Петлюрівщина — визначна сторінка нашої минувшини

У травні нинішнього року Україна вдруге після каденції Президента Віктора Ющенка вшанувала на урядовому рівні пам’ять свого видатного державника Симона Петлюри, вбитого сто років тому в Парижі рукою московського найманця єврея Шварцбарда. Відбулася Міжнародна наукова конференція в стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, студентів якого підтримував у їхньому українському здвигу на початку ХХ століття тоді вже досвідчений журналіст Симон Петлюра. В черговий раз відбулася «Полтавська Петлюріана», на якій його земляки сказали про нього нове слово, що віднайшлося в архівах, у спогадах соратників.

 

Це дає підстави стверджувати, що в Україні повернулися до гідного вшанування пам’яті Симона Петлюри, іменем якого назвали український національно-визвольний рух з 1917 року. Але ж і активізувалися відверті петлюрофоби, котрі направо й наліво розповідають про немічність Петлюри як державника й військовика, приписують йому злочини, які він не вчиняв. На жаль, ті з журналістів чи блогерів, хто бере подібні інтерв’ю, не пробують уточнити в ось таких «петлюрознавців» те чи інше їхнє повідомлення відповідно до історичної правди. А все тому, що брак власне історичних знань — ахілесова п’ята багатьох журналістів. І це явище різко поглибилось після Революції Гідності, коли було ухвалено новий Закон про вищу освіту в Україні, після чого з навчальних програм неспеціальних факультетів вишів нашої держави зникли українознавчі дисципліни, в першу чергу історія України. 

Я добре пам’ятаю нараду у віце-прем’єра з гуманітарних питань Вячеслава Кириленка наприкінці лютого 2015 року в зв’язку з наслідками ухвали цього Закону. Тодішній міністр освіти й науки Сергій Квіт обіцяв видати спеціальний наказ, яким буде зобов’язано керівництво всіх вишів залишити в навчальних програмах історію України, українську мову й історію української культури. Нічого цього не сталося. І коли на Майдані Незалежності 18 травня 2015 року я звернув увагу Сергія Квіта як випускника факультету журналістики нашого університету на відсутність історії України в майбутніх журналістів, яким доведеться вести ідеологічну війну з російською пропагандою, він гарантував, що ситуацію в цьому плані буде виправлено. Виправляється й донині...

Через три роки, в травні 2029 будемо відзначати 150-річчя від дня народження Симона Петлюри. Відтак у вказаний період увага до цієї історичної постаті буде підвищена на різних рівнях і в багатьох куточках світу, що мають враховувати в першу чергу працівники наших національних засобів масової інформації, тим паче Симон Петлюра був їхнім попередником у становленні й розвитку української журналістики. 

Якщо для українців Симон Петлюра поставатиме справді як провідник національно-визвольного руху за відродження власної держави нашого народу, то для необізнаного з фактами єврейства, скажімо, він і далі залишатиметься «організатором» погромів, що й далі масово буде поширюватися в світі. Деякі галичани, особливо в діаспорі, досі вважають, що Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР «продав» їхні терени полякам, а ідеологи стихійного повстанського руху будуть повторювати, що це він «вбив» полковника Болбочана... Отже, українські журналісти мають за таких обставин ретельно перевіряти факти, аби допомогти широким масам розібратися в реальних подіях того часу. 

Найбільше зусиль необхідно докласти щодо об’єктивного висвітлення погромів євреїв в Україні, чітко роз’яснивши вину кожної з сторін, причетної до цього ганебного злочину. Бо ж коли відбувався судовий процес над Шварцбардом у Парижі, то його однодумцям ходило не про з’ясування правди, а лише «про зганьблення всього, що носить на собі українську ознаку», вільно поводячись з фактами. Скажімо, яке відношення погром у Кишиневі мав до процесу над убивцею С. Петлюри? Але ж пожовклі фотографії останнього витягла з якогось архіву газета «Бессарабское Слово» й почала друкувати їх, нав’язуючи до виправдання Шварцбарда.

