Для кого писали наші класики?

03.04.2012
Для кого писали наші класики?

Щойно відгриміла Друга світова війна. На руїнах Європи Улас Самчук мріяв про «велику українську літературу». «Для кого перелицьовував свою «Енеїду» Котляревський? — питав він сам себе. — Хто читав Куліша? Кому кидав свої огненні слова Шевченко? І Панас Мирний, і Грінченко, і навіть пізніше Леся Українка, Коцюбинський, навіть Франко і Стефаник…» Справді: для кого писали українські класики? Відповідь Самчука проста: «Ті люди писали самі собі, самі собі читали…» Самі собі? Не думаю. От хоч би та–таки «Енеїда». У неї було багато читачів. І козаки Задунайської Січі, і численні літератори — від Гоголя до Шафарика, і такі пишні вельможі, як Віктор Кочубей, Микола Рєпнін чи Дмитро Трощинський, котрий якраз і був ініціатором її видання. «Енеїду» читали навіть короновані особи: майбутній російський імператор Микола Павлович придбав для власної бібліотеки аж два примірники цієї «ірої–комічної поеми», та й імператор французів Наполеон Бонапарт, подейкують, возив її із собою. Ясна річ, це було суто чоловіче чтиво — панянкам читати перелицьовану «Енеїду» суворо забороняли, та то вже зовсім інше питання. А Шевченко в останні роки життя взагалі був культовим поетом — його читали навіть ті, хто не знав ні словечка по–українськи й мав дуже туманне уявлення про літературу. Пам’ятаєте «іскрівську» пародію 1861 року на читацькі інтереси Санкт–Петербурга? Одна дама питає другу: «Ma chere, что ты читаешь?» «Тараса Шевченко», — відповідає та. «Ах, помню — из малороссийской жизни; там Тарас влюбляется в Шевченку — какая душка этот Гоголь». Принаймні Олена Штакеншнейдер ніяк не могла збагнути, чому це публіка в Пасажі вітала Шевченка просто шаленими оваціями, а Достоєвського — скромними оплесками. Тільки тому, що Шевченко мученик за правду? Але ж і Достоєвський був на каторзі!..

Словом, література без читача не існує. Я б навіть сказав, що історія літератури — це історія її читача. От тільки навряд чи ми знаємо цю історію як слід. Наприклад, хто може відповісти на дуже просте запитання: який твір українського класика був мегабестселером? «Слово о полку Ігоревім»? Шевченків «Заповіт»? «Очи черные» Гребінки? Особисто я віддав би пальму першості Гребінці. Чого б і ні, коли романс «Очи черные», що його поет написав у селі Рудка на рідній Полтавщині й присвятив своїй майбутній дружині Марії Ростенберг, облетів усю планету, а серед його виконавців були такі великі співаки й музиканти, як Федір Шаляпін, Ізабелла Юр’єва, Ел Джолсон, Джанго Рейнгардт, Луї Армстронг, Лес Пол, Лоліта Торрес, Мірей Матьє, Володимир Висоцький… Та він і сьогодні звучить. Принаймні коли ви раптом почуєте з відчиненого вікна «Ностальжі» Хуліо Іглесіаса, згадайте милого Євгена Павловича Гребінку, чи, як казав колись Квітка–Основ’яненко, «Гребіночку» — без нього цього шлягера просто не було б.

Я не хочу сказати, що ніхто ніколи не пробував вивчати історію української літератури як історію її читача. Ні. Ось недалеко від мого комп’ютера стоїть на полиці чудова книжка Григорія Сивоконя «Одвічний діалог. Українська література і її читач від давнини до сьогодні» — Григорій Матвійович­ подарував її мені навесні вже далекого 1986 року, побажавши «великого шляху в літературі». Більше того, ще в 1922 році в Києві було засновано Український науковий інститут книгознавства, який спеціально займався цією проблематикою, зокрема вів статистику нашого книговидання. Наприклад, згідно з його інформацією, у 1925 році Україна за загальною кількістю видань посідала сьоме місце у світі — одразу після Німеччини, Франції, Великобританії, США, Італії й Польщі… Інститут книгознавства ліквідували 1934 року. Відтоді український читач знову стає «великим незнайомцем», а рейтинги книжок знову починають укладати «на око». «Не знати, — писав у 1936 році Василь Сімович, ніби гадаючи на кавовій гущі, — чи є тепер у нас популярніша книжка за «Лиса Микиту»? Хіба що — Шевченків «Кобзар» та Руданського «Співомовки».

