Той, хто «робить» письменників

25.04.2012
Той, хто «робить» письменників

Видавництво Івана Малковича «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» відсвяткувало двадцятиріччя. Поважний, як на вік української держави, ювілей, але він виходить далеко за межі святково–календарного контексту. Річ у тому, що саме це видавництво якнайвиразніше спричинилося до серйозних якісних змін на вітчизняному книжковому ринку.

 

До розуміння системної поведінки «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» на ринку підійшов уже доцент Києво–Могилянської академії Ростислав Семків у книжці «Іван Малкович, український видавець і поет» (К.: Атлант ЮЕмСі, 2008). Побіжно зазначу: книжки про іншого сучасного видавця у нас, здається, немає. Щоправда, пан Семків говорить не про си­стемність, а про значущу для суспільства подієвість окремих видань. Перша ж книжка Малковича — «Українська абетка» — «стала однією з яскравих ознак тогочасного відродження української нації, поруч з велелюдними мітингами, синьо–жовтими прапорами і знесенням ленінських пам’ятників на галицьких майданах».

Друга всеукраїнська подія від «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» — вихід 2000 року Андерсенової «Снігової королеви» з ілюстраціями Владислава Єрка: «Снігова королева» стала точкою відліку нової епохи в українському книговиданні», — значить дослідник. І третя подія соціологічного мірила — бестселерний успіх українського перекладу «Гаррі Поттера», внаслідок чого наш громадянин «можливо, чи не вперше відчув гордість за щось українське».

Оте — «точка відліку» у Ростислава Семківа — і є фіксацією першого системного зламу в українському книгобізнесі: Іван Малкович «узаконив» художника–ілюстратора в номенклатурі видавничих посад. 1990–ті роки — час тотального безробіття для цих професіоналів. Фактично, повноцінно працювали вони лише в «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–зі»; тут же запроваджено й високі гонорарні ставки, нечувані тоді навіть для майстрів слова. Багатьом молодим художникам видавець дав «путівку в життя», інших «сіять заставіл заново» після років змушеного видавничою кризою простою. Сьогодні усі Малковичеві ілюстратори тих років завалені пропозиціями інших видавців: Кость Лавро, Вікторія Ковальчук, Арсен Джанікян, Софія Ус, Катерина Штанко, Олег Петренко–Заневський, Володимир Голозубів, Оксана Ігнатенко... А «Снігова королева» Владислава Єрка зафіксувала світовий рівень їхньої майстерності (і хоч першою ліцензією на Захід був намальований К.Лавром «Котик і півник», саме Єркова «Королева...» зібрала найбільший ужинок імпортної зацікавленості). Власне, І.Малкович «створив» нову школу книжкової ілюстрації.

Після «Снігової королеви» видавати дитячу книжку з випадковими ілюстраціями (не кажучи вже — взагалі без них) стало на українському ринку комерційно програшним ділом. У фарватері «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» виникло кілька видавництв, що так само зробили ставку на талановитих митців і згодом перетворилися на серйозних конкурентів своєму прототипові: «Видавництво Старого Лева», «Махаон–Україна», «Країна мрій», «Ранок», «Грані–Т», «Розумна дитина», «Міkkо», «Glouwberry books» — аж до минулорічного «Прудкого равлика».

Другий системний здвиг: Іван Малкович довів, що фінансового успіху видавець може сягнути лише тоді, коли працює в онлайн–режимі зі світовим книжковим процесом. Так, це справді пов’язано з «Гаррі Поттером»: коли його українські переклади виходили раніше за російські й продавалися «зі швидкістю пиріжків» — це засвідчило відносність мовної проблеми в Україні, яку деякі оглядачі вважали апокаліптичною. Саме так можна (і комерційно, і ментально) протиставитися навальній агресії російського книжкового бізнесу в Україні. Наразі «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» не розвиває це своє ноу–хау, але його залюбки почали використовувати інші (найкраще — «Клуб сімейного дозвілля» та «Фоліо», а останнього часу і «КМ Publishing»).

І нарешті третя системна «заслуга»: Іван Малкович створив справжній бренд — тобто фірмову ознаку, здатну «робити» імена. Його художник Кость Лавро став Шевченківським лавреатом за розписи київського Лялькового театру, але насправді — за численні проілюстровані книжки, видані «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Гою», саме вони зробили йому ім’я, що уможливило держзамовлення на театральне оформлення. Та найкращою ілюстрацією тези є Володимир Рутківський з його «Джурами». Твір до того друкувався і в журнальному варіанті, і окремою книжкою. Але «вибухнув» саме по публікації у Малковича: цьогоріч Рутківський став лавреатом Шевченківської премії. І через обидві ці причини спровокував видавничу увагу всієї країни до популярної історичної белетристики.

У зменшеному варіанті брендовість видно і на прикладі Тараса Антиповича: виданий тут торік роман «Хронос» одразу посів третє місце в рейтинґу «Книжка року» й забезпечив авторові чималу пресу «про відкриття» (незважаючи на дві попередні книжки автора, випущені в інших видавництвах). Книжка Т.Антиповича вийшла у брендовій серії «Доросла література» (де рік тому випущено «Записки самашедшего» Ліни Костенко), яка, гадаю, здатна сьогодні «реанімувати» будь–яке ім’я. Як–от останні пропозиції від «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги»: Франц Кафка, «Романи. Оповідання. Щоденники. Листи» — досі як слід непрочитаний класик, вельми актуальний для сьогоднішньої Україна; та два романні цикли Валерія Шевчука, найбільшого письменника сучасної України: «Дім на горі» та «Три листки за вікном», які через авторську нехіть до публічності досі не набули в соціумі належного топ–місця.

Отже, у зв’язку з 20–річним ювілеєм видавництва ­«А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» — Ave Малкович!