Почистіть перлину!

03.12.2005

      Щоразу, як хтось із знайомих повертається зi Львова, він за справу честі вважає сказати мені, в якому чудовому місті я народилася і жила, і що його б воля — переїхав би з цього загазованого Києва, зняв би якусь мансарду в районі площі Ринок, ранками пив би неспішно каву в кнайпі поруч і вступив би в Академію мистецтв. Такі знайомі, випадкові люди з громадського транспорту, захоплюючі враження котрих я вимушена слухати, бо стою поруч, глянцеві журнали, які на першій сторінці свого першого номера вставляють «галицьку перлину» в дорогоцінну оправу, змушують мене знову ламати списи, доводити, що моя правда правдивіша, пояснювати, чому думаю навпаки, чому жити у Львові не так цікаво, як приїздити сюди на вихідні розважитись. Моє обурення зазвичай не стосується маргінальності міста, тому що Львів завжди був західною столицею незалежної країни. Вони не мають стосунку до його розмірів чи навіть мешканців, тому що камерна, гречна і горда, ця столиця завжди прихистить романтика та навчить їсти сирник із родзинками десертною ложечкою. Я говорю про те, що місто зникає, і це, схоже, нікого, в тому числі міську владу, не цікавить. Туристам гарно приїхати, поохкати, а Ратуші — довго посилатися на їхні відгуки, щоб не робити поступу, вирішуючи власні міжусобиці. «Може, щось змінилося, і я все ж помиляюся? Поїду — перевірю», — подумала я, і купила, як завжди проблемно, квиток до Львова.

      Довга дорога додому... «У центрі Львова, на глибині трьох метрів, тече річка», — повідомляє у підзаголовку журнал, але він мовчить, що саме тому у місті ніколи не побудують метро і в центрі завжди будуть непролазні корки. «Ах, ці заплутані вулички!» — розказує знайома кримчанка про львівські вакації. Вона не їздила ними влітку щоранку на роботу, коли маршрутка, радше для перевезень яблук, а не людей, з мініатюрними віконцями, що ніколи не відкриються — яблука не дихають — маневрує бруківкою. «Дєвушка, пєрєдайте за проєзд», — кажуть мені в маршрутці. Це відповідь тим, хто свято вiрить, що у Львові вішають москалів, — пам'ятаю, мої друзі так і не переконали інших кримчанок вийти з вагона поїзда, який зупинився у Львові, хоча б на перон: а раптом вони скажуть замість «зупинка» — «зупинівка»?

      У центрі побудували три банки та досить багато магазинів одягу західних марок. Я радію за своїх друзів, тепер вони не їздитимуть по одяг за кордон чи до Києва — донедавна у такому західному Львові, яким усі звикли його бачити, було тільки кілька базарів з азійським ширвжитком. Нових затишних кав'ярень, на три-чотири столики, які завжди були вiзиткою міста, не з'явилося, а звиклі, де ми завжди сиділи студентами, втратили свою затишність та стиль: сюди я вже не приведу знайомих, що заїхали в гості. «У вас там такая харошая кнайпа єсть — «Сіняя бутилка» називаєтса», — сказав мені один киянин. У колись чудовій кав’ярні «Синя пляшка», як і в інших, на всю гелгочуть туристи, обслуговування після київського чи західного видається катастрофічним, що вже казати про WC, де традиційно чогось бракує. Наприклад води.

      Води бракує у Львові всюди. Я прокидаюсь о сьомій, тому що вода (деколи вона навіть гаряча) — до дев'ятої, треба встигнути всім і все: випрати речі, прийняти хоча б душ, помити посуд, набрати на день у всі бутлі... Колишній бургомістр Львова Любомир Буняк так мером і став: пообіцяв, що вода з кранів тектиме цілодобово. Буняк уже не мер, води так і нема.

      Будинки так само «дихають минулим», дуже давнім і облупленим, а біля доріг побільшало хрестів із вінками — люди гинуть в аваріях: чи то відносно вузькі вулиці створюють візію, що їх можна безболісно перебігти на червоне, чи світлофори хронічно не працюють, чи, може, водії аж такі неуважні... Такі «деталі» не помітять туристи, та й навіщо воно їм? Хіба, приїхавши сюди через якийсь час, їм уже не захочеться жити в мансарді (може, і мансарда та уже завалиться — майже всі будинки у центрі міста в аварійному стані) чи виважено вести за гальбою пива розмови з галичанами про політику, втратиться отой неповторний галицький дух, а про політику можна і в інших містах за пивом поговорити... Кожного разу я спостерігаю, що тим, хто у Львові народився і жив, усе менше хочеться сюди повертатися. Як сказав свого часу колишній львів'янин, екс-гітарист «Океану Ельзи» Павло Гудимов, «щоразу, приїжджаючи до Львова, ми споглядаємо, як він «інтелігентно розвалюється». І все більше «Клубів шанувальників чаю» (між іншим, так називалася формація львів'янина Олександра Ксенофонтова. Коли він одружився з Русланою, то залишив власну творчість і вирішив весь час присвячувати піару дружини) з'являється у Києві, куди найчастіше втікають від львівської «задухи». І все частіше поляки-туристи шепочуть, як занехаюють їхній Львiв, усе більше золотих зубів та сумок у синю клітинку ходить побрукованими закапелками — урбанізація для львів'ян у київському напрямку така ж логічна, як і приїзд маргіналів з районів до західної столиці. Села вимирають, Львів занехаюється, Київ скоро лусне.

      У «галицькому П'ємонті» гарно народитися, вдоста надивитися на фігурки на барельєфах, надихатися бруківкою та набачитися снів про відьом у винних підвалах Палацу Корнякта. Врешті там, під львівським замком, розпити свою першу пляшку портвейну, звідти ж злетіти і вже більше сюди не повернутися, запам'ятавши Львів містом нереалізованих можливостей — як його, так і своїх.