У той же час оборонці вбивці всіляко замовчували антипогромну політику влади УНР. Наприклад, у газеті російської еміграції «Наша Речь» було дослівно написано: «Не існує жадного повідомлення, не промовлено жадного слова Директорією, котре б осуджувало погроми...». 

Подібні «документи» ставили у вину С. Петлюрі погроми отамана Ангела, що мали місце в червні 1919 року на Полтавщині, в Прилуках та в деяких місцях на Чернігівщині. Це там, де армії УНР не було — там діяли денікінці й російські більшовики. Нічого спільного ні з Петлюрою, ні з визвольним українським рухом не мав і ще один погромник — отаман Струк, який формував у Києві так званий «Малоросійський Полк» для армії Денікина. Остання, до речі, здійснила найбільші погроми євреїв в Україні під уже апробованим гаслом: «Бей жидов, спасай Россию!».

Тому й не дивно, що білогвардійський генерал Денікін відмовився перед єврейською делегацією влітку 1919 року звернутися із закликом до свого війська про припинення погромів на українських землях, а Петлюра не тільки видавав подібні звернення, а й карав винуватців з лав армії УНР.

У ході підготовки й проведення судового процесу над Шварцбардом у Парижі антиукраїнська пропаганда, в першу чергу єврейська, українську армію інакше не називала як петлюрівською бандою, а всі борці за волю України, що встали в оборону честі її вождя, безапеляційно зараховувалися до нібито переконаних професійних погромників. Відтак усе це, наголошувалося тоді в паризькому «Тризубі», було «дружнім» бажанням за всяку ціну і всякими засобами зганьбити честь української нації. Тож у відповідь українцям довелося лише протестувати, як це вилилося у вірші С. Левченка «Чуєш, націє?»: мовляв, євреї плюють нам у душу.

Зрозуміло, це не сприяло порозумінню між двома народами, тим паче, коли інформація про ось такий підхід світової єврейської спільноти до вбивства невинної людини поширювалася серед свідомих українців. Але ж і в наш час знаходяться подібні «дослідники», які намагаються насипати солі на рану українців. Чого варте ось таке хизування: «Єврейська ж світова громада оголосила вирок паризького суду «вироком цивілізації», а ім’я Шолома Шварцбарда було вкарбовано в золоту книгу Єврейського національного фонду між славетними іменами тих, хто найбільше відзначився в справі національного відродження єврейського народу, його культури та єврейської держави в Палестині.

Після виходу на волю Шварцбард написав листа євреям Балти, і за його проханням на могилі Іцхака Шварцбарда було викарбувано напис: «Твій син Шолом помстився за священну кров святих братів твоїх і кров мучеників усього єврейського народу» (Табачник Д., Воронін В. Вбивство Петлюри. Харків: Фоліо, 2010, с. 106).

Менше вже проблем, як мені видається, щодо оцінки Варшавського договору 1920 року. Бо, як можемо зрозуміти, похідні групи ОУН, які побували в східних регіонах України в роки Другої світової війни, повернулися за Збруч з усвідомленням, що загальноукраїнська державна справа вирішується на Наддніпрянщині, не у Львові, а в Києві. Відтак, остаточно зрозумівши це, керівник повстанської України Роман Шухевич розгортає широкомасштабний план перетоку підпільних кадрів на схід, де вони мають готувати майбутній революційний здвиг.

А це вже відповідало політичному заповіту Петлюри: «В загальнонаціональній політиці українського народу часткові інтереси окремих його земель та областей повинні бути підпорядковані інтересам Великої Наддніпрянської України, а на боротьбу з московською небезпекою повинно звернути головну і виключну увагу. Шлях до української держави стелиться через Київ, а перші цеглини будівлі теж закладаються на київських горах. Ця основна лінія національної політики й оцей основний постулат національно-державного програму, не повинні ні заплутуватися, ні ускладнятися локальними інтересами, бо останні мають значіння другорядне і можуть бути полагоджені тільки тоді, коли в столиці України сидітиме свій національний уряд».

