«Зеленський без гриму»: «віртуальний політичний фастфуд» від Сергія Руденка

19.10.2022
«Зеленський без гриму»: «віртуальний політичний фастфуд» від Сергія Руденка

Упродовж останніх пів року в українському книжництві сталася феноменальна подія.

 

Одна наша книжка перекладена і вже видана у 25 країнах світу.

 

Здається, навіть славетний «Пінгвін» Андрія Куркова не досяг такого показника за багато років. Отже, біографічний нарис журналіста Сергія Руденка «Зеленський без гриму» (К.: Саміт-Книга, 2021).

 

Звісно, тут ідеться про специфічний збіг факторів, тож аж ніяк не порівнюю двох згаданих авторів.

 

Але факт є: ви­бухове копіювання світом українського твору; 25 перевидань за шість місяців.

На початку березня Руденкові подзвонили з Thomas Wiedling literary agency, що базується в Мюнхені.

 

Ця агенція довгий час спеціалізувалася на купівлі авторських прав російськомовних (переважно, звісно, власне російських) письменників.

 

З початком російсько-української війни 2014-го там різко скоротили контакти, а з деким, як-от із Захаром Прілєпіним, розірвали контракти. Натомість зосередилися на українському ринку.


Ведлінг запропонував Руденку послуги з просування книжки. Як розказував мені Сергій, він навіть не припускав, даючи згоду, який масив додаткової роботи звалиться на нього.

 

Для одних видавців мусив дописувати книжку з огляду на події після 24 лютого (український оригінал з’явився раніше), для інших — робити розлогі коментарі, а головне — давати нескінченні інтерв’ю для тамтеш­ньої преси та телебачення.

 

Працюючи на телеканалі «Еспресо», він щодня бере декілька інтерв’ю, але щоб самому давати стільки ж — на початку навіть не підозрював.

 

Каже, що співпраця з західними видавцями не має нічого спільного з ситуацією на вітчизняному ринку.

 

А йому є з чим порівнювати: наприкінці 2000-х він опублікував шість політичних портретів у київському видавництві «Саміт-Книга». Про Ющенка, Януковича, Тимошенко (цілих три книжки) та «25 багатіїв України».


На дорожню карту просування книжки варто поглянути: Нідерланди, Португалія, Іспанія, Ісландія, Італія, Німеччина, Польща, Чехія, Велика Британія, США, Словаччина, Словенія, Північна Македонія, Албанія, Румунія, Угорщина, Данія, Норвегія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Японія,  Монголія.

 

У кожній країні траплялися свої нюанси. У Польщі, наприклад, її випустили у трьох варіантах: у палітурці, у масовій м’якій обкладинці та ще й в оригіналі, українською.

 

У Данії, Нідерландах, Іспанії та США паралельно вийшли авдіокнижки. Литва одразу надрукувала 5000 копій (до порівняння: український наклад «Саміту» — 1000).


Десь на другий місяць просування книжки Руденка з’явився конкурент, голландський журналіст, що також написав біографічний нарис про Зеленського.

 

Якийсь час ця новинка трималася в топі продажів, але зрештою програла рейтинги; що показово — насамперед у Німеччині.

 

Далі на Заході з’явилася книжка німецького репортера, а згодом почали виходити переклади спогадів колишньої прессекретарки Зеленського Юлії Мендель «Кожен із нас президент» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2021).

 

У консьюмерських опитуваннях пріоритет завжди балансує між апробованими брендами і новинками. Завжди — гойдалка. Так і тут: популярність Руденкового «Зеленського без гриму» досі то поступається, то бере гору. Але за територіальним поширенням конкуренти поки що не мають шансів.


Що найбільше вразило Сергія Руденка в усій цій кампанії — це рецензії у найпопулярніших виданнях, що одразу відлунювали зростанням продажів на Amazon. В Америці — «Тайм» та «Ньюсвік»; у Британії — «Файненшл Таймс» і «Гардіан»; у Німеччині — «Вельт» і «Шпігель».

 

Чи були аналітичні рецензії в українській пресі на першовидання — риторичне запитання. Бо річ не лише в загумінковій неувазі нашої преси до книжкової проблематики, а і в активному бажанні президентського офісу максимально замовчати існування Руденкової книжки. Так, «Зеленський без гриму»  дуже відрізняється від подання на Нобелівську премію миру.


Попередні персональні портрети Руденко ви­будовував як такі собі енциклопедичні довідники з підзаголовком «Оточення від А до Я»: амбіції, погляди, регалії, компромат, сім’я, уподобання тих, хто стояв за спиною лідера у першому ряду. Ну і, ясно, в усіх їхніх зв’язках із заголовним персонажем збірки. Так, це принцип «скажи, хто твій друг...».

 

Вельми актуальний для новітньої української історії принцип, оскільки більшість президентів палилася саме на безконтрольності «любих друзів» (за винятком хіба першого: Кравчук сповідував іншу політику добору кадрів). Що ж до нинішнього президента — «Зеленський просто йде дорогою своїх попередників. З усіма відповідними ризиками, наслідками, а головне — із прогнозованим фіналом».


