Близько 90 тисяч хворих Сумщини, які щорічно потребують препаратів та компонентів донорської крові, можуть залишитися без цієї життєво необхідної допомоги. 10 грудня обласний донорський центр може припинити виробництво медичних препаратів. Про це повідомив на прес-конференції головний лікар центру Віктор Любчак.

...Із шипінням закриваються двері, і состав стрімко набирає швидкість. Унизу мерехтять вулиці та перехрестя, залишаються позаду сквери і фонтани. Якихось п'ятнадцять- двадцять хвилин — і я в іншому кінці міста.

Поки що комунальне ноу-хау відчули на своїх унітазах 50 родин із 20 тисяч, які користувалися послугами цього комунального підприємства «на халяву». У боржниках здебільшого люди, котрі мають роботу, а дехто з них за водопостачання та водовідведення не платить упродовж останніх 10 років.

Щоразу, як хтось із знайомих повертається зi Львова, він за справу честі вважає сказати мені, в якому чудовому місті я народилася і жила, і що його б воля — переїхав би з цього загазованого Києва, зняв би якусь мансарду в районі площі Ринок, ранками пив би неспішно каву в кнайпі поруч і вступив би в Академію мистецтв. Такі знайомі, випадкові люди з громадського транспорту, захоплюючі враження котрих я вимушена слухати, бо стою поруч, глянцеві журнали, які на першій сторінці свого першого номера вставляють «галицьку перлину» в дорогоцінну оправу, змушують мене знову ламати списи, доводити, що моя правда правдивіша, пояснювати, чому думаю навпаки, чому жити у Львові не так цікаво, як приїздити сюди на вихідні розважитись. Моє обурення зазвичай не стосується маргінальності міста, тому що Львів завжди був західною столицею незалежної країни. Вони не мають стосунку до його розмірів чи навіть мешканців, тому що камерна, гречна і горда, ця столиця завжди прихистить романтика та навчить їсти сирник із родзинками десертною ложечкою. Я говорю про те, що місто зникає, і це, схоже, нікого, в тому числі міську владу, не цікавить. Туристам гарно приїхати, поохкати, а Ратуші — довго посилатися на їхні відгуки, щоб не робити поступу, вирішуючи власні міжусобиці. «Може, щось змінилося, і я все ж помиляюся? Поїду — перевірю», — подумала я, і купила, як завжди проблемно, квиток до Львова.