Віктор Гавриленко під час проведення екскурсії.
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»…
— Вікторе Семеновичу, все своє життя ви віддали вивченню природи та її охороні. Як, на вашу думку, змінилася природа України за останні 20—30 років?
— Жива і нежива природа перебувають у безперервному русі. Протягом того часу, як я вивчаю природу, а це вже більше 35 років, я був свідком кількох циклів біологічних процесів: зростання і зменшення чисельності комах, мишоподібних гризунів, багатьох видів птахів. Упродовж останніх 20 років навколо заповідника «Асканія–Нова» у лісосмугах і в паркових насадженнях з’явилося кілька нових видів, які раніше тут не гніздилися: зяблики, чорні і співочі дрозди, канюк степовий. Певною мірою тут виявляються закономірності планетарних масштабів. В Україні і, зокрема на метеостанції «Асканії–Нови», реєструється зростання температури повітря. Останнім часом почастішали посухи. Зрозуміло, що ці фактори впливають як на рослинний, так і на тваринний світ.
— Яку роль у збереженні природи відіграють природні заповідники і загалом об’єкти природно–заповідного фонду?
— Кожен об’єкт природно–заповідного фонду є унікальним. Інакше ці об’єкти і не створювали б. Заповідники: як природні так і біосферні, а також національні природні парки є багатофункціональними установами, в яких, окрім збереження природи, проводиться дослідницька і еколого–просвітницька діяльність. Пізнаючи природу, ми стаємо не лише мудрішими, а й більш обережними у своїх діях. Як на мене, людству потрібно навчитись співіснувати з природою, даючи їй можливість розвиватись своїм еволюційним шляхом. Але це можливо, лише глибоко розуміючи, в якому напрямi вона розвивається, не забуваючи при цьому, що це середовище існування людини як біологічного виду.
— У чому полягає унікальність біосферного заповідника «Асканія–Нова»?
— Двома словами тут не скажеш. Насамперед унікальною є історія. Вже на 1898 рік в «Асканії–Нові» було створено особливу систему природокористування, яку на сесії ЮНЕСКО в 1974 році було визнано еталонною структурою для біосферних заповідників у цілому. Це наш світовий пріоритет, про який слід говорити та його відстоювати. В «Асканії–Нові» було реалізовано цілу низку новітніх проектів і раціональних рішень. Зокрема, тут вперше у світі було навічно заповідано степову ділянку. Тут же, поза ареалом природного поширення, розпочали відтворення коня Пржевальського. В «Асканії–Нові» розпочато розведення страусів, налагоджено напіввільне утримання диких копитних ссавців, закладено перший у степовій зоні дендропарк, що зрошується артезіанською водою.
— На території заповідника є заповідна ділянка — Великий Чапельський під, де копитні тварини і птахи живуть у напіввільному стані. Яка чисельність цих тварин?
— Ця природна улоговина, що на шість метрів нижча за суміжну територію, з давніх–давен збирає весняну воду, і цей фактор дуже важливий для ссавців і птахів. Ще в давнину тут концентрувалися тарпани та сайгаки, гуси і дрохви. Нині на цій території, що має площу 23 кв. кілометри, яка огороджена двометровою сіткою, мешкають близько 500 сайгаків, приблизно 200 куланів, понад 140 благородних оленів, 86 коней Пржевальського. Кажу приблизно, бо саме зараз отримуємо приплід цих тварин. Окрім того, потрібно згадати про бізонів, плямистих оленів, зебр, антилоп, муфлонів. Варто додати, що Великий Чапельський під належить до водно–болотних угідь міжнародного значення — Рамсарської території, де восени та навесні зупиняються величезні зграї навколоводних птахів. Максимальна чисельність, яку вдавалося зареєструвати, — 500 тисяч білолобої гуски, 44 тисячі сірого журавля та ін.
Чисельність птахів дуже залежить від того, чи є вода у Великому Чапельському поді, чи ні. Влітку 2010 року, коли тут було озеро площею до 13 квадратних кілометрів, складалося враження, що сюди злетілися птахи з усього світу. Після цього вже третій рік спостерігається посуха. Озеро зменшилося до чотирьох гектарів і нині слугує переважно для водопою копитних тварин.
— Я на власні очі бачив, як ви приязно спілкуєтеся з мешканцями заповідника. А в екстремальні ситуації потрапляти доводилося?
