Збережена пам’ять: до Харкова з Франції повернулися власні книги видатного земляка Гната Хоткевича

Книги до Харкова привіз радник iз питань політики Європарламенту Грегорі Жульєн завдяки особистому і давньому проханню Галини Хоткевич, яка більшу частину свого життя прожила у французькому місті Греноблі.

 

«Ця довга історія розпочалася ще в 2009 році, — розповів він, приїхавши в Україну. — На той час я проходив стажування у Львівському національному університеті імені Івана Франка. У Львові професор літератури пан Кравець повідомив, що в мене є можливість познайомитися з дочкою Гната Хоткевича. Коли я повернувся до Франції, то навідався до неї, щоб познайомитися з цією жінкою. Вона була тяжко хвора. Вона розуміла, що наближався той день, коли вона нас покине. І її найбільшим бажанням було повернути частинку культурного спадку на батьківщину».

 

Серед семи книг, які Літературному музею передав пан Жульєн, — перше видання «Камінної душі» (1911 р.), «Гетьман Мазепа» (1917 р.), «Спомини з революції» (1905 р.), рідкісне видання п’єси «Шакунтала» (1884 р.) індійського поета Калідаси, яку свого часу переклав письменник.

 

Як повідомила літературознавець Тетяна Пилипчук, повернуті книги — бібліографічна рідкість, хоча й не належать до числа унікальних. Такі ж примірники сьогодні можна знайти у різних бібліотеках та музеях країни.

 

Однак у рідному місті від великого архіву митця лишилося  лише кілька літературних артефактів, що не сприяло популяризації його імені та багатогранного спадку. 

 

 

Останній справді дивує своєю різноплановістю. Хоткевич загалом написав 600 музичних творів, кілька романів, п’єс, кіносценаріїв, чимало повістей та оповідань, перекладав українською іноземних авторів. Його «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Нечай» та багато інших стали народними піснями.

 

Гнат Хоткевич створив капелу бандуристів у Полтаві (цей радянський колектив першим отримав контракт на гастролі в Північній Америці), а також заснував гуцульський театр на Західній Україні. Зіграти у кіно він теж встиг, отримавши роль кобзаря у фільмі «Назар Стодоля».

 

Найвідоміший роман письменника «Камінна душа», який щойно повернувся до Харкова, вийшов з власними ілюстраціями автора. Це ще один штрих до його таланту, який не перестає дивувати своєю багатогранністю. 

За сценарієм долі Гната Хоткевича можна легко зняти захоплюючий пригодницький фільм, бо такі житейські віражі навмисне не вигадаєш. Народився він у Харкові 31 грудня 1877 року. Його батьки працювали на родину багатого купця, що все літо проводив у селі Деркачі.

 

Там кмітливий хлопчина вперше познайомився зі «сліпим дядьком Павлом», який навчив його грати на бандурі, визначивши тим самим один із основних напрямків діяльності майбутнього митця. Сьогодні мало хто пам’ятає, але саме Хоткевич розробив унікальний харківський стиль гри на цьому інструменті, який і понині вважається одним iз найвиразніших. 

 

Вступивши до Харківського реального училища, а потім і до технологічного інституту, Гнат серйозно захопився історією, фольклором та українською літературою і при цьому годинами пропадав просто неба серед сліпців-кобзарів, мандрівне мистецтво яких на той час було дуже популярним. «Ловко грає. Аби ще очі вийняти, то був би знатний кобзар», — казали старці, почувши гру молодого музиканта. Втім, така творчість не віталася владою, тому Хоткевича виключили з інституту й на два роки вислали з Харкова. Не довго думаючи, він взяв свою бандуру й поїхав «у Київ до Лисенка».

 

Після прослуховування відомий композитор був вражений не лише віртуозною грою студента-відчайдуха, а й його власними музичними композиціями. Нагородою стало місце соліста-бандуриста у хорі з зарплатою 60 карбованців на місяць, де харківець швидко набув слави віртуоза. Втім, «сите» київське життя тривало недовго, бо в інституті швидко зрозуміли свою помилку й знову відновили талановитого студента у списках.

 

Повернувшись вже більш досвідченим музикантом, Хоткевич у 1902 році організував виступ кобзарів та лірників з усієї України в рамках ХІІ археологічного з’їзду, прочитавши наукову доповідь про мистецтво вітчизняних характерників. Це був, без перебільшення, зухвалий виклик, який додав колоритній вуличній культурі більш легального статусу.

 

Після навчання Гнат влаштувався на роботу до технічного відділу місцевої залізниці, де з числа рядових працівників організував перший в Україні робітничий театр. Водночас вийшла друком і його перша книга — «Поезія у прозі». Але в 1905 році грянула революція, яка різко змінила життя «залізничника». Страйковий комітет обрав його головою й відправив делегатом на з’їзд до Москви. Хоткевич автоматично опинився у «чорному списку» неблагонадійних бунтарів, тому, побоюючись арешту, змушений був емігрувати до Галичини. 

