І цілого міфу замало

Сюжет «Похитителей мифов» Антона Фрідлянда, у принципі, не дуже складний: знайдено і поцуплено глиняні таблички, на яких був записаний найперший епос на Землі. Головний герой, який працює приватним детективом — чи то вибиваючи гроші з боржників, а чи повертаючи вкрадених собачок, — отримує завдання розшукати дорогоцінні артефакти. Шукає довго і виснажливо, оскільки географія роману доволі широка.

Інтрига, чесно кажучи, теж не вельми ори­гінальна, хоч і заплутана до тремт­ливої знемоги у бажанні дістатися, нарешті, довгоочікуваної розв’язки. Утім, Фрідлянд — автор «кінематографічний», його тексти чудово надаються до серійного знущання над глядачем, а також над культурою жанру. Адже «Похитителей мифов» цілком можна сприйняти за роман–пародію, і то одразу на кілька модних фішок сьогодення. Ось, наприклад, історія детектива Гаррі, який цього разу шукає трьох київських аферистів, які поцупили шумерські таблички, нагадує роман «Макулатура» Чарлза Буковскі. Тамтешнього героя–детектива теж звали Гаррі, і йому теж замовляли пошук усіляких нісенітниць на кшталт давно померлого французького письменника Селіна, або якогось неіснуючого Червоного Горобця. Героєві «Похитителей мифов» не легше, бо йому замовили зловити Гільгамеша, персонажа шумерської міфології. Точніше, одного з викрадачів табличок, в якого вселилось це божество. І лише професійний цинізм у стилі Джеймса Бонда у фільмі «І цілого світу замало» не дозволяє нашому бравому Гаррі з’їхати з глузду, коли він по ходу дійства читає дурнуваті легенди і міфи або дізнається, що його кохана — це богиня Іштвар.

Вигадуючи концептуальну ідею свого твору, згідно з якою наш світ тримається на міцній основі стародавнього епосу, що його прагнуть переписати всілякі масони–терористи, автор роману не розкручує далі цю продуктивну містичну лінію. Адже для твору в жанрі альтернативної історії це основне завдання — вигадати оригінальну ідею, скажімо, сотворіння світу, і далі вже з садистською насолодою розводити читача, розповідаючи йому про те, що він походить чи то від вампірів, як у Пєлєвіна, а чи від Тунгуського метеориту, як у Сорокіна. Утім авторові «Похитителей мифов» ніби ліньки цим займатися, і в романі лише коротко розповідається про те, що станеться, коли у стародавньому манускрипті виправити бодай літеру. Або навпаки — відновити всі корективи, зроблені у світовій міфології вищезгаданими шкідниками–вченими, масонською мафією і рештою бажаючих зазирнути назад у майбутнє. Як стверджував Ролан Барт, міф — це вкрадена і повернута не на своє місце річ (слово, фраза), і тому, змінюючи міф, ми одночасно змінюємо те, що на ньому тримається. Себто увесь світ. Яким чином це відбувається у романі Фрідлянда? Майже так само, як «змінювали» вербальний світ французькі структуралісти. Мовляв, якщо текст якої–небудь інструкції з експлуатації м’ясорубки можна розкласти на складові, зібравши з цього конструктора яку завгодно літературну продукцію — від вірша до роману — то навіщо писати щось нове? Так само герої Фрідлянда справедливо вважають, що немає ніякої потреби вигадувати нові історії, оскільки існують міфи — базова основа, до якої лише долучаються допоміжні механізми: чутки, плітки, перекази. Хто володіє цією інформаційною матрицею, той не те що володіє світом — він може запросто його змінити. От лишень у романі не уточнюється, для чого.

По ходу дійства нам пропонується ознайомитися із нібито правдивою версією сотворіння світу, прочитавши дещо з викрадених табличок. Тут вам і шумерський культ зберігання маслини — моделі світу — в інтимних частинах тіла, і царські мудрагелі–довгоносики, які в дусі відомого анекдоту про довгоносиків радять правителю щоразу віддавати чудиську–ворогу все більше харчів і дівок (мовляв, хай він, собака, вдавиться), а там, де автор стомлюється насміхатися над історією, там зазначається, що «фрагмент рукопису втрачено».

Ну і зовсім уже постмодерністською вигадкою виявляється у романі таємниче Міністерство. Описові діяльності цієї могутньої установи, яка контролює уряди і маніпулює масами, автором приділено чимало уваги. Виявляється, саме ця пекельна організація свого часу сприяла таким глобальним аферам, як падіння карбованця, завалення Інтернет–ринку, зростання попиту на сучасне китайське мистецтво, підвищення цін на нафту, влаштування кількох локальних революцій, висування певних політиків, зростання цін на нерухомість, фінансова криза 2009–го року тощо. Але у фіналі ми знову–таки дізнаємось, що опис хитромудрого механізму дії Міністерства потрібен тільки для того, щоб дурити головного героя. А також тримати у напрузі читача. І цілого роману для цього авторові «Похитителей мифов» виявляється замало, тому й фінал твору залишається відкритий.