— Природу треба знати і поважати її мешканців. Але справді, навіть знаючи поведінку копитних, можна інколи потрапити у неприємну ситуацію. Так, мене з колегою у 1998 році мало не затоптали кафрські буйволи. Ми тоді необачливо відійшли від авто, яке залишили на дорозі і через високий травостій не одразу побачили буйволів. Ті не очікували на таке «нахабство» і кинулись на нас. Автоматично ми зірвали з себе сорочки, розкрили їх над головами та почали високо стрибати. Це зупинило кафрів лише на кілька секунд. Але вони, опустивши «озброєні» рогами голови, пішли в рішучу атаку. На той момент ми «озброїлися» грудками землі з пересохлого арику і при наближенні кафрів моєму колезі пощастило поцілити першого в його чорну морду. Я встиг відчути гарячий подих буйволів, які, на щастя, нас не дістали. За цим була друга атака, під час якої вже мені вдалося поцілити в одного з кафрів. Невідомо чим би це скінчилося, але водій, що був у машині, врешті–решт побачив незвичайну кориду, включив сирену та примчав до нас на допомогу. Все закінчилося добре, за винятком втрати мною командного голосу, який перетворився на шепіт.
— З офіційного сайта заповідника можна дізнатися, що деяких тварин ви реалізуєте за плату. Як ловлять цих звірів? Напевно, це небезпечно?
— Заповідна ділянка Великий Чапельський під поділена на систему загонів, що з’єднані коридорами. Залежно від виду тварини ми можемо їх або заманювати у ці коридори, або заганяти за допомогою кіннотників. Це не проста робота, вона потребує певних навичок, кмітливості та сміливості. Повірте, не кожна людина здатна зайти у клітку до розлюченої тварини. Це не «ігри патріотів». Роги тут без ковпачків і сила м’язів дикої тварини незрівнянна із силою домашньої. Маленький плямистий олень з місця стрибає через двометрову огорожу. У мене є фотознімок, на якому бізон також приземлюється після взяття такого бар’єра. Тому до відлову тварин допускаємо лише досвідчених звіроводів. Найкращий варіант — приспати тварину снодійним. Але ми живемо в дуже цікавій державі, в якій ввезення і застосування препарату еторфіну, яким користуються всі європейські зоопарки, — заборонено. Так і працюємо на межі можливого.
— Чи існують якісь загрози для заповідника від негативних явищ природи чи людської діяльності?
— Звичайно, є природні і людські загрози. Природною загрозою є можливість надмірного затоплення Великого Чапельського поду або пожежі від блискавки. Людські — випадкові чи навмисні підпали степу. У жовтні минулого року психічно хворий чоловік перетнув протипожежну смугу і вирішив зігрітися просто серед сухого травостою. Він не розумів, що міг не добігти до краю. Його перехопила служба охорони, але більше 100 гектарів степу все ж вигоріло.
Загалом степи горіли від природних чинників завжди. Але ми маємо обмежену територію і тому завжди гасимо пожежі водою і не допускаємо повного вигорання жодної ділянки. У пожежонебезпечний період завжди напоготові чотири протипожежні одиниці — пристосовані нами для гасіння степових пожеж модифіковані агрегати з великими баками води. Пожежні автомашини Служби надзвичайних ситуацій радянської доби малоефективні через малий об’єм баків, а сучасні, що коштують мільйони, заповіднику не по кишені.
— Коли я був молодим, досліджував вплив комахоїдних птахів на стан дубів, звичайного і скельного. Для цього потрібно було обстежувати всю крону дерева до самої її верхівки. А дуби, як відомо, можуть сягати висоти 25—30 метрів. Ніякою технікою безпеки не передбачено, щоб дослідник піднімався вище крони дуба і встановлював там садки для комах, або тягнувся до кінчиків гілок далеко від стовбура. До народження сина я взагалі працював без всякої страховки. Коли ж він народився, придбав альпіністське спорядження і під час першого ж підйому зірвався та завис над землею. Це сталося на очах співробітниці Ленінградського університету, яка бігала внизу і голосно репетувала, не знаючи, чим допомогти. Як видно, наукові результати даються не так просто. Інколи їх доводиться здобувати всупереч логіці та існуючим правилам.
Народився в 1955 р. у Запорізькій області. У 1978 р. закінчив біологічний факультет Дніпропетровського університету. Працював у заповіднику «Кодри», що розташований на території Молдови. У 1987 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук. З 1990 р. директор біосферного заповідника «Асканія–Нова» імені Ф.Е. Фальц–Фейна. Заслужений природоохоронець України.
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
Після теплого морського узбережжя нашого обивателя більше за все тягне в гори. Заворожує їхня дика краса, несподівані краєвиди, що відкриваються майже за кожним черговим поворотом. А ще важливішими є легенди, старанно створені місцевими мешканцями мало не для кожної чимось помітної каменюки при дорозі, не кажучи вже про скелі, печери й водоспади на мальовничих гірських річках. Цікаво, що практично все з перерахованого є в Південному Донбасі. Немає лишень головного — легенд. >>
