Уже сьогодні «Гуморина–2013» візьме свій старт iз фотовиставки–ретроспективи: з нагоди 40–ї річниці свята в Одеському літературному музеї відкривається виставка 120 раритетних фотографій 70—90–х років. Фотоматеріали зібрані з особистих колекцій учасників «Гуморини» минулих років, гостей і фотокореспондентів. Зокрема, відвідувачі зможуть побачити свiтлину першого засідання першого оргкомітету першої «Гуморини».

Дискусії з приводу статевих переваг або ж недоліків у тій чи іншій професії — явище цікаве й суперечливе. Візьмемо до прикладу режисуру. Хтось вважає, що цей фах жінкам суворо протипоказаний. Хтось, навпаки, переконаний: тонка душевна організація жіночої натури зможе прислужитися виставі людській, до того ж, жінки–режисери не так часто страждають надмірною професійною самозакоханістю, на відміну від колег чоловічої статі. Професійна кар’єра молодої режисерки Тамари Трунової, безумовно, додасть аргументів прихильникам жіночої режисури. Учениця Едуарда Митницького поставила кілька успішних вистав у Театрі драми і комедії («Том Сойєр», «Пасажир у валізі») та інших театрах, отримала «Київську пектораль», минулого року перемогла на фестивалі молодої режисури... А нещодавно на Малій сцені Театру драми і комедії презентувала нову виставу, чорну комедію з елементами абсурду «Дві дамочки у бік півночі» за п’єсою сучасного французького драматурга П’єра Нотта (2008–го ця п’єса була визнана кращою у Франції). На тему життя і смерті автор вирішив поглянути очима двох сестер постбальзаківського віку (навіть постпостбальзаківського, оскільки одній — 55, а другій — 60 років), які подорожують iз прахом своєї матері. Тамара Трунова пішла далі й на ролі немолодих жіночок запросила красенів–чоловіків у, як говорив Карлсон, у повному розквіті сил — Віталія Салія та Михайла Кукуюка.

Майже три десятиліття, починаючи з 1970–х, маленькі українці дивилися телевізійну вечірню казку — програму «На добраніч, діти» з улюбленим дідом Панасом, а пізніш — iз лялькою Катрусею. Та незмінним було одне — зворушлива колискова, яка лунала після тієї, чи не єдиної на українському ТБ, дитячої щоденної передачі. «Рученьки–ніженьки... Спокійної ночі, спати пора». Автор тієї пісні — Микола Сом. Позавчора на 79–му році життя Микола Данилович помер у Київській лікарні швидкої допомоги відразу після операції. Про це першим сповістив книжковий інтернет–ресурс «Літакцент».

Поет №1 радянської України, перекладач із майже 40 мов, міністр освіти, «підручниковий» класик ще за життя, автор і «сонячних кларнетів», і віршів на кшталт «Партія веде», чи міг Павло Тичина подумати, що колись його, так би мовити, матеріальна спадщина стане непотрібною державі, а ще непотрібнішою — місту Київ? У квартиру на вулиці, що нині називається Терещенківська, в самому центрі Києва, він оселився у 1944 році і мешкав тут до самої смерті, тобто до 1967 року. По сьогодні в Літературно–меморіальному музеї–квартирі Павла Тичини збережені й атмосфера, і порядок речей так, як це було за часів поета. Це один з небагатьох музеїв, де інтер’єр не відновлено, а збережено, йдеться у презентації на офіційній інтернет–сторінці музею. І рояль, і кларнет, і картини самого Тичини, і понад 20 тисяч книг, і старенький телевізор, і навіть холодильник... До речі, це чи не єдиний музей країни, принаймні з тих, що оцінені за такою низькою класифікацією (третя категорія), котрий має пристойну сторінку в інтернеті та ще три власні сторінки в соцмережах, який попри всі штучні труднощі не лише виживає, а й «веде активний спосіб життя», застосовує новітні методи екскурсій та залучення відвідувачів.

Про новації музею–квартири та труднощі, причиною яких є юридичний парадокс власності, «УМ» розмовляє з правнучкою Павла Тичини, директором цього музею Тетяною Сосновською.