Вепри спеціального призначення

      Мисливців стало більше, ніж вепрів, тому диких кабанів на Харківщині тепер вирощують у спеціальних вольєрах. Рік безпечного життя біля годівниці з товченою кукурудзою — і вепр повноправний мешканець одного з місцевих лісів. Теоретично він має всі шанси длубати п’ятачком корінці до глибокої старості, поповнивши стадо обстріляних «аборигенів». Але реально ці шанси дорівнюють фактично нулю, бо у вепра з вольєра — спеціальне призначення. Він — мешканець простору, де люди можуть дати волю своїм звіриним інстинктам.

«Коледж» для нестріляних кабанів

      П’ятнадцять гектарів справжнього лісу, обнесеного з усіх боків дротяним парканом, плюс широкі ворота для в’їзду авто. Це Чугуїво-Бабчанський лісовий «коледж», у якому чекають виходу на волю майже шістдесят справжнісіньких вепрів. Тут кабанам ніхто не заважає бути дикими (обслуга підкреслено ненав’язлива), але фактично всі вони народилися біля годівниці з комбікормом, і дух справжнього лісу їм поки що тільки сниться.

      Влаштувати тваринам безпечне життя змусив єгерів нестримний апетит мисливців. Їх стало так багато, що популяція дикого кабана у цих місцях опинилася під загрозою знищення. Порятунок прийшов у вигляді просторого вольєра. Сім років тому тут забили перший кілок, ще через три роки запустили шістьох чотиримісячних поросят. Тепер їхні нащадки живуть власним родинним стадом, де біля копит сердитих на вигляд дорослих ганяє численна поросяча дрібнота. Між високими заростями трави цих малюків можна легко переплутати з прудкими зайцями.

      Царство грізних вепрів видає себе вже при першому огляді: повсюди перерита земля, завали сушняку, напружена тиша. Перспектива зіткнутися з вихованцем «коледжу» в межах одного простору тут така ж реальна, як і можливість наступити на отруйну гадюку. Тому вхід із вулиці сюди суворо заборонено. Виняток склав лише день першого «випуску». Троє восьмимісячних поросят, вага яких трішки не дотягує центнера, єгері підготували до виходу на свободу. Церемонія варта людської уваги, тому юні вепри автоматично стають кінозірками. Роль загнаних у безвихідь, але нескорених героїв їм вдається без репетиції. Надійно підперши один одного, вони забилися у найвіддаленіший куток загорожі і гордо відвели брудні п’ятачки від набридливих кінокамер.

      Операцію «Випускник» розроблено до дрібниць. Вантажівку підганяють до тунелю, що з’єднаний з вищезгаданим хлівом, і по черзі спускають в нього три великі клітки. Пройшовши «коридором», вепри автоматично потрапляють до безпечної пастки і вже разом із нею — до кузова авто. Штовхнути «по-домашньому» у спину дикого кабана не наважуються навіть його «вихователі». Характер у цього звіра нівроку. «Якось мій колега вирішив сфотографувати самця, — розповідає єгер Михайло Ткачов. — Підійшов поближче, наводить об’єктив. Той невдоволено засопів, скоса глянув, копитами забив. Мовляв, хлопці, я вас знаю, але тримайтеся від мене подалі». Таким є закон мирного співіснування. Інакше вепри забудуть, що вони дикі, і не приживуться на волі.

      Їхнiй майбутній ліс — штука серйозна. Аби проїхати бодай кілька кілометрів від його околиці, нас пересаджують у справжнісінький військовий всюдихід. Вузька і нероз’їжджена дорога розгойдує потужний автомобіль, мов дитячу іграшку. Вікна люто шмагає гілля молодих дерев. Увесь цей простір ніби не дав добро на наше непрохане вторгнення, влаштувавши потужний спротив. Але півгодинний екстрім та ж таки природа компенсувала сповна. Через якусь мить всюдихід виїхав на простору галявину, з якої відкрився краєвид на справжній рай. Свіжа зелень дерев, квіткові килими, пташине багатоголосся. «Внизу, за тим лісовим масивом є ще й кілька невеликих річечок, — додав останній штрих до розкішного пейзажу директор «коледжу» Сергій Світайло. — Кращого місця для вепра годі й шукати». «А чи приживуться?» — доля «випускників» — не останнє питання. «Ще й як, — заспокоюють єгері. — У такому віці свобода їм піде тільки на користь».

      Клітки з 80-кілограмовими поросятами готові до урочистих проводів. Клацають засуви, і молоді напористі вепри кулями розлітаються в різні боки. Можливо, невдовзі вони знайдуть один одного і певний час кучкуватимуться як земляки. Але, скоріш за все, нанюхають слід місцевого стада і пристануть до нього поодинці. Рік життя для диких кабанів — традиційно чорна смуга. Дорослі самки вже чекають новий приплід, тому всіма силами відлучають старших поросят від себе. Отже, випуск на волю для трійці піонерів — не вбивчий шок, а просто ще одна стресова ситуація, кількість яких більше не має великого значення.

А звірі хто?

      До кінця року Чугуїво-Бабчанський лісовий «коледж» покинуть ще сім молодих вепрів. Баланс відновлено, мисливці чекають ліцензій. Правда, далеко не всі. Після трагічного полювання в Ізюмських лісах, що завершилось смертю екс-«губернатора», тема браконьєрства на Харківщині стала закритою. Здавалося б, фахівці, отримавши в руки козирну карту, мали б бити в усі публічні дзвони, пробуджуючи у господарів життя почуття міри. Натомість — повна мовчанка, або компромісне «ви ж розумієте». А все тому, що безглузда смерть депутата ні для кого не стала дієвим уроком. Районний мисливствознавець Чугуївщини Микола Гориславець каже, що боротьба з браконьєрами йому все більше нагадує війну з вітряними млинами. Поряд із броньованими джипами і модерною зброєю, оснащеною прицілами нічного бачення, старезні автівки охоронців викликають співчутливі усмішки.

