Зустріч мешканців Херсона з бійцями розстріляного під Іловайськом батальйону особливого призначення «Херсон» переросла в гучний скандал. Родичі загиблих солдатiв вимагали, щоб їм розповіли, за яких обставин загинули їхні діти.

Про Холодноярську республіку, яка мала 15-тисячне повстанське військо, охоплювала 25 сіл Чигиринщини і діяла до 1922 року, добре відомо. Але досі білою плямою залишаються героїчні сторінки кількох повстанських загонів Черкащини, які боролися проти радянської влади в густих лісах навколо села Макіївка Смілянського району. І придушувати які прибула кіннота самого Семена Будьонного.

Путінський бліцкриг у Криму вочевидь задурманив голови не тільки обивателям із нечорноземної глибинки, від шовіністичної ейфорії яких зашкалює рейтинг нинішнього господаря Кремля. Натяки російських політиків першого ешелону на те, що «доблесна» російська армія, як ніж крізь масло, може пройти територією материкової України, не зустрічаючи серйозного опору кадрових військових, — схожі на забавку мавпи з гранатою. Та за будь–яких спроб вторгнення на нашу територію масштаби принаймні партизанської війни та народного спротиву будуть такими, що земля горітиме під ногами новітніх окупантів. Бойовий досвід ОУН–УПА, котрі самотужки, без державної допомоги й зовнішньої підтримки змогли впродовж десятиліття протистояти найбільшій на той час у світі сталінській армії, та відвага сучасної молоді на Євромайдані доводять: українську націю нікому не вдасться поставити на коліна.

Харківські «тітушки», які скоюють регулярні набіги на євромайданівців, невдовзі отримають серйозне підкріплення. Як повідомив голова облдержадміністрації Михайло Добкін, у регіоні йде мобілізація добровольців, які готові захищати місто «від екстремістів».

Хоча достеменно поки не можна сказати, коли саме Київ обиратиме нового мера і депутатів Київради — адже призначення виборів є прерогативою Верховної Ради, останні кілька подій і повідомлень дають право припускати, що виборів у столиці слід чекати у травні 2012–го. І справа не тільки в тому, що кілька членів ЦВК заявили: строк п’ятирічних повноважень Леоніда Черновецького закінчується наступної весни. А й у зовнішніх ознаках виборчої кампанії, яка де–факто почалася вже зараз.

Прокинувшись у день виборів, чимало мешканців Приірпіння, що під Києвом, мали нагоду усміхнутися: ледь не з усіх комунальних сміттєвих баків на них дивилися обличчя десяти відомих кандидатів у президенти. Викидаєш сміття, зупиняєшся на кілька секунд і розумієш, що йдеться не про заборонену в цей день агітацію, а навпаки. З кольорових листівок місцева громадська організація «Народна воля» закликала жителів Ірпеня, Бучі, Ворзеля та Гостомеля за допомогою волевиявлення, відправити «улюблених» політиків на смітник історії, де їм саме й місце. На першому плані зі свого баку визирає «донецький хлопець» із биткою, поруч примостилася чарівна кандидатка в коротенькій спідниці тощо. Центральне місце на карикатурі зайняв віник, який, за задумом активістів, і мав очистити владу.

«Ми переконані, що влада потребує нових облич, — пізніше зазначив автору на одній у виборчих дільниць голова ГО «Народна воля», депутат Ірпінської міськради Віктор Бархоленко. — Тому й влаштували цю акцію із листівками на сміттєвих баках регіону. Бачили б ви, як солідні дядьки зі штабів «героїв» нашої карикатури бігали по подвір’ях та намагалися ліквідувати наш передвиборчий перформенс! Тим самим ще більше привертали увагу людей».

Активіст Павло Зуб’юк починає роздуми про Помаранчеву революцію з... Леніна. У Києві на станції метро «Театральна» досі стоїть бюст і висять гасла вождя. Українською та російською мовами написано: «Лише та революція чогось варта, якщо вона може себе захистити». «При всій моїй зневазі до Леніна, — каже Павло, — це дуже правильна цитата. Ми надто рано розслабилися. Після перших же «болячок» треба було організовуватись і протестувати».

Зуб’юк був активістом «Пори» — неформальної організації, яку вважають одним з авангардів Помаранчевої революції. Цікаво, що активісти перекладають відповідальність за нинішнє розчарування не тільки на політиків, а й на громадський сектор.

У Києві тривають пікети на підтримку п’ятьох націонал–патріотів, які позавчора вранці «попрацювали кувалдою» по пам’ятнику Володимиру Леніну в центрі столиці. Вчора о 12.00 українські націоналісти пікетували Шевченківське райуправління міліції у місті Києві з вимогою звільнити Миколу Коханівського, Андрія Тарасенка, Олександра Задорожного, Івана Срібного та Богдана Франта, які «покоцали» київського Леніна. Як повідомив керівник прес–служби ГУ МВС у місті Києві Володимир Поліщук, двох із них раніше вже затримували за таке діяння — на початку грудня минулого року четверо членів Конгресу Українських націоналістів пошкодили пам’ятник радянському діячеві Григорію Петровському, відбивши монументу пальці, ніс та вуха, вони написали на постаменті «комуняці — по заслузі».

Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.