Махновський край

27.08.2014
Махновський край

Валентин Хижняк багато цікавого може розповісти про історію рідного краю. (автора.)

Про Холодноярську республіку, яка мала 15-тисячне повстанське військо, охоплювала 25 сіл Чигиринщини і діяла до 1922 року, добре відомо. Але досі білою плямою залишаються героїчні сторінки кількох повстанських загонів Черкащини, які боролися проти радянської влади в густих лісах навколо села Макіївка Смілянського району. І придушувати які прибула кіннота самого Семена Будьонного.

Бабка-повитуха вражено охнула: «Це буде або велика людина, або великий бандит!»

У колишнього директора Макіївської школи Валентина Хижняка, історика за фахом, серед тих повстанців були рідний дід Михайло та його брат Трохим Новохатьки. Останній служив помічником в отамана Чорного Ворона (Чорноусенка).

«Пам’ятаю, як у 1964 році поїхали ми з дідом Михайлом підводою у Грабський ліс по сухостої. Я знайшов повалений дуб, а під його коренем — скелет людини та іржаву гвинтівку», — розповідає «Україні молодій» Валентин Михайлович. Він пригадує, коли гукнув діда, то той подивився і ніби закам’янів від невимовного душевного болю. Тоді зняв кашкета і стояв мовчки, схиливши сиву голову. Людські кістки вони з дідом поховали, але старий і слова не мовив до самого вечора.

«Уже як їхали додому лісом, я й кажу йому: «Діду, та не мовчи, розкажи, хто ж то був! А він у відповідь: «То все мої товариші!» — веде далі Валентин Хижняк.

Українці знають про Холодноярську республіку, а післяреволюційний Макіївський край мало вивчений. Хоча у 1917—1921 роках густі ліси навколо села стали базовими для кількох повстанських загонів і на тутешніх землях йшла не менш запекла боротьба проти радянської влади. Від діяльності повстанців тут усе кипіло аж до 1924 року, тож більшовики боялися сюди й носа показати. Вони називали околиці Макіївки Махновським краєм. Навіть у 70-х роках минулого століття, коли секретар райкому збирався у Макіївку, то казав: «Я поїхав на Махновщину!».

«У наших краях діяло кілька повстанських загонів — отаманів Логвинова, Чорного Ворона, Кириченка, Водяного, Лютого, Яблуньки, Зінька Самгородського. Люди боролися за волю України, вони були патріотами, які хотіли, аби українці вільно жили на своїй землі», — наголошує пан Валентин.

Він пояснює, що отаман Зінько родом із сусіднього Самгородка. І те, що доля його буде непростою, було відомо від народження. Бо коли він народився, то був обвитий пуповиною через плечі, наче портупеєю, і бабка-повитуха вражено охнула: «Це буде або велика людина, або великий бандит!».

«Зінько Самгородський був суперечливою фігурою. Він промишляв на залізниці, тероризував багатих, міг і пограбувати, а потім те добро роздати бідним», — зазначає Валентин Михайлович. І додає: коли Зінько заходив з лісу додому, то, аби зібрати побратимів, посилав свою жінку до них із паролем, мовляв, позичте півлітри горілки матері ногу від судоми розтерти. Це означало, що Зінько дома і кличе на розмову. Був випадок, коли Зінько попав у ГПУ, але зміг навіть звідти вибратися, бо слідчий у його справі виявився тим чоловіком, якого свого часу він відпустив живим. Тож той енкаведист зробив усе, аби Зінько вийшов на волю цілим та неушкодженим.

«В НКВД наше село називали — Макіївська антирадянська повстанська організація»

Як розповідає Валентин Михайлович, восени 1920 року розрізнені повстанські загони вирішили об’єднатися на базі макіївського лісу. Тож сюди прибув і загін Лютого із Звенигородщини, в якому було більше трьох тисяч вояків. До повстанців приєднався й отаман Яблунька, який розташувався в урочищі Шия. У нього була гармата, кілька кулеметів, триста осіб піхоти і сто — кінноти. Загалом, наголошує історик, набралося близько 10 тисяч війська. До речі, дід дружини пана Валентина — Валентини Савівни — Іван Селезень був помічником у атамана Яблуньки.

