Навряд чи епос, створений у VIII столітті й уперше записаний у Х столітті (а йдеться в ньому про ще давніші події!), здатний сьогодні привернути загальну увагу й увійти до числа книжкових «хітів». А все ж є тексти, самим своїм статусом «основоположних» приречені на те, аби існувати в кожній національній літературі, яка себе поважає. Очевидно, містять ці тексти й непроминущі художні цінності — й завжди існуватимуть люди (автор цих рядків до них належить), які діставатимуть із полиці під настрій «Іліаду» з «Одіссеєю», аби порадіти славетним важким, складеним з кількох слів Гомеровим епітетам.

Видавництво Івана Малковича «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» відсвяткувало двадцятиріччя. Поважний, як на вік української держави, ювілей, але він виходить далеко за межі святково–календарного контексту. Річ у тому, що саме це видавництво якнайвиразніше спричинилося до серйозних якісних змін на вітчизняному книжковому ринку.

У Львові гучно презентовано майбутню діораму «Ґрюнвальдська битва». У Картинній галереї виставлено центральну частину полотна; відкрив дійство Герой України, директор галереї Борис Возницький.

Видавництво Івана Малковича святкувало 20–річчя «творчої діяльності» навпроти адміністрації Президента — у Будинку письменників, на Банковій, 2. Чи чули через дорогу гіркий куплет абабагаламазької пісеньки–хроніки («Бо далі — не медалі, бо далі — не краса... Дементори обсіли вкраїнські небеса! Калічать дітям душі не згірше сатани, вкраїнське з України витравлюють вони») — не знаємо. Директор першого в незалежній Україні приватного видавництва Іван Малкович більше хотів, щоб у квартиру Всеволода Нестайка на Шовковичній долинули його теплі слова про патріарха української літератури: останні чотири роки найтиражнішою для видавництва є трилогія Нестайка «Тореадори з Васюківки», але здоров’я не дозволяє Всеволоду Зінов’євичу виходити в світ.