 

На Західній Україні, що на той час перебувала у складі Австро-Угорської імперії, харківець швидко став своїм, поселившись у селі Криворівня на Гуцульщині. «Як я роззявив рота від здивування, то так із роззявленим ротом ходив усі ті шість років», — пригадував пізніше письменник.

 

Він так надихнувся цим краєм, що написав місцевим діалектом повість «Камінна душа», п’єсу про Довбуша і великий роман про нього, серію оповідань «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». Зблизившись із місцевими мешканцями, Хоткевич створив унікальне явище — Гуцульський народний театр.

 

Переважна більшість «акторів» були неписьменними селянами й вивчали ролі на слух, але грали настільки переконливо, що з часом їх почали запрошувати на гастролі Буковиною, Галичиною і навіть до Польщі. Захоплювалася цим театром і Марія Заньковецька. Кажуть, на його розвиток вона віддавала чи не всі свої заощадження. Паралельно Хоткевич виступав із концертами й навіть уклав перший підручник із гри на бандурі.

 

Покинути Галичину Хоткевича змусили банальні злидні. Втім, поселившись у Києві, він швидко включився до культурно-мистецького життя й організував гастролі Гуцульського театру не лише на Наддніпрянській Україні, а й у Москві. Чергова зухвалість теж коштувала дорого — митця затримали й вислали з України до Воронежа, де він прожив із 1912 по 1917 рік. 

 

Додому з вигнання Хоткевич повернувся, маючи на руках чималий доробок. Він одразу видав перший том «Історії України», завершив і надрукував тетралогію «Богдан Хмельницький» та багато інших творів. У двадцятих роках взявся за тетралогію про життя Тараса Шевченка під назвою «В сім’ї геніїв», працював над перекладами Шекспіра, Мольєра, Гюго та розвідками на тему театру, досліджував українські народні інструменти.

 

Працюючи викладачем літератури в Харківському технікумі, паралельно читав лекції про кобзарів і бандуристів, вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті, організував робітничий хор та інструментальний ансамбль у одному з прилеглих до Харкова сіл. Крім цього, редагував літературно-громадський тижневик «Гасло». Як подібну різноплановість могла вмістити в собі одна людина, лишилося таємницею.

 

Але українофільство митця знову не сподобалася владі — тепер уже радянській. Його арештували влітку 1938 року і після тримісячних допитів та психологічних тортур змусили назвати себе «німецьким шпигуном». Розстріляли Хоткевича у Харкові 8 жовтня того ж року. 

З донькою запорізького купця Катериною Рубанович Гнат познайомився, коли працював на залізниці. Молодих людей звело мистецтво, бо дівчина серйозно займалася музикою. Саме з нею Хоткевич виїхав на Гуцульщину, де й народилася їхня третя спільна дитина. Втім, суцільні злидні не сприяли родинному щастю. Дружина, залишивши на чоловіка усіх малюків, повернулася до батьківської родини. 

 

Солом’яним удівцем Гнат пробув недовго, оскільки у нього зав’язалися романтичні стосунки із заміжньою жінкою — письменницею Катрею Гриневичівною. Вона погодилася поїхати з ним на Велику Україну і навіть народила сина, але згодом за прикладом першої дружини покинула малюка на батька та свекруху й повернулася до Львова. Втретє Хоткевич одружився, вже будучи 43-річним викладачем технікуму. Його обраницею стала 20-річна студентка Платоніда Скрипко. Тобто мама Галини Хоткевич, яка усе своє життя опікувалася архівом свого батька і кілька разів приїздила до Харкова, переймаючись організацією музею в їхньому родинному будинку, що в селищі Високий. 

 

Рідне місто Галина Гнатівна покинула в роки німецької окупації, прихопивши з собою батьківські раритети.

 

«Що робити з архівом, від кого берегти? — написала вона у своїх спогадах. — «Свої», як вогню, боялися приймати й зберігати, а німці спалили б його. Семененко допоміг у вантажному вагоні відвезти, поки можна було, до Львова. Все наше майно, тобто батьків  архів — скри­ні з рукописами, книги, скринька з малюнками, три бандури — завантажили у половину вагона. Більшу частину архіву позносили з мамою до центрального музею (де й лежав він з написом «не трогать» аж до кінця 1950-х років), а особисті речі Хоткевича, малюнки, бандури поїхали у скри­нях з нами далі. З Лодзі виїжджали наспіх. Якось увечері вся група опинилась на вокзалі перед заповненим потягом. Заштовхує мене тьотя Оля, а я кричу: «Архіви треба завантажити, архіви!..» — «Архіви повезуть товарним, як і досі возили»...

 

І ось днями сім книг із тих старих скарбів повернулися додому. Після смерті пані Галини якраз минуло дев’ять довгих років...