«У цей час під Уманню наступала кіннота Семена Будьонного. І коли у Макіївці склалася така некерована ситуація, вирішили одним махом підчистити тили й тут, тож одну бригаду відправили сюди», — каже Валентин Михайлович. Тоді пішли чутки, що насправді Червоній Армії дано розпорядження не вступати у бій з повстанцями. І дійсно, коли ті взяли «язика», той підтвердив заборону, бо «йдемо на Умань». Це була, наголошує пан Валентин, спеціально спланована дезінформація. Та Зінько розмовам не повірив і на всяк випадок замаскував боронами поле між сусідніми Самгородком та Ташликом, яким й могла наступати кіннота.

«Він першим побачив будьонівців. Його загін вискочив перед ними на іншій стороні поля, а ті розлючено кинулися за ними просто на борони», — відтворює ті події Валентин Хижняк. Тож поки будьонівці загальмували, Зінько галопом помчав у Макіївку попередити побратимів.

Валентин Михайлович переповідає давню розмову зі своїм односельцем — очевидцем тих подій. Каже, чоловік пригадував, що вони квартирувалися на крайній від лісу вулиці і саме пришивали жовто-блакитні лампаси на штани та китиці на шапки. В ту мить Зінько пролетів до лісу. Слідом за ним до села ввірвалася червона кіннота й почалося пекло — палали хати, голосили жінки, кричали діти.

«Того дня будьонівці організували в центрі екзекуцію непокірних, на якій стратили багатьох людей», — важко зітхає пан Валентин. Він говорить, що самих повстанців було загнано у Грабський ліс. Та в хащах армійська кіннота не змогла розвернутися і почала виходити в район села Матусів. Але отамани з побратимами вирішили наступити червоним на хвоста і з лісу стріляли по них навздогін, вбивши п’ятнадцять вояків. Тоді будьонівці розвернули військо і вступили у бій. Після цього загін Яблуньки, Чорного Ворона та інші зазнали важких втрат і припинили існування. У тому бою був тяжко поранений і отаман Яблунька. Близько двадцяти полонених макіївчан червоні вивезли у село Лебедин Шполянського району, де розстріляли. Там є їхня братська могила.

«Брат мого діда Трохим був убитий разом із Чорним Вороном у нашій хаті і їхні тіла довго там лежали, їх було заборонено ховати. Дід Михайло залишився живим волею долі, бо по дорозі до лісу заночував у молодиці на Зайвівці, а вдень увірвалися будьонівці», — пояснює Валентин Михайлович. Після того бою, говорить він, макіївчани вийшли на Носачівське поле і забрали звідти своїх загиблих героїв, а тих, хто був нетутешній, звезли до Грабського лісу, де й поховали на узліссі.

«Останки одного із них ми з дідом Михайлом і знайшли», — говорить Валентин Хижняк.

Життя Зінька Самгородського теж обірвалося. Але не у тому бою з червоними, а через зраду. Його здали, коли він повернувся додому. Більшовики оточили хату, і Зінько, аби врятувати сім’ю, вдосвіта змусив жінку взяти дитину і вигнати гусей на став. «Він люто відстрілювався. Його довго не могли взяти, тож продерли стріху на хаті і з горища тяжко поранили. По дорозі в ГПУ в село Матусів, куди відвозили усіх отаманів, він помер», — каже Валентин Михайлович. Де могила Зінька Самгородського — ніхто не знає. Так само невідомо, де поховані отамани Чорний Ворон та Яблунька.

Те, що про цих українських героїв дотепер мало відомо, Валентин Хижняк пояснює тим, що у 30-х роках пройшла повна зачистка Макіївки і всіх, хто хоч якось був причетний до визвольного руху, знав подробиці, було розстріляли.

«НКВД знищила тоді більше ста осіб. Вони наше село так і називали— Макіївська антирадянська повстанська організація», — переповідає Валентин Михайлович. Усі його родичі по материнській лінії теж були розстріляні.

У школі на портреті Януковича невідомий юний «повстанець» домалював роги і свиняче рило

Валентин Михайлович нагадує, що його рідне село, як і вся Україна, і після 20-х років пережило не менш трагічні дні. Через те, що колективізація у Макіївці ніяк не ладилася, село називали антирадянським кублом. Тоді були вбиті рідні брати його бабусі — Матвій і Сава. Більшовики оточили їх на полі біля сусіднього села Матусів і знищили.

І ще один приклад. Коли більшовики надумали зламати сільську церкву, то не знайшлося жодної людини, котра б добровільно пішла це робити. Тоді влада засудила кількох сельчан до примусової праці і змусила їх зносити церкву та кладовище біля неї.

«При цьому вандалізмі бу, і коли дзвін упав на землю, його спаралізувало і відібрало мову», — стверджує Валентин Хижняк.