      Але різний рівень можливостей — ще півбіди. Найсумніше те, що навіть спійманого за руку віп-браконьєра притягти до відповідальності практично неможливо. Скажімо, недавно за номером затриманого автомобіля охоронцям вдалося оперативно вийти на слід власника однієї з місцевих агрофірм. У його ангарі знайшли чотири розсвіжовані туші дикого кабана, голову оленя, зброю, боєприпаси. Поруч лежали шкури і потрохи цих тварин. Фахівці провели відеозйомку, склали протокол, передали матеріали до міліції. І все. Через відсутність складу злочину справу закрили. Подібним історіям тут уже втратили лік. І це тоді, коли харківські лісники за кількістю виявлених правопорушників посідають одне з провідних місць у країні. Проте власними силами цю проблему вони не вирішать. За словами начальника обласного управління лісового господарства Дмитра Овчаренка, було б добре, якби недосяжними браконьєрами активніше опікувалися прокуратура і навіть СБУ. В іншому разі ті залишать після себе пустелю.

      У січні, коли фатальне полювання в ізюмських лісах узагальнилось до рівня алегоричних символів, екологи з групи «Печеніги» озвучили просто приголомшливі факти. Міліціонери місцевого райвідділу з карабінами ганялися за лисицею, що заборонено законом. Представники товариства рибалок та мисливців убили самку надзвичайно рідкісного на Харківщині плямистого оленя. Мер Ізюма разом із депутатами райради під час полювання відкрили стрілянину поруч із наметами, в яких відпочивали люди. У фермерів — своє лихо. Вони скаржаться на те, що безкарні браконьєри гарцюють джипами у пошуку дичини просто їхніми угіддями. Включають прилади нічного бачення — і вперед. Природні катаклізми, за словами аграріїв, влітку наносять меншої шкоди. Вседозволеність, схоже, у заможних мисливців пробуджує не інакше як звірині інстинкти. Перед тобою ніби все ще людина, а насправді хижак хижаком або, скажімо, вовк у овечій шкурі, облагороджений титулом слуги народу.

      Сьогодні в харківських лісах залишилося три тисячі вепрів. Ця цифра не надто перевищує оптимальну кількість, визначену екологічним стандартом, тому число вольєрів, подібних до Чугуїво-Бабчанського, у регіоні вже зросло до семи. Утримують їх як державні, так і приватні мисливські господарства. Запроваджена схема, можливо, дещо цинічна і навіть жорстока, але водночас раціональна: самі виростили, самі вполювали. Закон відтворення збережено повністю. Решта — емоції. До того ж на промисловий потік поставили вирощення не тільки вепрів. Плямисті та благородні олені у таких «коледжах» теж не рідкість, чого більше не скажеш про вільну природу.

      Мисливство поволі обростає і модерною індустрією: імпортна зброя, плямисті костюми від кутюр, мисливські будиночки посеред дикого лісу з усіма побутовими зручностями. Спеціально навчені для полювання собаки — окремий клопіт. Ще зовсім недавно харківські мисливці возили своїх чотириногих помічників для навчання в сусідні регіони. Тепер у Чугуїво-Бабчанському лісовому господарстві — своя власна школа. Пси кваліфіковано принюхуються до кабанів, яких невдовзі ганятимуть диким лісом, а можливо й стерегтимуть їхні вже впольовані туші. За даними харківських чиновників, популяція диких кабанів у регіоні останнім часом зросла на 20 відсотків. Водночас десята частина цих тварин щороку гине від мисливської кулі.

      Чугуївські вепри — предмет особливої гордості єгерів. Можна сказати — свіжа породиста кров для місцевих угідь. Аби обновити стадо ще й на генетичному рівні, харків’яни придбали кілька самців у західних регіонах країни. «Західняки» не лише успішно прижилися на слобожанській землі, а й дали чудове потомство. Троє поросят, яких днями випустили на волю, — саме такої породи.

      Вепри, до речі, по-своєму унікальні тварини і за способом життя дивовижним чином нагадують загальні риси людської поведінки. Скажімо, кабани зовсім по-чоловічому, люблять жити самі по собі: навідався до родини, владнав усі природні потреби — і знову у вільне плавання. Тому стадом повністю опікується самка. Вона тут і дбайлива наставниця, і мужня захисниця, і навіть мудрий вожак. На її відстріл існує суворе табу. «Після загибелі свиноматки, — розповідає Микола Гориславець, — поросята, які з нею ходять — фактично приречені. У стаді, як і в сім’ї, настає повний безлад. Тому, проводячи інструктаж перед полюванням, ми так і говоримо: не пошкодуєте самку, наступного разу не буде».

      У чугуївських лісах — кожна тварина на суворому рахунку: 43 вепри, 120 косуль, 13 оленів. Є борсуки, куниці, зайці. Недавно водилися й лосі. Тепер не стало. Минулого року єгері хотіли привезти сімейство цих благородних тварин для розведення з Херсонщини. Але на могутній організм лісових велетнів не вплинуло снодійне. Водночас фахівці визнають: природа володіє дивовижною здатністю до самовідтворення. Залишити б її у спокої на кілька років, і потреба на штучні вольєри відпала б сама по собі. Але мріяти про подібний дарунок долі — марна справа: мода на полювання у середовищі вітчизняної еліти набирає все більших обертів. Раніше «віпи» масово грали у великий теніс — тепер стріляють по вепрах. Постійна потреба у живій мішені — серйозний привід для роздумів.