Цього, як не прикро, не усвідомили керівники ЗУНРу, які передали до влади УНР волю населення Галичини, Буковини й Закарпаття на Акт Злуки з Наддніпрянщиною, але не підпорядкувалися Києву, а продовжували вести свою незалежницьку політику, що призвела до краху Західної області УНР в червні 1919 року, коли галицька армія змушена була перейти до Петлюри. Щоправда, галичани невдовзі пішли до Денікіна й до червоних москалів, відтак Петлюра, рятуючи державність, погодився (тимчасово, в що він глибоко вірив) піти на територіальні поступки полякам. Однак у розповідях про «зраду» Петлюри ось ці моменти не згадуються чомусь — чи через незнання історії, чи з регіональних політичних міркувань.

Як справді найвидатніший провідник у найважчих умовах боротьби за відродження Української держави Роман Шухевич глибоко зрозумів слова Петлюри: «Коли не переборемо галицького сепаратизму, то він боком вилізе Україні і знову нанесе нашій справі такий самий тяжкий удар, як за тих часів, коли Галич блокував з Суздалем проти Києва, або коли галицька армія блокувала з Денікіним ... теж проти Київа».

Сам же Симон Петлюра наводив такі мотиви прийняття польських умов: 

«1) Поширення влади добровольчої російської влади, що має на меті відновлення «єдиної неділимої Росії» в її довоєнних межах, небажане і суперечне не лише панствовим інтересам України, але і таким же інтересам Польщі, тим більш, що опановуючи Поділля, спільний Україні й Польщі ворог підходить безпосередньо до кордонів Панства Польського.

2) Я був і є прихильником широкого порозуміння і нав’язання тісних добросусідських стосунків між суміжними українським і польським народами на підставі їх співдіяння на грунті політичному і економічно-господарському.

3) Українська Дипломатична Місія, вислана до Варшави, інформувала мене в тому, що в Високій особі Пана Начальника Панства, в Польському Уряді і кращих представниках польського народу — Українська Держава, український нарід і Український Уряд мають щирих прихильників самостійної, незалежної і дужої України» (Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи.— Т. І.— С. 245).

Але на той час прихильність Польщі до України вимірювалася державним зобов’язанням про поступки своєю територією. Тверезо оцінюючи причини підписання Варшавського договору, один з відомих галицьких діячів М. Андрусяк визнавав: «Варшавський договір Петлюри з Пілсудським приготовили галицькі політики й військові старшини своєю розгубленістю в політиці й стратегії. А ця розгубленість була в першу чергу наслідком невикористаних можливостей пізнання Придніпрянщини від березня до жовтня 1918 р. тими галичанами, що в тому числі там проживали і мали нагоду туди дістатися. Бо саме тоді був актуальний для галичан клич: «Через Київ на Львів!»... большевицька окупація України в січні і лютому 1918 р. та протести поляків проти Берестейського договору повинні були отямити стрілецьких старшин» (цит. за: Логос. — 1969.— Ч. 3.— С. 235).

А ось так 1963 року член Центральної Ради Тиміш Олесіюк писав про значення Варшавського договору 1920 року: 

«І. Український державно-політичний визвольний процес був би цілковито обірваний катострофальними подіями листопада 1919 року, коли б Варшавським договором не було уможливлено щасливого закінчення Першого Зимового походу Армії УНР і не було продовжено оружну боротьбу Армії УНР до листопада 1920 року, а потім — до Другого Зимового походу, до Базару, до дальших кількох літ партизанських повстань під прапорами УНР.

