Царство німфей: як травник вирощує водяні лілії

05.07.2016
Царство німфей: як травник вирощує водяні лілії

Кобза, яка грала сама. (Фото автора.)

Василь Гузенко багатий одразу двома унікальними речами — найбільшою в Україні колекцією водяних лілій і старовинною кобзою, на якій грав знищений чекістами в 30-х роках делегат відомого з’їзду кобзарів. Історія особистого життя господаря цього помістя неймовірним чином переплетена з обома цими надбаннями, які разом склали непросту людську долю. Під час нашої розмови іноді здавалося, що він понад усе волів би по­збутися бодай однієї зі своїх цінностей, але тоді б йому довелося вдруге почати нове життя. 

«Дивлячись на зірки, намагаюся пізнати істину»

Причину втечі з Харкова на хутір Ємці пан Василь намагався пояснити, стоячи босоніж на березі одного зі своїх руко­творних озер. Для описання пережитих емоцій йому бракувало не слів, а відчуття того, що у будь-якої відвертості є певна межа дозволеного. А відтак пощастило дізнатися лише одне: 35 років тому, які є фактично половиною його життя, співробітник одного з харківських науково-дослідних інститутів покинув успішну кар’єру інженера й взявся створювати маленький домашній дендрарій. Вчинити так його підштовхнули особисті негаразди, які він передав однією короткою фразою: «Ну ви самі знаєте, як воно іноді в людини буває». Словом, це той випадок, коли пережите сублімується в творчість. 
 
 
Придбаний наділ землі був вкритий болотами, бо там якраз повільно всихала річка. Довелося з одного місця землю викопати, а в іншому нагорнути пагорб. На цьому підвищенні Гузенки збудували двоповерховий будинок, що завершується високим скляним куполом, де господар тримає справжній телескоп. «Дивлячись на зірки, намагаюся пізнати істину», — пояснив він ще одне своє захоплення, але подробиці розкривати не став. Мовляв, це інша, окрема, тема. Ми ж зараз говоримо про німфеї. 
 
Водяні лілії у Гузенків ростуть скрізь, бо невеликим озерцям на подвір’ї немає ліку. Зібрати таку розкішну колекцію було непросто, тому що в радянські часи їх розводили лише в Нікітському ботанічному саду. Кілька екземплярів випросив у них, деякі привіз із-за кордону. Наразі у пана Василя вже є півтора десятка видів цієї дивовижної квітки. Нові він виводить у невеликій саморобній теплиці. 
 
Кольори водяних лілій тут вражають своєю різноманітністю — білі, жовті, рожеві,помаранчеві і навіть сині та фіолетові. Для того щоб захистити німфеї від різних комах, господар розводить на озерах маленьких диких качок, які об’їдають шкідників на стеблах. У результаті виникла напрочуд живописна картина: над озером схилилися верби, під якими плавають птахи і красуються лілії, а навколо, скільки сягає око, ростуть висаджені паном Василем кедри, сосни, ялівці. Від квіток, що бовваніють посеред широкого зеленого листя, просто неможливо відірвати погляд. Вони заворожують не стільки красою, скільки своєю незбагненною енергетикою, тому здаються уцілілою дещицею давно втраченого раю.

«Знову за рибу гроші»

Про німфеї складено чимало легенд, але найбільш зворушливою здається скандинавська. У ній прекрасна водяна німфа загинула через нерозділене кохання до холодного Гекулеса й перетворилася на прекрасну квітку. Мати її на власних водоймах сьогодні стало модним захопленням, тому в списку клієнтів пана Василя чимало відомих людей Харківщини. Ростуть його лілії також у ботанічних садах, Краснокутському дендропарку, у харківському парку Горького та водоймах місцевого зоопарку. На запитання: «Чи прибутковий цей бізнес», — господар невдоволено буркнув: «Знову за рибу гроші». Але розуміючи всю меркантильність світу, додає: «Витрати покривати вдається, але цей бізнес не надто прибутковий». До того ж селекціонер вирощує ще й зовсім «не ходові» екземпляри — ті, що квітнуть лише вночі, та лілії, розмір яких не перевищує грецького горіха. 
 
Садиба Гузенків нагадує справжній живий куточок. Окрім згаданих качок, тут живуть дикі водяні курочки, пробігають вужі та їжаки, поселилися лисиці. Їхні малюки вилазять iз численних нір і гасають невисокими пагорбами. А про птахів і говорити нічого. «До паркану в мене прикручені годівниці, — каже пан Василь. — Взимку я вивішую кілограмів 150 насіння і пшениці та чимало жиру, тому якого тільки птаства тут не буває! Цією турботою я спокутую свій великий гріх — у молодості ходив на полювання. Це тепер уже добре розумію, що не мав права вбивати заради примхи чи особистого задоволення. Але, на жаль, багато речей вдається освоїти лише з роками». 
 
