Сам майбутній господар будинку — ще зовсім юний Артем Рижков — свою омріяну оселю чимось аж занадто дивовижним не вважає. За його словами, подібні будівлі вже протягом останніх 20 років зводять у Німеччині, Бельгії, Австрії... Найважливіша їх особливість — енергоефективність. А якщо точніше — абсолютна незалежність від централізованих постачальників тепла, газу і навіть електроенергії. Та й взагалі Артем, який працює у фірмі, що займається розробкою комп’ютерних систем, ствер­джує, що ідея звести такий будинок у нього виникла після того, як прочитав... казку «Троє поросят». Однодумців знайшов у дніпропетровській архітектурній студії «Ансамбль».

Слідом за вітровими електростанціями у Криму активно приживаються й сонячні. Для розміщення останніх вибрані центральні степові райони півострова, бо кількість сонячних днів щороку там найбільша — близько 275. А ще враховується при цьому й близькість до наявних підстанцій «Крименерго», в загальну систему якого мають «вливатись» сонячні мегавати.

Єврейський форум на початку серпня звернувся до міністра МВС Анатолія Могильова з проханням перевірити кілька точок продажу літератури у столиці (мовляв, в Україні «відсутня профілактика розпалювання націонал–шовінізму») та попросив зробити контрольні закупівлі книжок. Днями через цей лист міністрові (до речі, так і не завізований Могильовим) до Печерського райуправління міліції вже викликали чоловіка, який продав підісланим від Єврейського форуму людям «Мою боротьбу».

Єврейська громада звинувачує і «Українську язичницьку книгарню» — там продається «Світова московсько–єврейська проблема та визвольний націоналізм», передмову до якої написав Герой України Левко Лук’яненко. Неугодний і продавець із майдану Незалежності — ветеран війни, 87–річний Іван Гнатович Кислюк, який своїм коштом видав кілька українських книжок. Він, мовляв, книгу Гітлера теж реалізовує.

Чим саме образили євреїв продавці, чому книжковий ринок заповнений працею Гітлера і як можна залагоджувати подібні конфлікти, намагався з’ясувати журналіст «України молодої».

Українці кажуть: якби знав де впадеш — підстелив би соломи. Зазвичай цю приказку вживають тоді, коли вже пізно «стелити» собі якийсь захист. У даному ж випадку сталося навпаки. Перед початком нинішньої сесії навпроти центрального входу до будівлі Верховної Ради поставили міцну металеву загорожу заввишки два метри. Паркан звели на краю зеленого газону Маріїнського парку — впритул до облицьованого плиткою майданчика перед парламентом.

Від минулого тижня це єдиний захист Верховної Ради від обурених натовпів: як писала «УМ», невеличкий металевий парапет, який стояв на самій площі перед ВР, знесли «афганці». Тепер, якби не було двометрової загорожі, Верховна Рада залишилася б узагалі беззахисною. Отож виходить, що «солому» постелили вчасно.

Є припущення, що надалі пікетників не пускатимуть саме за цю — потужну — огорожу.

«Україна молода» спробувала дізнатися, хто й навіщо встановив паркан навпроти Верховної Ради, а також чи є в цьому політична складова. Виявилось, що загорожу будували начебто без відома парламенту та столичної влади...

Ще якихось шість років тому більшість усиновлених українських сиріт назавжди покидали Батьківщину й їхали жити за кордон до своїх нових батьків. Проте в 2006 році цю ситуацію вдалося переломити: українці нині всиновлюють значно частіше, ніж іноземці. «Якщо в 2005 році іноземці всиновили 2156 дітей, а українські громадяни — лише 1419, то, наприклад, у 2009 році з точністю до навпаки — 2380 діток знайшли нову родину в Україні, а 1426 малюків були всиновлені громадянами інших країн», — розповів на вчорашній прес–конференції в УНІАН Юрій Павленко, уповноважений Президента України з прав дитини. Це не може не тішити, але фахівців сьогодні турбують інші цифри: за останні два роки кількість усиновлених дітей зменшилася. Однією з причин цього є адміністративна реформа — Державний департамент з усиновлення досі перебуває в підвішеному стані, тож йому не до сиріт.