  ІІ. Коли б не Варшавський договір, то вся попередня політична і військова акція Директорії 1918 і 1919 років не вийшла би поза рамки «гражданской войны на юге России»… Петлюра в світі був би знаний не яко Голова Уряду УНР, а яко один з численних українських отаманів — як Махно, Григоріїв, Зелений, Мордалевич…, що перешкоджали «рабочее-крестьянскій» совєтській владі заводити справедливий лад і спокій у всій Росії… Большевики так і хотіли би представити справу підкореним українцям, та не можуть…

ІІІ. Берестейським договором Україна ввійшла в короткотривалі зносини з Осередніми державами. За це скажений Клемансо і пришелепуватий Ллойд Джордж покарали Україну повним бойкотом її інтересів на «успішному» Версальському договорі… Уряд УНР завдяки лише Варшавському договору і зв’язаними з ним, численним іншим договорам із новопосталими і сусідніми державами дістав можливість, хоч і мінімальну, боронитися від фатального нерозуму тодішніх ВЕЛИКИХ АНТАНТЦІВ. Через «польські двері» Україна таки увійшла, коли не до покоїв, то передпокоїв Переможної Антанти. І тут українці «розжаношилися» надобре і надовго… По Другій світовій війні нова велика чвірка переможців вважала вже за неуникнено ввести Україну і формально в коло держав об’єднаних націй…

ІV. Варшавський договір у свій час для обох сторін МАВ НЕ ЗАСАДНИЧЕ, А ЛИШЕ ТАКТИЧНЕ ЗНАЧІННЯ. Він давав обом сторонам на даний момент конкретне рішення проблеми продовження оружної боротьби проти Москви. До засадничих ідей польсько-української співпраці обидва суспільства ще не були готові. Над поляками ще панувала історична державно-шляхетська концепція, над українцями висіла гайдамаччина...

Я певний, що навіть у найбільш інтимних розмовах обидва «мрійники» — і Пілсудський, і Петлюра — не дозволяли заходити далеко своїм «мжонкам федералістичним»... Ці «мрійники» мали цілком тверезі голови...

V. Варшавський договір уможливив нам продовжити на ще кілька років нашу оружну боротьбу проти Москви. Ця кузня крови і заліза перековувала хохлів і малоросів на українців і пізніше...

Варшавський договір уможливив нам створення ВЕЛИКОЇ ПОЛІТИЧНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ У ВІЛЬНОМУ ДЕМОКРАТИЧНОМУ СВІТІ. У темряві безпросвітнього рабства Україна дістала предмет, на який українські маси могли оглядатися, як з якоюсь НАДІЄЮ... Розкласти, скомпромітувати цю НАДІЮ, — це є основна ціль московської політики на Україні до нинішнього дня. Безоглядні розправи з ріжними українськими повстанськими центрами, зі Спілкою Визволення України були публічно мотивовані тим, що вони були експонентами української еміграції і стоячих за нею, наче б, імперіалістичних держав Заходу.

Коли б Варшавський договір не виправив катастрофальної ситуації листопада 1919 року, українська політична еміграція загалом би не повстала. Бо тих пару десятків спритних українців, що до листопада 1919 року опинилися за кордонами України в складі ріжних урядових інституцій, не створили би з себе МАСИ, не створили би концепції про продовження боротьби з ворогом з еміграції. Розвал Директорії УНР (кто до Саса, кто до Ляса) довів би до утрати всякої віри в УНР, і всі ці нечисленні закордонці незабаром «возвратились би на Родину...

VІ. Варшавський договір не був поляками формально ратифікованим і фактично не був здебільшого виконуваним. Мир поляків з большевиками в Ризі був лише рятуванням і забезпеченням власної шкіри поляками, без будь-якого оглядання на інтереси «союзних» українців... КОЛИ МИ, ЗАЛИШЕНІ НА СВОЇ ЛИШЕ ВЛАСНІ СИЛИ, НЕ ВСТОЯЛИСЯ, ТО, ВСЕ Ж ТАКИ МИ МАЛИ КУДИ ВІДСТУПИТИ, НЕ КАПІТУЛЮВАТИ ПЕРЕД МОСКАЛЯМИ. ПОЛЯКИ НАС ІНТЕРНУВАЛИ, АЛЕ НЕ ВИДАЛИ БОЛЬШЕВИКАМ, ЩО НАПЕВНО БИ ЗРОБИЛИ РУМУНИ ЧИ АНГЛІЙЦІ...