 
Що таке гріх перед природою, Василь Григорович знає й завдяки іншій історії. Придбавши цю садибу, Гузенки висадили навколо майже 2 тисячі хвойних дерев. Але один iз високопоставлених чиновників району взяв їх і вирубав. Невдовзі той чоловік потрапив у якусь страшну аварію й лишився без ніг. 
 
Пан Василь до всього живого взагалі ставиться з особливим пієтетом. Можливо, саме тому йому вдалося пізнати цілющі властивості природи, і він завоював репутацію ще й відомого травника. Кожна рослина для нього — це жива аптека, про властивості якої може розповідати годинами. 

«Я помер три роки тому» 

Своє помістя Василь Григорович облаштовував зі старшим сином і дружиною, перетворюючи кожну болотисту сотку на придатний для життя простір. Але тільки з появою молодшого Богдана зелений світ відкрився колишньому інженеру якоюсь незбагненною магічною гранню. «Він був неймовірною людиною і багато чого мене на­вчив, — каже чоловік зі сльозами на очах. — Щоправда, встиг передати лише дещицю з того, що знав. Такі люди ніколи не розкриваються перед іншими повністю, бо їхні знання можуть вмістити лише одиниці. Усе це я створював для нього. Але…»
 
В iнтернеті пощастило натрапити на відеосюжет кількарічної давності, знятий під час відвідин цього помістя черговою «делегацією» журналістів. Дружина пана Василя Валентина розповідає гостям про всі етапи становлення їхнього «царства німфей», а навколо лунає якась прониклива і певною мірою навіть неземна музика. Зрештою відеокамера «доходить» до одного з великих вікон і фіксує незрячого юнака, що трохи відсторонено і напрочуд невимушено грає на старому фортепіано. «Унікальний інструмент, — пояснив Василь Григорович. — Такого звучання не мають навіть ті, що в Оперному театрі». Виконання не менш унікальне, тому Богдан повинен був виступити у згаданому театрі з сольним концертом. За кілька днів до своєї смерті. Йому було усього 23. Три роки тому я помер разом iз ним. Насправді мене тут немає», — каже згорьований батько. 
 
Можливо, це якась містика, але велику родинну трагедію Гузенко-старший пов’язує з тим, що свого часу приніс у дім старовинну кобзу. Належала вона делегатові відомого «розстріляного з’їзду кобзарів», яких вивезли потягом під село Козача Лопань і знищили як «невиправний націоналістичний елемент». Якраз за цією історією був знятий нашумілий фільм «Поводир». «Інструмент мені подарував машиніст того страшного поїзда, — розповів пан Василь. — На момент нашої зустрічі йому було вже 105 років. Кобза та лежала у нього під ліжком. Він розповів, що музикантів привезли до заздалегідь виритої ями, обробленої вапном. Розстріляли й засипали, аби не лишилося й сліду. Я не знаю, де той чоловік підібрав інструмент — у потягу чи біля братської могили, проте, коли я виявив до неї інтерес, він махнув рукою. Мовляв, забирай».
 
Гузенки запевняють: певний час дивна кобза сама грала вночі. «Це, напевно, дух її господаря являвся й перебирав струни, — припускає пані Валентина. — Але мелодію ми чули всі». Усе змінилося, як Богдан захопився музикою. За словами Василя Григоровича, юнак грав на багатьох інструментах — фортепіано, скрипці, гітарі, але жодного разу не взяв до рук кобзарський раритет. Більше того, просив батька, аби він тієї кобзи позбувся. «Я не послухав його, про що тепер страшенно шкодую, — сумно зітхає він, припускаючи неймовірне. — Можливо, Богдан був генетично пов’язаний iз тими українськими характерниками і щось таке відчував»… 
 
Чомусь на думку одразу спала ідея про реінкарнацію. Можливо, не випадково юнак після невдалої операції в 16 років втратив зір, аби повторити кобзарську традицію, але таке припущення має певний містичний присмак і здається просто неймовірним. Хоча що ми насправді знаємо про цей загадковий світ? Богдан, за словами батька, знав більше, ніж пересічна людина, але ці знання вкрай небезпечні. «Тільки перед смертю він мені зізнався, що розуміє усі мови, — каже пан Василь. — Чому мовчав? А тому що як тільки людина заявить про свої надзвичайні здібності, одразу стає мішенню темних сил. Витримати таке протиборство можуть лише одиниці». 
 
Вдалося чи, навпаки, не вдалося справитися з цим Богдану, виграв він чи програв ту складну битву своєю ранньою смертю? Відповідь на це запитання пан Василь шукатиме до останнього подиху, тому складні філософські роздуми і водяні лілії стали сенсом його життя. 
 
А містика нікуди не зникла. Для тих, хто коли-небудь слухає написану Богданом музику, вона й далі розливається у просторі, наповненому німфеями, ялівцями та молодими кедрами. Її чути навіть тоді, коли все навколо поглинає благоговійна тиша. 


Warning: Cannot modify header information - headers already sent by (output started at /home/clients/umoloda/inc/templates/scheme/default.scheme.inc:32) in /home/clients/umoloda/index.php on line 22