Цього тижня за результатами перевірки, проведеної ще восени минулого року, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення винесла попередження телеканалу ТVі. Протизаконно і безпідставно, вважає Микола Княжицький, його гендиректор. «Регулятор покарав ТVі з єдиною метою — дати друге попередження й анулювати ліцензію. Ми будемо оскаржувати це рішення у суді».

Цей канал з’явився в ефірі лише трохи більше трьох років, а зараз його можна знайти у кабельних мережах і на супутнику. Коли ТVі називають опозиційним, Микола Княжицький уточнює: «незалежний». Незважаючи на позбавлення ефірних частот, канал не прогинається перед владою і продовжує відстоювати свою правоту через суди. Як вдається залишатися непідконтрольними у часи, коли експерти фіксують збільшення на телебаченні цензурованої інформації, пробуємо з’ясувати у розмові з Миколою Княжицьким.

Він працював над такими популярними діснеївськими мультфільмами 90–х, як «Русалонька», «Красуня і чудовисько», «Аладдін», «Король Лев». Зібравши всі знання на кращих американських студіях — Disney, DreamWorks, Warner bros, — Макс Ховард створив власну консультаційну групу і як досвідчений гуру допомагає меншим студіям по всьому світу створювати власні анімаційні проекти.

В Україну Макс Ховард потрапив як спеціальний гість анімаційного фестивалю «КРОК», під час якого має дати майстер–класи на теми «Акторство в анімації», «Сюжет в анімації» та «Продюсування фільмів». І поки він ділиться цими знаннями з вибраним колом на «кроківському» пароплаві «Принцеса Дніпра», «УМ» передає ширшій аудиторії його міркування й певні знання, записані під час ексклюзивного інтерв’ю.

Хокей в Україні часів незалежності не назвеш масовим видом спорту. Кожен новий рік після розвалу СРСР приносив дедалі більше боязні за долю «найшвидшої гри у світі» на наших теренах. На старому багажі збірна в’їхала у вищий дивізіон чемпіонату світу, але хронічні проблеми з фінансуванням призвели до логічного результату: тепер «синьо–жовті» «теліпаються» у другій лізі. Поступово захирів базовий клуб збірної — «Сокіл». Занепала система дитячих хокейних шкіл. «Без потужної команди рівня Континентальної хокейної ліги марно чекати міжнародних успіхів», — розводили руками у національній федерації. Ідея київського ХК «Будівельник» залишилася тільки на папері, натомість прапор підтримки вітчизняного хокею підхопили на Донбасі — в регіоні, що став ключовим і в політиці, і у фінансах, і в спорті. Грою справжніх чоловіків захопився олігарх–віце–прем’єр Борис Колесников — і ось він уже президент ХК «Донбас», а його клуб — чемпіон України, що має два склади, хороший менеджмент, реконструйовану арену та великі амбіції. У цьому сезоні донеччани планують виграти і чемпіонат російської Вищої ліги, а в подальших планах — заявка аж у КХЛ. Про життя нового флагмана українського хокею «УМ» розповів форвард «Донбасу» та національної збірної, вихованець київської школи Олег Шафаренко. У Донецьку він з’явився лише цього літа, і не шкодує.

Спеціалізовані видання Мінкульту — «Український театр», «Музика» й «Театрально–концертний Київ» — одні з найстаріших періодичних видань в Україні. (Журнал «Музика», наприклад, за два роки відзначатиме сторічний ювілей, а «Театрально–концертний Київ» у жовтні святкуватиме 75–річчя). Але попри поважний вік і здобутий за ці часи авторитет їм, як і іншим ЗМІ, також довелося сповна відчути всі «позитиви» кризового періоду. Протягом багатьох місяців редакційні папки поповнювалися новими матеріалами, але у друк через фінансові труднощі видання не надходили. «Ми просто оніміли», — скаржилися мистецтвознавці, які, враховуючи кон’юнктурну спрямованість більшості ЗМІ, серйозні статті, критику, могли надрукувати тільки у цих часописах. А театрали марно питали у фойє театрів журнали, до яких за багато років так звикли...