Через свою національну позицію постраждав і священик села Мирон Костенко, який мав беззаперечний авторитет у Макіївці, володів п’ятьма мовами, віртуозно грав на роялі. Той рояль потім слугував столом для видачі книг у бібліотеці, бо ж грати на ньому ніхто не вмів. А священика разом з п’ятьма малими дітьми вивезли аж у Ярославську область, де й розстріляли. Нізащо.

Коли Валентин Михайлович збирав свідчення односельців про Голодомор, то з’ясував, що страшною смертю у його рідному селі померли близько тисячі осіб, це третина населення тодішнього села. Тільки на його рідній вулиці Стеблинівці, яку через географічну відособленість називали тоді Польщею, померло 159 осіб. Там тепер живе лише 77-річний Петро Стеблина.

Валентин Михайлович говорить, що вже після Великої Вітчизняної, на якій загинули 312 макіївчан, влада знову тероризувала Макіївку. Серед тих, хто постраждав, були його дід Михайло та баба Мотря.

«Мій дід був одноосібником і лише у 1944 році став колгоспником, тоді його призначили бригадиром. Через два роки він допоміг вдові Ярині Новохатько з п’ятьма дітьми, які помирали з голоду, дозволивши набрати біля молотарки проса», — розповідає Валентин Михайлович. В ту мить прибула охорона, зважила мішечок, а там — 15 кг. Згодом дідові дали сім років тюрми, а бабі Мотрі, котра була ланковою і допомагала Ярині те просо збирати, — вісім. На суді їм згадали усе — і повстанські будні, й одноосібництво, і те, що баба з куркульської родини.

«Баба казала, коли їх розкуркулювали, то активісти брали з хати все, що під руки попадало. Рушники своєї родини вона знаходила у декого в хатах ще й у 60-х роках», — пояснює пан Валентин. Він також пригадує, як ішов колись із дідом Михайлом Києвом, а біля Червоного корпусу Університету імені Тараса Шевченка той зупинився та й каже: «Я його відбудовував, коли посадили, тож знаю тут кожен закуток».

Валентин Хижняк зауважує: йому приємно, що його онука Настя Шаповал, яка живе у столиці, написала про події, що відбувалися у Макіївці, наукову роботу у Малій академії наук і зайняла друге місце в Києві.

І насамкінець, цікавим про Макіївку є ще один факт. Він із нашого сьогодення. Про те, що й нові покоління жителів цього села є людьми волелюбними, свідчить така історія. Вона трапилася у Макіївці минулого року, якраз під час саміту «Україна—ЄС», коли українці очікували, що тодішній Президент Віктор Янукович поставить свій підпис під доленосним документом. А як цього не сталося і в столиці почав збиратися Євромайдан, у місцевій школі протест виказали по-своєму. Коли туди із перевіркою прибула начальник департаменту освіти з області, то у фойє її «зустрів» портрет Януковича, якому невідомий юний «повстанець» домалював роги і свиняче рило.

ДОСЬЄ «УМ»

Валентин Михайлович
Хижняк, заслужений
працівник освіти України

Народився 22 червня 1947 року. Трудову діяльність почав механізатором у колгоспі, потім служив у війську, закінчив Полтавський педагогічний інститут, вчителював у Будо-Макіївській школі і 33 роки був директором Макіївської ЗОШ I-III ступенів. З його ініціативи у селі, на зорі української незалежності, було знайдено та впорядковано братську могилу 70 загиблих воїнів, котрі визволяли село. Нині він — депутат Черкаської обласної ради, входить до постійної Комісії з питань освіти, науки, культури, духовності, молодіжної політики та спорту, написав та видав книгу «Чотири ворони», ще чотири чекають свого виходу у світ.

 

ВАРТО ЗНАТИ

У Макіївці за радянських часів діяло одне з найпотужніших на Черкащині господарств. Було воно різногалузевим. Валентин Хижняк каже, що голови колгоспу «Червона Україна» розуміли, що важливо здавати не сировину, а продукцію. Тож усе вирощене перероблялося. Господарство мало найбільший в області сад, площею 300 га, тут працював ковбасний цех та консервний завод, де випускали соки, варення, овочеву та фруктову консервацію. Колгосп мав 3000 голів худоби та вирощував цукрові буряки і зернові культури. Нині у селі живе 1200 осіб, серед роботодавців — сільськогосподарська компанія «Агро-Рось», вісім фермерських господарств, тут діє п’ять магазинів, є школа, дитсадок, у ФАПі прийом ведуть терапевт та стоматолог.