VІІ. Інтернування півсотні тисяч воєнних і цивільних українських емі­грантів у Польщі стало базою і причиною повстання і сформовання концепції ПРОДОВЖЕННЯ БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНУ, КОЛИ НЕ МЕЧЕМ, ТО НАУКОЮ, а також концепції, що КОЖНИЙ УКРАЇНЕЦЬ ЗА КОРДОНОМ Є АМБАСАДОРОМ УКРАЇНИ. Первісними авторами цієї концепції були: Петлюра, Прокопович і Лівицький.

З їхнього уповноваження і за їхніми директивами керував я рухом до науки української таборової молоді у чотирнадцяти студентських громадах у Польщі, об’єднаних у Головній УПРАВІ Союзу Громад, а потім у Празі в ЦЕСУСі... Більш півтори тисячі молодиків (а також і вже старшеньких) одержало від Міністерства освіти УНР матуральні сертифікати замість оригінальних атестатів зрілости. Більше двох з половиною тисяч душ було забрано з польських таборів і випхнуто до науки в ріжних европейських школах... Всього цього не було би, коли б в Польщі не було людей, для яких Варшавський договір мав коли не формально-правний, то морально зобов’язуючий характер. Я цих людей-поляків маю в своїй вдячній пам’яті...

VІІІ. — Рух української еміграційної молоді до ДЖЕРЕЛ ЕВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І НАУКИ завдяки розумній ініціятиві Микити Шаповала, знайшов оформлення в українських високих школах Праги і Подєбрад. Це, у свою чергу, відхилило наших старшин громадян від ялового політиканства і скерувало їхню увагу і енергію до праці наукової при несподівано ними обсаджених катедрах... Так заложено початки українського вільного високого шкільництва і вільної науки на еміграції. Уряди Німеччини і Польщі, конкуруючи з «пшебєглими» чехами, уможливили повстання і функціонування Українських Наукових Інститутів у Берліні та Варшаві. Патронами першого були «берестяне» — генерали Гофман і Гренер, а патронами другого були «варшавяне» цивілі Леон Василевський, Сєдлецький, Голувко...

ІХ. Найгостріше й найголосніше осудження одержав Варшавський договір від галичан, яко, мовляв, зламання Петлюрою засади української соборности і «запродання» західних українських земель Польщі. Найбільший галас і найсильніше роздмухування ненависти до Петлюри, петлюрівців і загалом наддніпрянців робили власне ті галичани, що самі були ЗАСАДНИЧИМИ ВОРОГАМИ УКРАЇНСЬКОЇ СОБОРНОСТИ. Вони були ідеологами галицького культурно-релігійного і політичного партикуляризму і сепаратизму. Знеславлювання Петлюри, петлюрівців і Варшавського договору переводили власне ті люде, що ЗАДОВГО ДО ЛИСТОПАДА 1919 РОКУ ЗРАДИЛИ АРМІЮ УНР, ПЕРЕЙШОВШИ НА СТОРОНУ ВОРОГІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ — ДЕНІКІНЦІВ, А ПОТІМ БОЛЬШЕВИКІВ... Безладно борсаючися поміж зневірою у власних силах і безглуздими політичними орієнтаціями то на Денікіна, то на гітлерівську Німеччину, то, нарешті, на Папу Римського... — ці людці все вживали і вживають Варшавський договір, як червону плахту тореадори, щоб віддалити гнівний удар від себе, від своїх національно-політичних злочинів, від своєї нікчемности... За старшими «петрушевичівцями» пішли по тій же дорозі молодші ОУНівці... У цьому власне правдива трагедія Варшавського договору. Він стверджує ТРАГІЧНИЙ ФАКТ ІСНУВАННЯ Й НИНІ СЕРЕД ЗАГАЛУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ГЛИБОКОГО ПРОВАЛЛЯ ЗБРУЧА...