Раніше Руденко уникав власних висновків. Але набутий журналістський досвід дає на це право. Як влучно зауважив інший досвідчений медійник, Олександр Мартиненко, «журналіст, що працює з галуззю понад десять років, мусить знати її краще за міністра, призначеного вчора, оскільки за ті десять років то вже п’ятий міністр в його медійній кар’єрі» (Валерій Калниш, За слова відповідають. — К.: Брайт Букс, 2018). Сергій Руденко в політичній журналістиці набагато довше за метафорійні десять років — тож до його висновків варто дослухатися.


Утім у книжці «Зеленський без гриму» наш автор постає вже не так журналістом, як нонфікшн-письменником. Вона складається з вервечки документальних оповідань з життя «головного героя» — 35 епізодів, базованих на тому-таки прин­ципові «скажи, хто твій друг...».

 

Ось брати Шефіри, Сергій та Борис, що запропонували майбутньому президентові першу посаду в його КВН-кар’єрі. 1994-го Шефіри створили команду «Запоріжжя–Кривий Ріг–Транзит» і запросили туди Володимира постановником танців.

 

Далі «втрьох вони винаймали однокімнатну квартиру в Митіщах і працювали у компанії АМІК Алєксандра Маслякова». На московській сцені відбувся й акторський дебют Зеленського з невеличкою мініатюрою (1997).


Зрештою Шефіри конвертували свою впливовість у президенство молодшого товариша. «Коли вони побачили шалений успіх серіалу «Слуга народу», вони зрозуміли, що Вову можна використовувати не лише для «мочилова». Відтак «ми кажемо Зеленський — маємо на увазі Шефірів, ми кажемо брати Шефіри — мамо на увазі Зеленського».


Звісно, в одному з початкових епізодів зустрічаємо «веселуна, життєлюба, сибарита, полі­тичного троля і порушника усіх писаних і неписаних правил Андрія Богдана».

 

Ким і де той тільки не побував: радник голови Дніпропетровської ОДА Ігоря Коломойського; заступник міністра юстиції; радник народного депутата Андрія Портнова; адвокат Геннадія Корбана; двічі безрезультатно балотувався до ВР за списками «Нашої України — Народної самооборони (2007; №93) та БПП (2014; №74).

 

Чим саме він «тримав» Зеленського, досі достеменно не відомо. Але тримав міцно: «Щоб він був поруч, Володимир навіть перейменував Адміністрацію на Офіс президента, оскільки в іншому разі Богдан, як людина, що потрапляла під люстрацію, не могла б керувати президентською канцелярією».

 

Упродовж пів року Богдан зробив себе другою людиною в дер­жавній ієрархії. Відомий політик Роман Безсмертний, коли попервах ще намагався пояснити новим мешканцям Банкової механізми держуправління, занотував: «Керівник Офісу президента, по суті, є прем’єр-міністром».


Є у книжці і про першого номінального прем’єра Андрія Гончарука, того самого, що на нараді з керівниками фінансового блоку чесно зізнався: я повний профан в економіці.

 

«З ним до уряду прийшли ті, хто погодився ризикнути своєю репутацією, і ті, хто її давно вже втратив», а проте «Гончаруку була відведена роль вітрини реформ президента Зеленського». Що тут сказати? «Чиє б прізвище не було вписане у графі «прем’єр-міністр» чи «міністр», все одно читається: «Зеленський».


Зустрічаємося на сторінках книжки і з Дмитром Разумковим, який під час виборчої кампанії «вів дискусії від імени Зеленського на телеканалах». Після його усунення з посади голови Верховної Ради Руденко занотував: «Він знає не лише те, як бути дублером кандидата у президенти, а й як самому очолити державу. І на місці Зеленського, чесно кажучи, я б напружився». Авжеж, є і про президента-попередника як ідею-фікс. Але присуд знов-таки несподіваний: «Насправді є великі сумніви, що Зеленський хоче посадити Порошенка в тюрму».


Сергій Руденко — майстер натяків. Ось він пише: «Сергій Шефір заявив в інтерв’ю LB.ua, що головне його завдання при президентові Зеленському — щоб той лишався у політиці людиною. Схоже, у нього є якісь сумніви щодо цього».

 

А далі розповідає, як про намір чоловіка йти у президенти дружина Олена «дізналася наступного дня із соцмереж... «Ти з глузду з’їхав», — перше, що вона запитала».

 

В іншому місці наводить фейсбук-допис щойно звільненого з посади Андрія Богдана: «Я є носієм знань, дуже чутливих для Вас... Ми з Вами і командою сконцентрували демократичним шляхом абсолютну владу у країні».

 

І нарешті наш автор подає власний голос: «Де-факто, починаючи з 29 серпня 2019 року /вибори до ВР/, вся влада в Україні перейшла до одних рук — Володимира Зеленського. Верховна Рада стала одним з підрозділів Офісу президента».

 

До речі, у згаданій книжці Юлії Мендель — там, де вона розмірковує про «українські проблеми» — є обмовка за Фройдом: «Найкращим Президентом України стане людина з міцними диктаторськими замашками».


...Якось на п’яти­річ­ному ювілеї «Кварталу» тодішній співвласник каналу «1+1» Олександр Роднянський сказав про цю команду, маючи на увазі їхню здатність причаровувати публіку: «Во­ни можуть все!». Чи не головний Зе-внесок у суспільну свідомість Сергій Руденко формулює так: «Більшість українців звикли до «мильних опер» і перестали критично мислити».