В Українську, мікроскопічному шахтарському містечку, що майже загубилося серед донецького степу, розповіли мені місцеву бувальщину. Не ту, якою свого часу вже поласувала вітчизняна преса, про бетонного Леніна з головою «на два номери» меншою за норму. Іншу історію — про бабцю, яка в тотальну ожеледь, що трапляється, мабуть, лише на Донбасі, та ще й при «фірмовому» вітрюгані, подалася на пошту отримувати пенсію. Коли пішов льодяний дощ, старенька відкрила парасольку — тут її і понесло, наче серфінгістку, промчало на швидкості по головній вулиці, винесло за околицю та там кинуло у стіг соломи. Бідолашну шукали цілу ніч, та віднайшли живою, бо була вдягнена у справжнє пальто на ватині, не якомусь там благенькому синтепоні. Усе це цілком могло статися насправді, адже в Українську в який бік не підеш, через три хвилини опинишся «в полях».