У свої вісімдесят п’ять Григорій Дмитришин із прикарпатського Дзвиняча про «партизанку» (так західноукраїнці старшого віку дотепер називають УПА) із будь–ким розмовляти не стане. У молодості цей чоловік пройшов серйозний бойовий вишкіл, був особистим ад’ютантом курінного Іскри, а коли виникла нагальна потреба, став… практикуючим лікарем. Ази медицини за прискореним курсом освоював у лісовій партизанській школі, а вдосконалював знання і вміння вже рятуючи побратимів у підпільному шпиталі. Набув такого досвіду, що згодом, легалізувавшись, працював у Богородчанській райлікарні.

Увесь цей час Григорій Дмитришин у потаємному місці зберігав партизанську похідну сумку з медінструментами. Звісно, вже не для термінового виклику до поранених вояків. Нинішньої весни пан Григорій передав найцінніший свій повстанський спадок Івано–Франківському музею визвольної боротьби. Його хірургічний інструментарій та зразки післявоєнних медпрепаратів стали основою нової експозиції про підпільну повстанську медицину, на жаль, і нині мало відому широкому загалу.

Чи так на роду було написано, чи, може, Ігор Іванів за збігом обставин потрапив у шалений вихор випадковостей, та прожиті ним два останні десятиліття неможливо виміряти аршином усталеної житейської логіки. З молодих літ доля поставилася до нього вельми прихильно: здобув дві вищі технічні освіти, впевнено піднімався щаблями кар’єри на потужному підприємстві в Пермі та в геофізичному управлінні, мав чарівну дружину Лесю і двох милих доньок. І раптом як грім серед ясного неба — рішення стати священиком. Він нічого не робив абияк, тому й на духовній стезі невдовзі набув авторитету доброзичливого й мудрого душпастиря. Перебуваючи «у штаті» Всевишнього цілителем людських душ, він через кілька років сам несподівано зазнав жорстокого удару. П’яний водій на величезній швидкості протаранив його «Жигулі». Від отриманих тоді травм священик почав катастрофічно втрачати зір. Згодом світ в його очах набув лише химерних тіней. «На все Божа воля, — смиренно підсумовує 66–річний отець Ігор наслідки тієї ДТП. — Мабуть, Господь вирішив, що я маю бути саме таким. Узамін він дав мені духовні очі, тому зі щирою молитвою несу свій хрест».

Пан Володимир відразу пожалкував, що кореспондент «УМ» приїхав подивитися на його живність у травні, а не взимку, коли на території міні–ферми ще лежав сніг. «Бачили б, які вони тоді були чистенькі й пухнасті, наче ведмедики. Тепер їм багнюка наймиліша, тому вигляд мають, м’яко кажучи, не надто респектабельний, — бідкається господар. — Зате м’ясо — справжній делікатес. Американці його обожнюють».

Приглядаюся до хрюкаючих іммігрантів: свині як свині. І хоча вихованці Володимира Хом’яка — не пара доглянутим українським льохам білої степової породи, у них так багато інших позитивних якостей, що з надлишком компенсують не надто привабливу літню зовнішність.

Трагедією завершилися зйомки стрічки про події Другої світової війни в селі Підвисоке Снятинського району на Івано–Франківщині. Під час відтворення бойових дій за участю двох груп, переодягнених у червоноармійців та солдатів вермахту місцевих жителів, пострілом із малокаліберної гвинтівки старшокласник важко поранив 78–річного земляка. Чоловік невдовзі помер у лікарні. Літній самодіяльний актор так захоплено готувався до зйомок, що продав корову й пошив десять комплектів гітлерівських мундирів. А сам отримав роль німецького вояка.

Цивілізоване людство ніколи не скаржилося на брак прогнозів щодо кінця світу. На цю невмирущу тему не висловилися хіба що ліниві тубільні оракули. Зате які авторитети тут «засвітилися»: від Івана Богослова та Ностардамуса з їхніми апокаліптичними одкровеннями до Роланда Еммеріха, режисера резонансного фільму–катастрофи «2012».

