«Немає жодних гарантій, що подібна трагедія не повториться»

Наталя накрила сина собою

      Скнилівська трагедія у тернополянина Сергія Сеника забрала кохану дружину і одного з трьох синів. А ще більше загострило невимовне горе те, що Сергій — сам льотчик з багаторічним стажем, тож мимоволі сприймав (і продовжує) усе ще й крізь професійну призму. Тоді, 27 липня 2002-го, він з гордістю віз своїх хлопчиків — 14-рiчного Рому та 12-річних двійнят Костю і Славика — з Тернополя до Львова, в аеропорту якого на той час працював, аби показати віртуозність майстрів вищого пілотажу. Якби-то міг знати, що з того вийде!...Втім, як згадував чоловік уже потім, якісь вищі сили наче попереджали його, ставали на заваді тій поїздці. Спочатку виникли непередбачені робочі проблеми, через які він мав явно не встигнути прилетіти додому з чергового рейсу, а отже, і поїхати з сім'єю на Скнилівський аеродром. Але Сергій доклав усіх зусиль і таки знайшов вихід із ситуації, бо ж обіцяв синам показати те повітряне шоу. Потім, уже перед самим від'їздом з Тернополя до Львова, розболівся живіт у Славика, але хлопчик переконав усіх, що таки зможе їхати, бо дуже вже хотів потрапити разом iз батьком та братами на авіаційне свято.

      Перед тим як у небі «збісився» СУ-27, Сергій Сеник якраз знімав політ винищувача на відеокамеру. Поряд з ним були Рома і Костя. А дружина Наталя із Славиком сиділи за кілька десятків метрів на траві, у затінку від  літака, незадіяного в шоу. Саме цей літак зачепив уже некерований СУ-27, і його обламаний хвіст обрушився на жінку і хлопчика. В останню мить Наталя, захищаючи сина, накрила його своїм тілом, але удар став смертельним для обох...Страшно навіть уявити, що пережили за ту хвилину і потім Сергій Сеник та його підлітки-сини! Хлопчикам не раз після того фатального дня снилися авіаційні жахiття. Сергієві ж взагалі жити не хотілося!...

      За три роки життя сім'ї потроху нормалізується. Виховувати синів  Сергієві допомагає мама, Катерина Ільківна. Старший, Рома, цього року вже закінчив школу і вступив до Київського авіаційного університету, хоч з літаками його майбутня професія пов'язана не буде — лише з комп'ютерами. А от Костя, незважаючи на пережите, таки хоче стати льотчиком, як тато. «Пустите його в авіацію?» — не втримавшись, запитала я у Сергія. «Пущу, —відповів він, — хоч після того, що сталося, не думав, що він захоче...» Сергій Сеник і сам залишився вірним своїй професії. Правда, працює тепер не у львівській, а у київській авіакомпанії — планував перевестись ще до трагедії, а після неї, каже, вже просто не зміг би працювати у Львові. Події ж 27 липня 2002 року продовжуються для нього досі не тільки великими душевними стражданнями через втрату дружини і сина. Він — активний учасник громадської організації «Скнилівська трагедія». Брав безпосередню участь у паралельному розслідуванні  її причин. Коли на початку 2003-го в українських ЗМІ почалася мало не масова кампанія із захисту начебто порушуваних прав пілотів Топонаря і Єгорова, які на той час перебували в слідчому ізоляторі, він написав листа Ніні Карпачовій, на який чомусь так і не отримав відповіді. «Я просто не міг його не написати, — каже Сергій, — після того як молодший син, одержавши з телевізійних новин чергову порцію відповідної інформації, з болем запитав мене, чому ніхто не захищає нас з ним, наші права».

«Людей можна було б врятувати»

      «Таке враження, — веде далі пан Сергій, — що цей суд «підганяли» саме до третьої річниці, і ми, потерпілі, не бачимо справедливості. Справа була безпідставно розбита на окремі частини ще до суду, тож він нагадував мені театральне дійство, яке наче мало закріпити усе зроблене, як «комусь»  було потрібно, раніше. Спроба вивести з-під покарання вище керівництво за рахунок підлеглих шита білими нитками. А корінь зла був якраз у недбалій, безвідповідальній організації шоу, в чому винні насамперед верхи. Топонар же лише «добив» усе, поставив своєрідну крапку».

      Сергій Сеник каже, що можливість трагедії була прогнозована вже через саме  небезпечне розміщення глядачів на летовищі. Керівник польоту СУ-27  Яцюк це зрозумів і навіть доповів про це вищому керівництву, але «згори» йому відповіли, що вже все підготовлено і щось міняти запізно. До того ж  йому, підполковнику, випадало керувати екіпажем у складі двох полковників, що за армійськими мірками є нонсенсом і теж не могло не вплинути на ситуацію. Злочинно формальним, за словами пана Сергія, було і ознайомлення зi схемою місця події, бо в ході слідчого експерименту всі показували розташування дозволеної  пілотажної зони по-різному, склалося враження, що до початку шоу тієї схеми взагалі ніхто в очі не бачив. «Коли літак вже був у аварійній ситуації, можна було або скерувати його в сторону, або ж катапультуватись миттєво, тоді машина впала б на землю кілометра за півтора від найбільшого скупчення людей, — пояснює пан Сергій. —  Пригадуєте, є така стара пісня, де льотчики гинуть, відводячи аварійний літак від житлових кварталів міста, щоб врятувати його мешканцям життя? Так-от на Скнилівському аеродромі все вийшло навпаки. Топонар і Єгоров рятували себе, а не людей. Але ми добиваємося справедливості. Передусім, аби покарано було усіх винних, а не лише рядових. І перш за все — командуючого 14-м авіаційним корпусом Військово-Повітряних сил України, генерал-лейтенанта Онищенка. Після всього, що сталося, його спочатку начебто понизили, але потім навіть просунули по кар'єрній драбині, і тепер він — заступник головнокомандуючого Повітряними силами України. Високо ж оцінила держава  допущення  «бардака», через який загинули десятки невинних людей! І невже не знайшлося в нашій авіації когось достойнішого?»

      Сергій Сеник не виключає, що подібна катастрофа може повторитися. «Насамперед слід навести елементарний порядок скрізь, а тим паче в армії, — каже льотчик. — Поки що немає жодних гарантій того, що весь той жах не повториться в будь-якому іншому місці. Адже детально, серйозно всю ту ситуацію, вважаю, так і не було проаналізовано, як не було розроблено якихось конкретних заходів iз попередження подібного».

      Має зауваження пан Сергій і до представників львівської влади. «Вони  недопустимо злегковажили, — каже він. — Офіційного дозволу міськради на проведення того шоу не було, лише папірець із «незапереченням» за підписом тодішнього керуючого справами Кузана. Дуже неприємно і те, що зараз постійно відчувається непорозуміння між львівським мером і головою громадської організації «Скнилівська трагедія» Стефаном Козаком. Через це, приміром, досі не узаконено капличку пам'яті жертв Скнилівської трагедії, встановлену за кошти благодійних внесків. Не знаходиться у Львові місця для закладення Скверу пам'яті про безневинно убитих. Через це і заходи з нагоди відзначення третьої річниці Скнилівської трагедії, розроблені нашою громадською організацією, не були затверджені міською владою Львова, а отже, стали, швидше, декларацією наших намірів, а не офіційною програмою вшанування цієї дати».