Минулого літа жереб визначив суперницями українок в 1/4 фіналу І Світової групи Кубка федерації команду Італії, яка два роки поспіль — у 2009–му та 2010–му — вигравала цей неофіційний чемпіонат світу серед жіночих збірних. Уже тоді оглядачі відводили нашим дівчатам роль аутсайдерок у цій дуелі. Та й напередодні матчу в Бієллі мало що змінилося. Адже за півроку потенціал української збірної не зріс. Колишня перша ракетка країни — Олена Бондаренко — досі заліковує травму, а її молодша сестра Катерина ніяк не може повернутися на попередній рівень. Водночас італійки під національним прапором зібрали найсильніших. Окрім маститих Франчески Ск’явоне (11–та ракетка світу) та Флавії Пеннетти (22), до табору триразових володарок Кубка федерації викликали сенсацію «Аустреліен оупен»–2012 Сару Еррані, яка на мельбурнських кортах в одиночному розряді дійшла до чвертьфіналу, а в парі зі своєю співвітчизницею Вінчі взагалі стала фіналісткою відкритого чемпіонату Австралії.

На перших шести етапах Кубка світу жоден із вітчизняних «стріляючих лижників» не піднімався на п’єдестал. Продуктивність наших біатлоністів суттєво підвищилася на чемпіонаті Європи, який із 27 січня по 2 лютого проходив у словацькому Осрблі. Там українці здобули вісім нагород (три золоті та п’ять срібних) і посіли перше командне місце. Таке «чудове перевтілення» наших спортсменів має просте пояснення. Для лідерів європейського біатлону чемпіонат континенту — подія другорядна, яку вони дружно ігнорують. Натомість українська сторона розглядає ЧЄ як один із двох (після чемпіонату світу) ключових стартів сезону, за підсумками яких Міністерство освіти, молоді, сім’ї та спорту робить «фінансові висновки».

Розбалувана цікавими літературними зустрічами столична публіка днями отримала нагоду зупинити погляд на певній події у стрічці анонсів і «забронювати» апріорі лінівий п’ятничний вечір для походу в Будинок кіно, де було заплановано дискусію між письменницею Оксаною Забужко і літературо­знавцем Леонідом Ушкаловим. Зустріч, офіційним приводом для якої стала книга Ушкалова «Від бароко до постмодерну: есеї» (видавництво «Грані–Т»), зібрала повний зал гостей: серед них були і Євген Сверстюк, і співачки сестри Тельнюк. Говорили про «Плоди читання». Для тих, хто не був присутній на засіданні читацького клубу, «УМ» зібрала найсмачніші «фрукти».

Коли мені було вісім, я почала оминати в бібліотеці полицю із написом «Про тварин» — виною було натуралістичне оповідання про смерть пташки. Так само в чорний список потрапили кінематографічні твори на дану тематику: лише один кадр з фільму «Білий Бім Чорне Вухо» міг зіпсувати найяскравіший дитячий день. Відтоді мене мучить питання: навіщо дорослі й розумні дяді–тьоті створюють сльозливі історії про перипетії тваринного життя–буття? Навчити дітей співчуттю, перебити потяг до неусвідомленої жорстокості? Чомусь мені завжди здавалося, що цієї мети можна досягнути й менш садистським способом.

Морозного лютневого вечора в кінотеатрі «Україна» презентували нову картину Мадонни «Ми. Віримо в кохання». Кількість зіркових глядачів традиційно зашкалювала: кіно від поп–діви №1 прийшли подивитися скульптор Олег Пінчук, співачки Джамала та Аліна Гросу, Фагот, Андре Тан... І поки селебретіс звично позували для фотографів, критики намагалися спрогнозувати, чи буде ця картина бодай трішки кращою за першу кіноспробу Мадонни («Бруд і мудрість», 2008 рік)? По закінченні сеансу найсміливіші прогнозисти визнали, що професійної режисури Мадонні ще вчитися і вчитися. Хоча фанати цю картину кумира, до якого зауважень не може бути в принципі, сприймуть «на ура!»

Зміна експозиції в Pinchuk­ArtCentre для нормального обивателя — привід прогулятися «в центр», а для фахівців — кросворд із розгадування тенденцій і можливість побачити роботи найвідоміших сучасних художників в оригіналі, якщо це слово щось значить у contemporary art. Мабуть, уже всі знають, що в РАС краще брати екскурсію, бо сьогоднішнє мистецтво без інформаційного супроводу неповноцінне.

«Волобуєв — Шарден нашого часу. Вражає чарівність речей, яких ми не помічаємо в житті», — так говорив про художника Микола Глущенко. Сьогодні твори Євгена Волобуєва мають величезний попит на аукціонах — колекціонери залюбки купують реалізм вищого ґатунку. На відкритті виставки «Все життя — живопис» (вона працюватиме до 12 лютого) у Національному художньому музеї презентували також книгу «Реалізм — це таке сильне, живуче, величезне, вічно голодне чудовисько...», до якої увійшли архівні документи та особисті начерки майстра. Про Євгена Волобуєва — наша розмова з донькою митця, також художницею Наталкою Волобуєвою.