Історія, описана у новому романі «Острів Білої Сови» Марини Гримич, відбувається у маленькому канадському містечку і є чудовим зразком української колоніальної прози. По суті — це містичний детектив, а за формою — цілком вправний психологічний трилер. Поєднання, погодьмося, непересічне для туристично–пригодницького жанру, який зазвичай заповнюється у нас або «заробітчанською» прозою, або мандрівними нотатками, і то, як правило, з екзотичних південних країв.

Рекламуючи книжку лауреата багатьох престижних премій Олександра Ілічевського, хитромудрі піар–менеджери жодним словом не згадують, про що ж саме його новий роман «Перс». Мовляв, його автор підказує спецслужбам, як виманити з лігва терориста Бен Ладена за допомогою соколиного полювання, а про основний зміст цього екзотичного творива — анічичирк.

Сюжет «Похитителей мифов» Антона Фрідлянда, у принципі, не дуже складний: знайдено і поцуплено глиняні таблички, на яких був записаний найперший епос на Землі. Головний герой, який працює приватним детективом — чи то вибиваючи гроші з боржників, а чи повертаючи вкрадених собачок, — отримує завдання розшукати дорогоцінні артефакти.

«Я приречений передавати відомості, в яких нічого не розумію, — стверджує уславлений провидець у романі «Nostradamus. Таємниця пророка» Маріо Ридінґа. — Я можу тільки мріяти, що після мене прийдуть інші люди, з ліпшим розумінням багатьох речей». Саме це й складає інтригу книги, що вийшла у видавництві «Клуб сімейного дозвілля», кидаючи її героїв у шалену круговерть карколомних пригод.

Інтерпретувати образ Христа свого часу намагалося чимало творчого люду. Згадаймо, як боротьбі з релігійним каноном були присвячені такі літературні твори, як «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, «Іуда Іскаріот» Леоніда Андреєва і «Плаха» Чингіза Айтматова, а також фільми «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе, «Євангеліє від Матфея» П’єра Паоло Пазоліні та «Страсті Христові» Мела Гібсона. Що ж до відомого португальського письменника Жозе Сарамаго, чий роман «Євангелія від Ісуса Христа» щойно вийшов у видавництві «Фоліо», то варто зазначити, що саме антиклерикальні твори цього автора завжди мали найбільший резонанс.

Зацікавившись свого часу психоаналізом, наше літературознавство відступило на більш безпечні позиції, звернувшись до знайомих різновидів аналітики. Чи то пак, розгляду текстів із позиції офіційної «правди життя», а не з шанців «психологічного» злету наукової думки. Так само автор збірки «Аналіз крові» (видавництво «Грані–Т») Степан Процюк донедавна був одним із представників традиційної культури на постмодерністському бенкеті 90–х рр. Видавши низку малоформатних романів і повістей, він нібито остаточно затвердив у тодішньому «топосі поразки» (Володимир Єшкілєв) не аморфний тип літератора, а чітку його характеристику, згідно з якою українство репрезентує лише редуковану етнографію, а патріотизм виглядає як субститут націоналізму.

На відміну від першої прозової збірки Олександра Сидоренка «Фоззі», в якій він випробував свій стиль від пацанських оповідок до ліричних замальовок, нова книжка Winter Sport, що вийшла в Харківському видавництві «Треант», цілком органічна в сенсі жанру. І даремно автор у післямові цурається порад видавця щодо називання свого дітища справжнім романом. По–перше, місце дії у книжці вкрай локалізовано, «ментально это микрорайон Новые дома, из которого вышли «ТНМК», як свідчить автор. По–друге, маємо стьобаний не на швидку фабульну нитку наскрізний сюжет із виживанням певного гурту героїв, розписаний автором від народження до самісінької смерті декого з них. Хіба ж це не роман — нехай навіть у новелах — за всіма теоретичними категоріями?

Спроба звести особу цього автора не до постаті гуру багатьох «смолоскипових» поколінь, а до звичайнісінького чорного гумориста й автора хрестоматійної оповідки «про мудаків», завжди виглядала образливо. Образ борця за свободу, хоч і за «свободу слова» ображав не менше. Ну який «борець» із постмодерного письмака, чиї герої–аутсайдери — суцільні алкоголіки і психопати? Здається, з виходом нової збірки «Таке» Юрка Іздрика, яка отримала премію «Книга року Бі–Бі–Сі», ситуація дещо змінилася. Але чи для самого автора?

Нещодавно в Харкові відбувся Міжнародний фестиваль журналів і видавництв «Окна РОСТА», на якому були представлені як відомі періодичні видання Росії на кшталт «Нового мира» і «Волги», так і менш знані, українські російськомовні журнали на зразок харківського «Союза писателей». Головною стравою цього строкатого бенкету культуртрегерів стала презентація серії «Новая харьковская проза» видавництва «Фоліо», до якої донеччанин Володимир Рафеєнко, що представляв на «Окнах РОСТА» літературні альманахи Донбасу, виявляється, має безпосереднє відношення, оскільки його новий роман «Невозвратные глаголы» зацікавив харківських видавців.

Старі, як світ, сюжети в оформленні цього автора, вже й церковній анафемі підданого, і в порнографії звинуваченого, щоразу виглядають напрочуд заманливими. Ось і цього разу нова книжка Олеся Ульяненка, до якої увійшов роман «Там, де Південь» і повість «Сєдой», дивує невгамовною енергією автора, спроможного робити з лайна минувшини цукерку популярного треш–чтива. Яким чином? А щоразу в один і той самий спосіб, коли, здавалося, бійки–пиятика і злягання–зґвалтування нам гарантовані, але ідеологічний катарсис надходить з іншого боку.