«Немає кордонів — немає проблем...»

12 лютого в столичній клініці «Феофанія», куди його госпіталізували на початку місяця, помер Геннадій Удовенко. Йому був 81 рiк.

Геннадій Йосипович хворів давно. А в останнє десятиліття і зовсім не помітний був на політичному небосхилі, навіть як експерт — пішов на пенсію, та й усе, крапка. Останньою політичною віхою в його житті, на жаль, невдалою, було співголовування в Русі, за покликом якого екс–міністр чомусь балотувався в Президенти України на виборах 1999–го. Наступне покоління молодих політиків, мабуть, мало знає ім’я Удовенка. А дарма — цей чоловік багато чому міг би навчити.

Він став міністром у найскладніші в ту епоху для незалежної України часи. Попередника на цьому посту, теж кадрового радянського дипломата, Анатолія Зленка змусили подати у відставку після епопеї з ядерним роззброєнням, коли світ шалено тиснув на Україну, аби держава позбавилася залишеної у спадок від СРСР нуклеарної зброї; тоді країна була майже в міжнародній ізоляції. Удовенко прийшов, коли «ядерний щит» уже було здано. Йому належало боротися за підписання «ядерним» світовим клубом (Росія, США, Франція, Велика Британія, Китай) Меморандуму про надання нашій державі гарантій безпеки, «закривати» під тиском міжнародної спільноти Чорнобильську АЕС і вибивати під це бодай якісь гарантії донорських грошей, стати на прю з Росією, найзапеклішим нашим другом, — в угодах про поділ Чорноморського флоту, в боротьбі за приналежність Севастополя Україні, за поділ міждержавного кордону після розпаду СРСР. Він був міністром у часи становлення української дипломатії, з 1994 по 1998 роки, — відкриття посольств, налагодження міжнародних контактів, становлення репутації України. Він пройшов через такий жорсткий молох преговорних процесів, що — хай пробачать мені окремі його наступники, яким довелося працювати на цій посаді в інші часи, — ні Яценюку, ні Порошенку, ні Грищенку таке не привиділося і в жахливих снах.

Удовенко плутався у запровадженій Леонідом Кучмою «багатовекторності», хоч за устремліннями був радше «західником». Колись, прибувши у складі президентської делегації до Таллінна, він подивився, як на дитину, на малодосвідчену журналістку, котра запитала, чи існують у нас з Естонією двосторонні проблеми, і прорік актуальну й досі сентецію: «Та які можуть бути проблеми з Естонією! Немає кордонів — немає проблем».

За Геннадієм Йосиповичем певний час тягнувся шлейфом його рядок iз біографії — Удовенко наприкінці 1950–х очолював колгосп на Київщині. Це не був чоловік iз зовнішністю «міністра для обкладинки глянцевого журналу». «Міністр–колгоспник» — зверхньо сичали сноби, «добрий дідусь» — оцінювали співробітники МЗС. Перше твердження точно було перебільшенням — Удовенко пройшов усі зигзаги дипломатичної кар’єри і знався на міжнародному праві (врешті — випускник факультету міжнародних відносин Київського університету): ще за радянських часів працював у секретаріаті європейського відділення ООН у Женеві та в представництві УРСР при Об’єднаних Націях у Нью–Йорку, незалежність застала його постпредом України при ООН, з 1992–го — посол у Польщі...

Огрядний, він випливав із зали переговорів з росіянами і виймав незмінну чергову носову хустинку. По кольору обличчя міністра можна було вже передбачити, в якій атмосфері проходили перемовини. Удовенко багрянів, але зовні залишався спокійним, «як удав» (таке прізвисько своєму шефові дали в міністерстві). «Геннадію Йосиповичу, як пройшли переговори?». Він виймав хустинку, втирав лице і філософськи відповідав: «У всьому поганому шукайте добре, у всьому доброму шукайте погане». І щось розповідав iз того, що дозволяла ситуація. О, це були благословенні часи «безінтернетної» журналістики, коли коментарі бралися особисто, не телефоном, коли міністра можна було піймати за руку в коридорах МЗС і розпитувати, коли після прес–конференції високого чиновника не відділяли від медійників стрічки–перегородки, які нині нагадують залізну завісу...

Що зміг — те зробив. І це було на благо Батьківщини. Високим штилем.

Земля пухом, Геннадію Йосиповичу. n