю 5 мільйонів штук цегли на рік), гуртівня, де стабільні заробітки мають понад півсотні торгівчан.

І нарешті — про безцінні ґрунти. «Донедавна і в нас, як у багатьох прикарпатських селах, родючі поля вкривалися переважно бур’янами, — зізнається сільський голова Іван Новосельський. — Слава Богу, цей гріх ми вже зняли з душі. Близько п’ятої частини з усіх 936 гектарів ріллі взяла в оренду агрофірма «Мрія Карпат» із сусідньої області. Активізувалися і місцеві фермери. Вони почали закуповувати нові трактори, комбайни, впорядковувати господарські будівлі. Тепер наші фермери орієнтуються не на 5—10 гектарів, як було раніше, а на обробіток площ щонайменше в десять разів більших. Сподіваємося, що вже наступної весни в нас «не гулятиме» жодний клаптик розпайованої землі. Виробництво й кінцева переробка сільгосппродукції — наші найоптимістичніші варіанти розвитку».

Привабливішим стає і зовнішній вигляд села з 600–річою історією. Уже згадуваний Микола Поливкан у тутешньому центрі збудував сучасний торговельний комплекс із крамницями, кафе та банкетним залом на 400 осіб. Зорієнтувавшись у вигодах доброчинних проектів, торгівчани виграли кілька грантів, зокрема й останній — «Попередження торгівлі людьми шляхом розвитку соціальної роботи та мобілізації громад», фінансований урядом Швейцарії. За добуті в такий спосіб кошти загальною сумою близько півмільйона гривень удалося повністю замінити в школі старі вікна на теплозберігаючі й модернізувати тамтешню систему опалення.

«Можновладцям — до лампочки»

Безумовна гордість села — Лесь Мартович, один із найвидатніших письменників Галичини. Як згадував його товариш по Коломийській гімназії і соратник по неформальній літературній «Покутській трійці» Василь Стефаник, Мартовичі походили з давнього рабинового роду, проте дід майбутнього письменника, залишивши єврейську общину, прийняв християнство й українізувався.

Батько Леся, Семен Мартович, у молоді роки працював на місцевих багатіїв, але зумів самотужки вивчити грамоту, що посприяло його кар’єрі — з наймита вибився в сільські писарі. Коли народився Лесь (справжнє ім’я — Олекса), родина вже мала невеликий маєток — гарну, як на ті часи,оселю, 15 моргів поля, пасіку й сад.

Хата, збудована, як зазначено під козирком її ґанку, ще в 1841–му, за двадцять років до Лесевого народження, збереглася дотепер. Та затиснута в глибині обійстя сучасним, у кілька разів більшим котеджем, нині вона має здрібніло патріархальний вигляд і, як немічна літня людина, потребує постійного догляду. Опікуються цією спадковою нерухомістю пенсіонер Василь Грицюк (його прабабця Людмила, по чоловікові Кшановська, була рідною сестрою Леся Мартовича) разом із донькою Мирославою. Кількох хвилин спілкування виявилося достатньо, аби помітити кровну спорідненість господаря з письменником, котрий відзначався особливою дотепністю. «З нами тут ще мій батько живе, Петро Петрович. Має 88 років, але моцно п’є, то ще й тримається нівроку — пішов сестрі допомагати по господарству», — усміхається пан Василь.

На моє запитання, чи не надто клопітно утримувати таку старезну хату, він теж зреагував у стилі Леся Мартовича: «Ми вже забули, коли держава для цього виділяла хоча б копійку. Мільйони там на верху гребуть — і хоч би що. Ви ж бачите, кругом тріскають від старості стіни — і нікому в голову не збреде, що їх треба якимось коштом ремонтувати. Люди приїжджають подивитися аж із США та Канади, а нашим можновладцям — до лампочки».

Можливо, на родинне гніздо Леся Мартовича все ж звернуть милостиву увагу чиновники вищих ешалонів влади, позаяк ініціативні торгівчани мають намір перепоховати свого знаменитого земляка на малій батьківщині. Могила Леся Мартовича в селі Монастирок на Львівщині, де він помер у злиднях, не впорядкована належним чином. Може, видатного письменника хоч через століття після його смерті прийме рідна покутська земля.

 

ДО РЕЧІ

Перша письмова згадка про Торговицю датується 1410 роком. Село, в якому нині проживає трохи менше 2 тисяч осіб, розташоване на Покутській рівнині, в межиріччі Дністра й Прута. За легендою, що передається з покоління у покоління, першопоселенцями Торговиці були пастухи, котрі переганяли для продажу худобу заможних власників із гір за Дністер. Спершу вони зупинялися тут на відпочинок, а потім оселилися назовсім. Вигідне розташування вздовж давнього торговельного шляху з південного сходу на північний захід згодом стало популярним місцем торгівлі породистою худобою, що й дало назву населеному пункту.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>