Пляжна поліція

Нове формування, що стежитиме за порядком на вінницьких пляжах, створюється за розпорядженням міського голови Володимира Гройсмана, оскільки в області зростає кількість нещасних випадків на воді. З 17 червня пляжі та прилеглі території перебуватимуть під постійним наглядом так званих пляжних патрулів, до складу яких залучатимуть співробітників управлінь МНС, МВС та студентів вищих навчальних закладів — передусім медичного та гуманітарно-педагогічного коледжів. Правда, постійно на п'яти міських пляжах перебуватимуть тільки студенти-волонтери, які матимуть відповідну уніформу (футболки та кепки з написом «Пляжний патруль»), спеціальні посвідчення та мобільні телефони, а представників оперативних служб викликатимуть при потребі.

Як гасять «Подільську зорю»

Нинішній рік для редакції газети «Подільська зоря», співзасновниками якої є Вінницькі районна рада і райдержадміністрація, мав би бути святковим — рівно сім десятиліть тому вийшов у світ перший номер видання, яке тоді мало назву «Колгоспна зоря». І відтоді журналісти справно — з перервою хіба що на воєнну пору — несуть до читача інформацію про життя району та його людей. У нових умовах перед редакцією засвітилися нові перспективи — газета єдина з області потрапила до пілотного проекту, на якому мають відпрацьовувати схему роздержавлення ЗМІ.

Срібний сон Словацького

Срібний сон Словацького

Якби літературна творчість ув'язувалася з письменницькими біографіями за прямолінійною логікою, то у творах одного з найвизначніших польських поетів Юліуша Словацького найбільше сторінок було б, мабуть, присвячено Кременцю на Східній Волині, де він народився, Вільнюсу, де навчався в університеті, політичній і духовній столиці Речі Посполитої Варшаві і, зрештою, Парижу, де провів останній період життя. Ці та інші місцевості справді посідають почесне місце в чималому спадку чільного польського романтика.
Скажімо, з перших років для зору майбутнього поета стали звичними гористі ландшафти Кременця на Тернопіллі. Тут 4 вересня 1809 року він народився в сім'ї викладача ліцею і поета Евзебіуша Словацького та його юної дружини Саломеї, уродженої Янушевської. Тоді молодята жили в будинку тестя, де й побачив світ Юліуш. За кілька років для них споруджують нове житло — якраз через дорогу, і подружжя перебирається до нього. З вікон і першої, і другої домівки відкривався чудовий вид на гору Бону з залишками давнього замку, зі співучою річкою Іквою біля підніжжя. Звідси дев'ятирічний Юліуш переїхав до Вільнюса, де батько отримав місце університетського професора, а хлопець вступив до гімназії. Щоліта після закінчення навчального року він приїжджав з Литви в Україну, аби погостювати в діда й баби. До сьогодні родовий будинок Янушевських не зберігся, а в будинку Словацьких, який перейшов у комунальну власність, кілька років тому відкрили музей письменника.
Юліуш щиро любив малу батьківщину, не раз про це писав у листах. Проте географічні пріоритети він трохи несподівано віддає регіону, куди всього лише кілька разів приїжджав у гості до друзів і який теж полюбив не менш гаряче, — Південному Поділлю. Саме тут розгортаються події в низці його ключових творів — поемі «Беньовський», драмах «Ксьондз Марек», «Срібний сон Саломеї» тощо. Тож, назвавши поета «співцем Поділля», Іван Франко дуже точно підмітив його глибинну душевну прив'язаність до краю між Південним Бугом та Дністром, до людей, яких там зустрів.

Хабар проти кредиту

Важко сказати, на що розраховував працівник Державної виконавчої служби Н., намагаючись «розвести» людей, що звернулися до нього по допомогу в скрутній ситуації. Обіцянки виконавця виходили за межі його компетенції, а проблеми, які він брався вирiшувати, не можна було залагодити в принципі.

Башковитий шахрай проти одноруких бандитів

Зазначимо відразу: у трьох зловмисників, яких вояж по Україні заніс до Жмеринки, певно, з задуманого нічого не вийшло б, якби у змову з ними не вступила операторка ігрового залу. Від дівчини вимагалось одне — у пізній час ненадовго залишити робоче місце і вийти, залишивши гостей наодинці з технікою. Ясна річ, зробити це вона мала за винагороду в розмірі 900 гривень.

Візит до мінотавра

Візит до мінотавра

Навіть жителі Вінниччини про підземні розробки, які ведуться в краї, знають мало. Коли в бесідах із земляками принагідно заходить мова про шахти, що діють на теренах області, співрозмовники зазвичай недовірливо скошують очі: «Які ще шахти? У нас тут що — Донбас?» Ну а мешканцi iнших областей i поготiв дивляться на Вiнниччину як на регiон винятково аграрний. Проте життєві та економічні реалії примушують такий стереотип серйозно захитатися. Заради повноти картини почати розповідь нам доведеться здалеку.

Лялькар виходить з-за лаштунків

Лялькар виходить з-за лаштунків

Вистави, запропоновані до конкурсного показу, відбивають тенденції розвитку лялькових театрів у світі. Одна з головних — вихід актора з-за ширми і його повноправна участь у виставі поряд із лялькою, сценічний діалог із нею як зі своїм другим «я», що створює додаткові можливості для його самовираження. Звісно, нові підходи не скасовують традиційного напряму зі «схованими» виконавцями, але він уже не превалює, як було раніше.

Парк Домбровського періоду

Приказка про те, що нове — це добре забуте старе, неодноразово згадувалася протягом останніх днів, коли готувалося підписання договору про створення нової структури. Ідея, яка нині вступила у стадію реалізації, насправді для обласного центру не нова — протягом останніх десятиліть радянського періоду місто розвивалось якраз у напрямі створення технополісу радіолектронної спеціалізації (на кшталт підмосковного Зеленограда). На жаль, подальший обвал галузі з закриттям ключових заводів та науково-дослідних установ примусив від неї відмовитись.

Шахрай у погонах

Товариші по службі у військовій частині, дислокованій у Хмельницькому, навіть припустити не могли, що їхній вельми скромний колега капітан Олексій Тишковецький (ім'я та прізвище змінено) за особистими матеріальними можливостями насправді був не таким уже й скромним. За 12 років у війську офіцер не отримав житла, не розжився на авто. Схильностей до загулів не виявляв, увесь час віддавав роботі, нерідко допізна затримуючись у фінансово-економічній службі, яку очолював.

Тут судитимуть владу...

Період «ембріонального розвитку» української системи адміністративного судочинства забрав майже два з половиною роки. Саме стільки часу знадобилося від дня опублікування Указу Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їхньої мережі та кількісного складу суддів» до того моменту, коли вперше відчинив двері перед громадянами окружний адміністративний суд, який слухатиме справи по першій інстанції.