Скінченність земної цивілізації мало хто піддає сумніву. Загадка лише в одному — коли і як? Невже в людства не залишилося шансів? Вони ще є, проте надто крихкі, переконують відомі українські вчені, академіки Олег Адаменко та Георгій Рудько — автори унікальної у всепланетарному масштабі праці «Землелогія», недавно виданої в Києві скромним накладом 750 примірників.

Міська рада Львова дипломатично обійшла всі гострі кути, пов’язані зі святкуванням Дня Перемоги. На вихідні «столиця Галичини», замість борні між ветеранами, відзначить і День матері, і День святого Юрія — покровителя Львова, і, звичайно ж, День народження міста.

Націонал–патріоти з посвідченнями депутатів Івано–Франківської обласної ради, на відміну від своїх львівських та тернопільських колег, не спромоглися хоча б словом захистити неньку Україну. Кілька спроб упродовж 24–26 квітня провести позачергове засідання облради, на якому передбачалося розглянути питання щодо недопустимості продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Криму, щораз завершувалося ганебним фіналом — відсутністю кворуму. І це при тому, що абсолютна більшість в облраді належить так званим демократичним фракціям — «НУНС», БЮТ та УНП (108 місць із 120).

В івано–франківському видавництві «Грань» за сприяння Клубу української інтелігенції імені Богдана Лепкого перевидали унікальне видання — підпільний журнал для дітей «Орлики» (число 3 за 1951 рік). Єдиний його примірник зберігся в домашній колекції раритетної літератури долинянина Миколи Рудевича.

Багато хто сприймає 75–річного Івана Павликівського як людину не від світу цього. «Мене, мабуть, вважають найбільшим диваком на цілу Україну, — зізнається він. — Та хтось мусить це робити. Раніше і під багнетом я не поліз би в яму — гнітюче це заняття. Але там — наша історія, наші герої, яких треба знати поіменно і належним чином пошанувати».

Два десятиліття тому, за часів пізнього Горбачова, прикарпатські «меморіалівці», першими в Україні розкопавши приховані владою місця масових поховань жертв сталінського терору, поклали початок потужному антикомуністичному рухові в Галичині. Дехто із зачинателів тих резонансних розкопок через рік–два зробив блискучу політичну кар’єру, хтось узагалі відійшов від активного громадського життя. Масовий інтерес до «черепів і кісток» згас, обмежившись невеличким колом дослідників національно–визвольної боротьби середини ХХ століття. Та Іван Павликівський уперто продовжував копати, і лише йому втрамбована, а подекуди заросла піввіковими деревами земля відкривала таємниці героїчної загибелі нескорених українських патріотів. Господь Бог, за словами пана Івана, вочевидь дав йому інтуїцію для вдалих пошуків та обдарував здатністю до передбачень.

«Будете в Кутах — знайдіть Юрія Павловича. Рівних йому різьбярів в Україні немає. Гарантую», — сказав, як прибив авторитетну мистецьку печатку, косівчанин Роман Стринадюк. Йому можна вірити на слово, бо теж — майстер. Таких старовинних рушниць та пістолів, які виготовляє він, сьогодні не робить ніхто. Хоча похвала знаного зброяра ще торік видалася дещо гіперболізованою, тим паче що обидва майстри у минулому — затяті мисливці. Та, побувавши в Кутах, розташованих на лівобережжі Черемошу, сумніви розвіялися: в оцінці Павловича пан Роман уцілив у десятку.

Від робіт 68–річного кутського різьбяра справді неможливо відвести погляд. З’ясувалося, що не один я з порога потрапив під його художній гіпноз. На фестивалі «Великдень у Космачі» від тарелей Павловича довго не відходив Віктор Ющенко, а його дружина Катерина майже побожно запитала: «Чи можна це придбати?». У відповідь почула несподіване: «Ні, пані Катерино, це не продається». Чому різьбяр, котрий чи не першим отримав із рук Віктора Андрійовича почесне звання «Заслужений майстер народної творчості», відмовив тодішній першій леді держави, великій шанувальниці українського декоративно–ужиткового мистецтва? На те були особливі причини.