Переповідають, що чернече ім’я Сергій Говорун отримав на честь свого наставника митрополита Кирила, нині патріарха Московського. Ці особистості справді схожі й ніби поєднані незримою ниткою. Обидва — високочолі розумники, поліглоти, комунікабельні й блискуче орієнтуються в міжнародній політиці. Не дивно, бо їхньою спеціалізацією стали зовнішні зв’язки церкви. Майбутній патріарх свого часу очолював «міжнародний» відділ РПЦ, архімандрит Кирил нині очолює такий же відділ Української православної церкви (МП).

Дивно, що про особливості обрядовості християн–поляків, німців, американців та навіть мусульман, юдеїв і буддистів в Україні відомо більше, ніж про релігійність братів–росіян. Хоча київська церковна традиція тривалий час перебувала і продовжує бути під сильним впливом традиції московської, у жодному українському ВНЗ не читають курсу історії російського православ’я. Розповісти про самобутність тамтешньої обрядової культури «УМ» попросила відомого мислителя, ректора Колегії Патріарха Мстислава, архієпископа УАПЦ Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка).

Свято звільнення з рабства відзначається упродовж трьох тисяч років. Одним із найбільших дарів того духовно–історичного звільнення стала Свята Книга, що є основою трьох світових релігій — іудаїзму, християн­ства й ісламу. Об’єднує ці релігії також місто Єрусалим, де свого часу було збудовано перший в історії людства храм Єдиного Бога. У тому храмі молився й Христос. Його Воскресіння називається Пасхою, подібно до старозавітного Песаху, який символізує перемогу життя і свободи над смертю і рабством. Довгий час ці однокореневі свята представлялися зовсім різними — через намагання політиків «поділяти і володарювати». Про те, як нині можна оновити розуміння сенсу великого свята, наша розмова з головним рабином Києва та України громад прогресивного іудаїзму Олександром Духовним.

2009 рік видався тричі ювілейним для закарпатських греко–католиків, які нараховують до трьохсот тисяч чоловік. І за кількістю вони займають друге місце в Україні після Галичини.

Лев Терентійович Силенко народився 27 вересня 1921 року в селі Богоявленське Кіровоградської області. Він був свідком Голодомору і масових репресій сталінського режиму, однією з безвинних жертв яких став його батько Терентій, розстріляний більшовиками тільки тому, що вважався працелюбним господарем на власній землі. Лев Силенко зазнав жорстоких переслідувань у часи сталінської епохи за походження та свої переконання.

«УМ» уже розповідала про дивовижної краси місця, які можна побачити, подорожуючи найдовшою в Європі вузькоколійкою Антонівка–Зарічне. Наважившись на мандрівку, ви не оминете й села Луко Володимирецького району, яке віднедавна стало місцем паломництва різного люду з усіх куточків України та близького зарубіжжя. Село з усіх боків оточене лісом, але якщо пройти лісовою стежкою на північ, то неодмінно потрапите до урочища Старці. Тут, на пагорбі, в оточенні диких груш і сосен стоять хрести, обвішані різнокольоровими стрічками, вишитими рушниками, фартухами і хустками. І за кожною цією річчю — чиясь доля, що потребує заступництва тих, хто знайшов на цьому місці останній спочинок.

Отже, сталося: Російська православна церква обрала собі нового духовного лідера. По оцінку його «УМ» звернулася до представника православної церкви Київського патріархату єпископа Євстратія. Попри, м’яко кажучи, натягнуті відносини між київським та московським крилом українського православ’я, наш співрозмовник говорить про патріарха Кирила досить помірковано. І навіть схвально. А ще Євстратій порівнює Кирила з Горбачовим — мовляв, той може добитися аналогічних із першим і єдиним президентом СРСР результатів. Як Горбачов хотів лише «підкоригувати» марксистсько–ленінську ідеологію, не відкидаючи її зовсім, а у підсумку «розвалив» увесь Радянський Союз, так і Кирил, ігноруючи реалії сьогоднішнього світу, може взагалі втратити Українську православну церкву Московського патріархату. Таким уже є зараз стан речей: якщо політика обходиться без церкви, то церква без політики — нікуди. З політики Путіна та Медведєва ми й починаємо розмову.

З отцем Ґжегожем Рапою ми познайомилися торік 2 листопада. У День пам’яті всіх померлих він робив відправу на військовому польському цвинтарі під Старобільськом, де поховані (точніше, перепоховані) 48 бранців сумновідомого Старобільського монастиря. Ті, що недожили до Катині... Допомагав ксьондзові молодий диякон із не зовсім католицьким іменем Олексій. Назад я їхав уже в мікроавтобусі отця Ґжегожа. Слід сказати, машину нашими дорогами святий отець водить майстерно. Життя навчило. Адже парафія його — вся Луганська область.

Кажуть, свої пророки дорожче поціновуються у чужій Вітчизні. Та хіба лише пророки? Рідні святині також. Щоб зрозуміти цю істину, харківським паломникам потрібно було вирушити на прощу аж до Єрусалиму. Місцеві ченці, дізнавшись, що українці прибули до них десь аж із–під Змієва, ошелешили прочан одкровенням: «Так у вас же є власний Єрусалим — Свято–Борисо–Глібський монастир...». Такої шани слобожанська обитель, що розкинулася на високому пагорбі край шляху з Харкова на Зміїв, набула не випадково. Адже тут знаходиться святиня, про яку інші монастирі можуть хіба що помріяти.

Михайлівський Золотоверхий собор був першим на Русі, який «одягнув» золочену баню. Нині він — візитна картка Києва. Починаючи з весни, собор святкував своє 900–річчя. «УМ» зустрілася з Владикою Димитрієм (Рудюком), намісником Михайлівського Золотоверхого, і розпитала не тільки про точну дату заснування собору та причини міграції цілющих мощей святої Варвари до Володимирського собору, а й про проблеми, які собор має сьогодні.