Уряд УНР, зокрема А.М. Лівицький, багато зробив, щоби це провалля, коли не засипати, то хоч би поменшити. Зрозуміння, признання й любови серед галицьких українців А. М. Лівицький досі не знайшов. Збруч на українській землі й ув українських душах нині дуже енергійно засипає совєтський уряд прославленими віддавна методами московської жесточі... Ця чинність нині напевно не викликає української симпатії чи любови.... Але хто знає, чи колись ця московська чинність не заслужить від українських істориків слів признання і виправдання?..

Х. Засудили Варшавський договір і ті українці, що волею чи неволею пішли большевицьким шляхом до вимріяної ними «загірної комуни». В їхніх уявленнях Петлюра, петлюрівці — це зрадники великої народньої революції, злочинці, ганебні наймані слуги міжнароднього капіталізму... Таких українців колись було багато. Чи є ще трохи нині — сумніваюся... Рівно ж ледви чи є хтось із тих людей в еміграції, що разом з М. Грушевським колись простягнули до большевиків свою руку згоди і приязні — понад трупами знищених большевиками їхніх товаришів... Вони всі голосно засудили Петлюру, петлюрівщину і Варшавський договір і з «чистим серцем» та з «чистим революційним сумлінням» ВЕРНУЛИСЯ ДОДОМУ ПРАЦЮВАТИ... Бідні, бідні!.. Працювати на Воркуті та на Колимі...

Можна було би сказати ще багато позитивного і негативного з приводу наслідків для української справи Варшавського договору, але одне є безсумнівним — ВІН Є В НАШІЙ ІСТОРІЇ ДУЖЕ ВАЖЛИВИМ ПОВОРОТНИМ ПУНКТОМ... ».

А от що стосується справи Болбочана, то дискусія в засобах масової інформації продовжується досить агресивно, бо Петлюра прямо звинувачується у вбивстві цього військовика. З усього видно, полковник Болбочан переоцінив свої можливості й забув про свій статус, коли повівся на пропозицію правих сил узяти участь у державному заколоті з метою усунути Петлюру від влади.

Уряд УНР, як свідчить у своїх споминах тодішній прем’єр-міністр Борис Мартос, мав докладні відомості про всі наради змовників у Станіславові, але утримувався від застосування гострих заходів та намагався толерантністю якось направити ситуацію. Щоб попередити нову авантюру, навіть постановлено «забути» першу провину Болбочана (в січні 1919 року замість оборонного відступу з Полтави на Київ уздовж залізниці, він самовільно залишив фронт і подався до Кременчука, а потім на Правобережжя, де його заарештували 22 січня. — В. С.) і звільнити його від кари і навіть дати йому високе призначення за кордон, доручивши організацію вивезення наших полонених з Італії. Головний Отаман підписав спеціальне розпорядження про відрядження й затвердив виділені урядом кошти. 

Та замість того, щоб їхати до Італії, Болбочан разом із змовниками поїхав до Проскурова, де тоді перебував штаб Запорізької групи, і за допомогою державного інспектора Гавришка захопив командування цією групою з метою, спираючись на військову силу, усунути Головного Отамана Петлюру, а самому стати на його місце. Так створилося жахливе становище та ще й у той час, коли Запорізька група вела уперті бої з більшовиками. При цьому від командування групою було усунено полковника Сальського, українського патріота, доброго фахівця з вищою військовою освітою, якого всі в Запорізькій групі високо цінували” (Архів Наукового товариства Шевченка у Нью-Йорку: Ф. УНР, спр. 23, арк. 12-13).