І справа тут не просто в цікавості — якби ми знали історію нашої літератури як історію її читача, ми б куди краще розуміли морфологію своєї сьогоднішньої пам’яті, а ще — залежність нашої системи координат від сили–силенної всіляких обставин. Хіба не варто пам’ятати, скажімо, того, що мало ким знаний за життя Іван Вишенський (його ім’я не зринає в жодній iз відомих мені пам’яток української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть) був геть забутий в Україні від 1630–х років аж до другої половини ХІХ століття й перетворився на ключову постать нашої літературної традиції тільки у ХХ столітті? Або того, що коли в 1832 році харківські романтики пробували видати твори Сковороди, дуже популярного на сьогодні не лише в Україні, а й у світі, то на всю неозору Російську імперію їм удалося знайти аж двох (sic!) передплатників. Зрештою, навіть Шевченкові вже після того, як з’явився й досить швидко, менше ніж за два роки, був розпроданий увесь наклад його «Кобзаря» (близько 1000 примірників), з трудом шукав собі передплатників–«субскрибентів». Його слава була попереду. Що вже казати про інших! На виданий Корсуном у Харкові альманах «Сніп» підписався 31 чоловік, на «Думки і пісні» Метлинського — 72 людей. А от збірник «Ландыши Киевской Украйны» мав аж 907 передплатників, хоч ця обставина того ж таки Шевченка зовсім не тішила, бо такі «ландыши» формували у свідомості читача дуже специфічне уявлення про українську літературу. Мовляв, хочеш стати українським поетом? No problem. «Треба тільки взяти аркуш паперу, — як каже один із героїв роману Тургенєва «Рудін», — і написати згори «Дума», а потім почати так: «Гой, ти доля моя, доля!» або «Сєдє козачино Наливайко на курганє!», а там: «Попід горою, попід зеленою, грає, грає, воропає, гоп! гоп!»… І готово. Друкуй і видавай».

А ось зовсім інша історія. Якби на початку ХХ століття запитали в якогось читача, хто найпопулярніший сучасний український автор, відповідь була б одна: звісно, Винниченко. Недарма у 1909 році Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Та хіба тільки «у нас»? Винниченко поруч iз Горьким і Купріним належав до трійки найпопулярніших авторів Російської імперії, його п’єси з успіхом ішли на сценах Берліна, Дрездена, Ляйпціга, Мілана, Москви, Парижа, Петербурга, а в 1922 році німці навіть екранізували «Чорну Пантеру» («Die schwarze Pantherin»). Тим часом сьогоднішній читач асоціює українську літературу початку минулого століття з Франком, Лесею Українкою чи тим–таки Коцюбинським, а от Винниченко опиняється десь далеко–далеко на маргінесах — десятиліття замовчування і цькування цього надзвичайно талановитого письменника як у Радянській Україні, так і на еміграції далися взнаки.

Крім того, історія літератури як історія читача допомогла б нам позбутися багатьох міфів. Тоді б ми знали, наприклад, те, що «Народні оповідання» Марка Вовчка не такі й «народні», як ми звикли думати. Ще в середині 1880–х років Іван Манжура писав Миколі Сумцову: «Народні оповідання» Марка Вовчка «наводять на справжній народ при читанні ледве не сон». Те саме відзначав уже в 1907 році й Борис Грінченко у своїй книжці «Перед широким світом». А ще Грінченко каже, що селяни на дух не сприймали «Енеїду» Котляревського: вони «її просто не розуміли, а грубі, карикатурні, а часом і ­сороміцькі вислови в ній відпихали від себе читача–селянина». «Се через те, — гадає Грінченко, — що селянський читач хоче знайти в книзі щось гарне, краще, ніж бачить коло себе: лайки, — каже він, — й без того багато чуєш, — нащо ж її ще й у книзі читати?» Та навіть у Шевченка простий читач сприймав не все. Приміром, любовні сцени в «Гайдамаках» змушували молодь червоніти, а у старших викликали осуд. Зрештою, ми б знали й те, що аж ніяк не всі наші класики прагнули стати «народними». Згадаймо хоч би Якова Щоголева, який казав: «Видавати на бібулі, як дурацька «Енеїда» або не менше дурацькі байки Глібова, що з його галичани зробили генерала від поезії, і сунути цю книжку книгоноші в скриньку поруч iз «Бовою» та «Єрусланом», — я на те не згоджуся». Ну що ж! Може, і так. Читач завжди правий.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди