Власний ядерний заводик...

У селищі Смолино поблизу Кіровограда з легкої руки Прем’єр–міністра Миколи Азарова з’явився камінь. Але не простий, а спеціальний — на місці побудови першого в Україні заводу з виробництва ядерного пального. Завод будують у межах спільного підприємства, контрольний пакет якого належить українському держконцерну «Ядерне пальне», а інші акції — паливній компанії «Росатоама» — «ТВЕЛ». Уже в 2015 році перша черга високотехнологічної споруди має запрацювати. Надії на проект наша влада покладає величезні: з одного боку, підприємство має забезпечити пальним вітчизняні АЕС, з іншого — продавати його на експорт, заробляючи при цьому непогані прибутки. Утiм експерти стверджують: уряд дивиться на своє дітище через рожеві окуляри.

Міну уповільненої дії під новий завод заклали ще у 2010 році, коли нова влада поховала домовленості своїх попередників з американською компанією «Вестенхаус» і вирішила орієнтувати власний ядерний проект тільки на Росію. Провели конкурс проектів... «Це не був повноцінний конкурс, й умови, це можна було побачити цілком очевидно, писали під одного учасника», — каже «УМ» експерт у сфері ядерної енергетики Ольга Кошарна. Йдеться про російську компанію ТВЕЛ, яка у «конкурсі» й перемогла. «Утiм я абсолютно не можу погодитися з точкою зору росіян, які називають будівництво заводу елементом диверсифікації шляхів постачання ядерного пального, — заявляє Кошарна. — Йдеться, радше, про залежність, виражену в особливо витонченій формі. Адже і технологія, і виконавці в цьому проекті російські, тож нам доведеться залежати від східного сусіда ще дуже і дуже довго».

Будівництво заводу, на думку Кошарної, i справді може закінчитися до 2015 року. Але — лише першої його черги. Коли ж постане друга черга, яка, власне, й орієнтуватиметься на високі технології, не знають навіть автори проекту. Виникають питання і щодо майданчика, на якому збудують завод: того самого, в «урановому» Кіровограді. З одного боку, суто формальні: місце для заводу обрали ще торік, до проведення техніко–економічного обґрунтування — що вже само по собі є грубим порушенням технології. Адже саме ТЕО має вказати щонайменше три можливі майданчики, з яких потім виберуть найоптимальніший варіант.

Те, що завод постане поблизу уранових покладів, — з одного боку, цілком логічно: тут сировина, тут і переробка. Але! «Останнім часом на розробку власного видобутку урану не надходить жодної копійки державних коштів — усі гроші одразу йдуть на будівництво заводу. А це означає, що Україна втрачає власну сировинну базу, закуповуючи уран в Росії. Іншими словам, будівництво подібного підприємства може мати сенс, якщо б видобування урану зростало», — пояснює експерт. Насправді ж успіхів у цьому останніми роками не спостерігається. Такий підхід, коли з Росії ми отримуємо не тільки технології, а й сировину, по–перше, аж ніяк не можна назвати диверсифікацією, а по–друге, серйозно підвищує кінцеву вартість самого пального. «Частка урану в ціні ядерного пального становить 37%», — каже Кошарна.

Ну і, нарешті, ціна питання. У прес–релізі називається цифра 462,5 млн. доларів. «Це дуже і дуже багато, — коментує Ольга Кошарна. — Адже спочатку йшлося про 300 млн. доларів, потім уже про 360 млн., і ось маємо 460. Тому я абсолютно переконана, що ця цифра не остання». Аби зрозуміти логіку експерта, варто зауважити: дуже схожий за потужностями проект, який зводиться у Казахстані спільно з французькою фірмою, обходиться замовникові у... 2,5 раза дешевше!

«Якщо дивитися на проблему глобально, то Україна має багато можливостей і для диверсифікації, і для здешевлення продукції заводу ядерного пального, — резюмує експерт. — Скажімо, замовити в іншого виконавця, як це роблять інші держави, зокрема Чехія, послуги з ізотопного збагачення урану». Наразі вголос про подібні можливості влада взагалі мовчить. Натомість закладає «передвиборне каміння» — адже будувати завод після виготовлення всієї документації розпочнуть не раніше 2014 року! — і звітує про дружбу з Росією. Хоча ціна такої дружби — втрата власної енергонезалежності — згодом може виявитися не меншою, ніж сумнозвісні газові контракти 2009 року.