Як Сальський, так і начальник штабу Запорізької групи Воскобійників, і більшість полковників не визнали Болбочана за командира в такий спосіб і відмовилися підпорядкуватися йому. Головний Державний Інспектор армії Володимир Кедровський виїхав до Проскурова, де намагався переконати Болбочана, щоб той добровільно зліквідував свою авантюру; мав з ним тривалу розмову, звернув його увагу на те, які наслідки для нього потягне цей виступ; але все було безуспішно. Не лишалося більш нічого як заарештувати Болбочана і віддати під суд. Щоб обминути непорозумінь і можливого заколоту, полковник Кедровський дав докладні пояснення на зібранні командирів полків, що їх викликав до Проскурова Болбочан; після цього кількість прихильників Болбочона ще зменшилася. Тоді С. Петлюра викликав до себе делегатів від полків Запорізької групи, козаків та старшин і, пояснивши всю справу, дав наказ заарештувати Болбочана. Виконання цього наказу взяли на себе делегати Дорошенківського полку і того ж вечора привезли заарештованого Болбочана до штабу Дієвої Армії.

Авантюра тривала всього пару днів, але накоїла багато лиха, бо несприятливо відбилася на боєздатності цілої групи якраз під час гарячих боїв. Наказний Отаман генерал Осецький розпорядився про організацію військового суду над Болбочаном; цей наказ підписали генерал Осецький і начальник штабу Дієвої Армії полковник Андрій Мельник. Суд відбувся на другий же день, як те і передбачав закон про військово-польові суди. Головував на процесі полковник Клим, за членів суду були хорунжий Лінкевич, сотник Вербицький, бунчужний Бартош і ройовий Гусак, секретарем — слідчий Подільський, прокурором — Петро Певний, а захищав Болбочана козак з юридичною освітою Дідух.

Болбочан поводився на суді зухвало, сміявся; навіть тоді, коли суд виніс йому смертний вирок, ніби-то сказав з презирством: «Що? ви будете мене розстрілювати?.. ». Але коли ввечері прийшов до нього священик, щоб висповідати перед смертю, то настрій його різко змінився: «Як? невже ж це — справді?». 

Прихильники Болбочана, згадував Б. Мартос, не зробили нічого, щоб врятувати йому життя, бо він так себе скомпрометував, особливо тим, що, він, як то кажуть «заломився». Хоча, якби його прихильники подали петицію Петлюрі про помилування Болбочана, то Головний Отаман не відмовив би. Більше того, Петлюра напевне помилував би його й сам від себе, якби перед тим не було виступу Оскілка. 

Наші праві, писав з цього приводу Б. Мартос, «залишивши спокійненько Болбочана його долі, не зробивши навіть спроби його визволити, що в тих умовах було дуже легко зробити, обмежилися нападками на Петлюру, Директорію і тодішній Уряд. 

Як поставилися самі козаки й старшини Запорізького корпусу до вчинку Болбочана, свідчив 1921 року полковник Євген Коновалець: «Роз’ярення проти Болбочана було в Проскурові таке велике, що тільки з трудом удалося врятувати його перед самосудом гарячих елементів з-поміж схвильованих запоріжців, які вище ставили добро і цілість свого корпусу від замірів однієї амбітної людини» (Воля (Відень).— 1921. — Ч. 6. — С. 132).

Що ж ми чуємо й бачимо в сучасних засобах масової інформації? Скажімо, кандидат історичних наук Тетяна Осташко, одна з авторів відомої книги про Петра Болбочана, на недавній зустрічі в Юрія Рудницького наполягає, що Петлюра не мав авторитету серед військових, до нього пішли служити в основному унтер-офіцери, хоч насправді маємо в його оточенні ціле гроно вищих офіцерів і генералів колишньої царської армії, які перейшли на службу Україні і їхніми іменами нині названі вулиці в наших містах і селах. 

Дивно слухати, що перший арешт Петра Болбочана 22 січня 1919 року допоміг російським більшовикам окупувати Лівобережну Україну. При цьому ведучий мав би уточнити, за що заарештували командуючого Лівобережним фронтом аж у Знам’янці — це ж Правобережжя. Чому там опинився командуючий Лівобережною групою Болбочан, замість того, щоб обороняти Полтаву? Болбочан покинув фронт перед наступаючими на Київ червоними! За це його заарештували!

А під час організації оборони Києва перед наступом російської більшовицької армії й водночас евакуації урядових структур УНР до Вінниці Петлюрі вже було не до Болбочана, якому вдалося виїхати до Станіславова. І коли про його контакти там з правими силами, які щойно провалилися з переворотом Оскілка, Петлюрі доповіли наприкінці травня, то Головний Отаман і справді погодився на те, аби послати Болбочана до Італії за українськими військовополоненими для поповнення армії УНР. Та Болбочан замість їхати на захід — подався на схід, до Проскурова, де без відома Головного Отмана перебирає владу в Запорізькому корпусі.

Болбочан не встиг вступити на посаду — ще одна спроба відбілити вчинок Болбочана. А чому ж тоді Головний державний інспектор Володимир Кедровський приїхав до Проскурова й три години вмовляв Болбочана добровільно припинити цю авантюру, той не погодився, тож довелося вдаватися до його арешту.

Десь років з двадцять тому співавтор Тетяни Осташко генерал-лейтенант Володимир Сідак, дізнавшись, що я маю невідомі йому документи з Варшавського військового архіву щодо справи Петра Болбочана, забажав ознайомитися з ними. Я йому показав копію спеціальної директиви Головного Отамана Симона Петлюри від 5 червня 1919 року (ч. 2344) начальнику Головного Управління Генерального Штабу Отаману Шайбле про негайне відрядження до Італії полковника Болбочана для формування з українських полонених нових військових частин Армії УНР (Центральний військовий архів у Варшаві: ф. 380, оп. 3, спр. 72, арк. 11).

Крім того, генерал Сідак ознайомився і з копією інструкції, за якою мав діяти полковник Болбочан — її затвердив 6 червня Уряд УНР. Тоді ж Уряд виділив кошти на тримісячну поїздку полковника Болбочана до Італії: платня в сумі 9.000 гривень, на наймання помешкання — 4.500, на роз’їзди — 7.500, на представництво — 20.000, добові — 5.400, на виекіпування — 4.000 і на вільний одяг — 6.000 — усього 56.400 гривень (там само, арк. 12).

То чому ж полковник Болбочан як нібито слухняний офіцер замість їхати до Італії — подався до Проскурова переймати владу в Запорізькому корпусі?

Після ознайомлення з цими документами генерал Володимир Сідак пообіцяв мені, що буде випущене нове видання книги про Петра Болбочана, де буде враховано документи з Варшавського архіву. На жаль, передчасна його смерть не дала можливості здійснити цього задуму. А пані Осташко, можливо, і не знає про цю зустріч.

Проте з одним її висновком можу погодитися: справді «українська армія позбавилась талановитого офіцера, який міг би досить ефективно, надійно й професійно захищати українську землю». Але в тому, що він так безглуздо закінчив своє життя, винен сам, бо виявився не «завжди слухняним» (її слова) — він у воєнний час відмовився виконувати наказ тоді Верховного Головнокомандуючого Збройними Силами УНР Симона Петлюри про поїздку до Італії за військовополоненими українцями, а чомусь визнав для себе більш важливим вказівку інспектора Гавришка щодо прийняття під команду Запорізького корпусу, не узгоджену з Головним Отаманом. Якби це виглядало, коли б генерал Валерій Залужний відмовився звільнити посаду Головнокомандуючого ЗСУ на виконання Указу Президента України? Це питання адресую до Юрія Рудницького, який погоджувався з розповіддю Тетяни Осташко, не поставивши в окремих випадках логічних уточнень.

Тож закликаю журналістів ретельно вивчати історичні факти, а вже потім висловлювати свою думку. Бо Петлюрівщина — одна з визначних сторінок нашої історії. Як і Мазепинщина, і Бандерівщина, що нині за таку визнають і наші вороги. І ми, і світ уже з цим погоджуємося...

 

Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор